20 років в ЮНЕСКО

Емблема проекту Світова спадщина

Виповнилось 20 років перебування «Софії Київської та ансамблю монастирських споруд Києво-Печерської лаври» в переліку об’єктів Всесвітньої культурної спадщини. Саме так, дещо незграбно, в рескрипті 14-ої сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО від 12 грудня 1990 року, було пойменовано дві українські Святині, архітектурні комплекси двох київських Заповідників, об’єднаних цим рішенням в один об’єкт. За три роки перед тим, в жовтні 1988 Україна ратифікувала міжнародну «Конвенцію про охорону культурної та природної спадщини» і взяла на себе конкретні зобов’язання щодо охорони і збереження своїх пам’яток історії , культури, природи, архітектури, містобудування — всіх об’єктів культурної спадщини які визнаються такими за національним законодавством. Саме це дало можливість Україні згодом гідно увійти до престижного Світового Культурного Клубу.

І дійсно Україні є чим пишатись. Незважаючи на жахливі хвилі майже тотального винищення пам’яток культури, які, накладаючись одна на іншу, накривали Україну разом з фронтами двох Світових війн, разом з атеїстичними кампаніями, переселенями і голодоморами, разом з «приєднаннями» церков і «воз’єднаннями» територій, і одночасно з планово-ідеологічними переплануваннями міст і сіл, затопленнями, меліораціями, індустріалізаціями і іншими акціями.., незважаючи на все це, у нас залишились об’єкти культурної спадщини варті того щоб достойно поповнити чисельно досить скромний перелік українських номінантів Списку.

Крім Історичного центру Львова, внесеного до Списку 12 років тому, вже за незалежної України, та Пунктів геодезичної дуги Струве (2005) і Букових пралісів Карпат (2007, спільно зі Словаччиною) до Списку могли б увійти ще, принаймні, 14 об’єктів що перебувають в, так званому, Попередньому списку , причому, деякі з них перебувають досить давно. Руїни Херсонесу (античне місто) і Бахчисарай, Кам’яна Могила і Асканія Нова, Кам’янець-Подільський, Історичний центр Чернігова (включно з літописною Лесковіцею) і Чернівці, Судакська фортеця, Кирилівська і Андріївська церкви, Канівські схили та могила Т.Шевченка включенням до Списку не тільки б увінчали прагнення колективів цих заповідників і музейних комплексів, зрештою, «потрапити» до нього і, хоча б в такий спосіб, захистити свої об’єкти, а і дійсно, без сумніву, могли б стати окрасою Списку об’єктів всесвітньої культурної спадщини майже в 900 номерів.

Крім таких об’єктів — культурних і природних від України можуть бути номіновані не менш цікаві — об’єкти техніки і промислової архітектури. Доречі, в Попередньому списку є Астрономічні обсерваторії України (Київ-Крим-Одеса-Миколаїв). Однак, безсумнівно, представництво це аж ніяк не є достатнім. Політехнічний музей «Український техноленд» , що створюється зараз разом із двома законсервованими, тобто збереженими, шахтами в Енакієво, беззаперечно дасть поштовх музеєфікації технічних об’єктів нашої держави з подальшим їх просуванням до списку об’єктів ЮНЕСКО.

Однак, що є вкрай важливим і про що необхідно сказати в день 20-ти річного ювілею, це те про що всі начебто знають і про що звично забувають. Вкрай важливою є наша шана всім тим хто стояв у витоків двох славетних заповідників — Києво-Печерського і Софіївського! Опікуватись охороною пам’яток, боронити об’єкти національної культури в ті роки в які створювались ці заповідники було більше ніж самогубством: гинули не лише вони, ті хто боронив, в небуття за ними йшли їхні рідні, їхні діти, їхні друзі. Не варто припускати, що вони не здогадувались, що на них чекає. Є безліч доказів — здогадувались, але вчинити інакше не могли, напевно, не дозволяли ті ж самі діти, майбутнє яких в цій державі вони намагались убезпечити збереженням пам'яток, а ще, напевно, такі прості і підзабуті зараз поняття як совість, порядність і правдивість. Славетний Павло Потоцький — засновник лаврського Музею Української старовини, Миколо Біляшівський, якому зобов’язані музеї Києва і Канева, Данило Щербаківський , якій повертав з Москви «вилучені» в Україні церковні коштовності , Федір Ернст — інспектор охорони пам’яток і ініціатор створення заповідника в Софії , Миколо Макаренко — нескорений захисник Софії Київської і директор музею Мистецтв ВУАН, Миколо Касперович — керівник лаврських реставраторів і багато інших вчених європейського, світового рівня, і майже не відомих зараз…

Необхідно сказати і про всіх тих хто працював в цих заповідниках і пам’ятко-охоронних установах під час підготовки матеріалів до внесення до Списку . Це Петро Римарь — пам’ятко-охоронець Мінкультури, Юрій Лихий — пам'ятко-охоронець Держбуду України, директори заповідників Валентина Ачкасова і Юрій Кибальник, а разом з ними рядові музейники і науковці, а також працівники Міністерства закордонних справ — по міжнародних зобов’язаннях передбачена їхня відповідальність, та Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, яке роками перед тим наполегливо ініціювало і тим готувало таку міжнародну акцію. І тут хочеться згадати академіка Петра Тронька, хоч він вже і не був головою Товариства на момент включення, та активних його діячів Михайла Брайчевського, Олеся Силина, Валентину Шевченко.

Беззаперечно, Лавра, як і Софія створювалась трудом, талантом і коштом в першу чергу українського народу, служила його інтересам і є християнським подвигом всіх її насельників у всі часи, паломників, братів і сестер в вірі, в любові до цієї святині незалежно від конфесійних уподобань і в надії, на те що вона нас не зрадить, аби б ми самі не зрадили її. Тисячолітня історія Софії і майже тисячолітня, але безперервна (!) історія Лаври є неспростовним доказом того, що Лавра і Софія належать нашій національній історії, нашій національній культурі, і через таке наше посередництво стали об’єктами Світової культурної спадщини Людства.

З найкращими побажаннями всім справжнім пам’ятко-охоронцям, музейникам, працівникам заповідників, всім, кому не байдужа доля наших пам’яток.

Сергій Кролевець, Заслужений працівник культури України, голова Всеукраїнської асоціації музеїв і заповідників, екс-директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника