Музей книги і друкарства України завершив конкурс на кращу казку про Музей або музейний експонат

Оголошення переможців відбулося 31 жовтня на урочистому закритті Фестивалю української дитячої книги «Азбукове Королівство Магів і Янголів».

Всі 12 учасників конкукурсу отримали грамоти та книги. Переможцями конкурсу стали Анатолій Гайструк та Устим Федорук. Вони отримали головний приз - видання казок.

Устим Федорук (9 років)

ПРИГОДИ У ЛЬВІВСЬКІЙ АПТЕЦІ-МУЗЕЇ

Жили у старовинному місті Львові два братики Дем’янко та Устимко. Ці два хлопчики були розумні, винахідливі та допитливі. Найбільше, про що вони мріяли – це стати алхіміками. Вони просто цілими днями торочили мамі й татові, щоб їх завели до Аптеки-музею, що знаходилася на площі Ринок. Ця аптека вважається найдавнішою в Україні. У Львові майже кожна вулиця має свою легенду, а у середмісті й досі трапляються справжні дива. Там усі діти відкривають таємниці й зустрічаюся з чимось дивовижним, там можна побачити найнемовірніші речі й почути захоплюючі історії...

Про Аптеку-музей говорили, що колись у ній вміли виготовляти справжній еликсир життя і багато інших чудодійних цілющих напоїв. Одного світлого дня батьки вирішили братиків туди таки завести. Устимко і Дем’янко раділи, мов щойно їм купили величезне леґо «Поліцейський відділок». Та хлопцям було зараз не до іграшок. Вони щиро вірили, що колись будуть знаменитими алхіміками і винайдуть свій еликсир безсмертя.

Ось-ось і вони вже заходять у старовинні двері Аптеки-музей. – Вау! – не стримав свого захоплення Дем’ян. – Клас!! Й-й-єс!! Нарешті ми тут! – вигукнув і Устим. – Ну, що, діти, підійдіть до цієї пані, – мама взяла хлопчиків за руки і підвела до жінки з обличчям, що випромінював спокій. Сама вона була дуже поважна, а її пишне сиве волосся було зібрано у тугий вузол. – Вона тут найкращий екскурсовод, а я вас за годинку заберу —додала мама. – Добре, мамо! – відповіли діти, перезирнувшись. Їм, правду кажучи, стало трохи лячно.

Дем’ян, Устим і пані пройшли по довгому темному коридору і увійшли в двері, за якими дихала річка Полтва. Це було справжнісіньке підземелля. І стеля, і стіни, і підлога були мокрими, а просто за старими ґратами стояв великий манекен якогось алхіміка. Дем’ян розглядав манекена і вголос описував, як він собі уявляв його живого у лабораторії, а Устим витягнув свій блокнот, із яким ніколи не розлучався, і почав записувати все, що говорив братик. Хлопці були вражені. Вони зайшли до іншої кімнати, де на всіх стінах були грубі дерев’яні полиці. На них стояли скляні пляшечки і колби різних кольорів та форми й ще якийсь керамічний та металевий посуд. А в кутку була величезна кам’яна ступа. Устим строчив, списуючи назви всіх еликсирів і трав, які були на поличках.

– Що ж, діти, екскурсія закінчилася, – поважно промовила пані. – Прошу виходити за мною із тунелю. Та тільки діти повернули голови на якийсь старий напис на стіні, як пані зразу зникла за поворотом. – Гей! – гукнув Устим. – Де Ви, пані! Та ніхто не відгукнувся. Хлопці кликали, гукали та марно. Було тихо, мов у старому порожньому колодязі. Дем’ян вже почав плакати. Устим побачив якісь двері й почав у них грюкати. – Дем’ян, не плач, я їх виб’ю! Але двері, мов зачаровані, самі розчинилися навстіж. За ними було кілька метрів простору, а далі – тупик. Хлопчики бігали лабіринтом підземелля уже дві години, шукаючи виходи, однак його не було. – Напевно, це якийсь інший лабіринт, а той лабіринт де є вихід десь далеко за нами! – Ти що, Устиме! Якби цей лабіринт із виходом був десь далеко за нами, то ми були б як мінімум десь на Новому Львові, де живе наша бабуня Дана. – Ну, знаєш, Дем’яне, я не думаю, що ми аж так далеко, бо дивись – згори лунають співи. – Так, Устиме, це, безперечно, правда. Але тобі не здає... – Дем’ян не встиг доказати слово. – Тихо Дем’яне. Я знаю, що ти хочеш сказати. Цей спів – це гімн, який співали алхіміки, коли їм вдавалося створити якийсь новий еликсир! До того ж ця мелодія поєднана з піснею, якою прославляли якогось єгипетського бога! Я чув її в одному фільмі. – Цікаво! – сказав Дем’ян. – А чому львівські алхіміки змішали мелодію, яка прославляє якесь єгипетське божество, зі своєю. Це ж не оригінально! Напевно, вони хотіли, щоб їхні пісні були героїчнішими і містичнішими. – Мені ця мелодія теж дуже сподобалася. Але годі балачок! Ідемо дослідимо, хто це співає. Хлопці взялися видовбувати зі стіни цеглу цвяхом, який знайшли в закутку. Спочатку вони не могли нічого вдіяти. Час ішов дуже повільно. Хлопцям стало страшно, а раптом нічого не вийде! У них закрутитися голова. – Це від того залізного вина, що ми скуштувати при вході. — сказав Устим. А ти помітив, що воно додало нам сили? – Так – промовив Дем’ян. Нам казала що залізне вино виготовляється тільки у цій аптеці по старовинному рецепту 18 століття і його дають навіть малим дітям. Від нього не може крутитися голова. – Ну годі балачок! Давай працювати швидше. – вигукнув Устим. Він був старшим і розумів, що залишатися тут дуже небезпечно.

Аж тут братики побачили, що в одному місці немає півцеглини. Вони схопили решту і відчули, що стіна почала піддаватися легше. Нарешті хлопчики розібрали прохід. Далі був таємний хід. Дітям аж дух перехопило. Вони пролізли в отвір і тут ніби кудись полетіли. Шуміло у вухах, у голові крутилося. Раптом вони побачили перед собою світло і зупинилися.

– А-а-а-а!!! – закричали братики. – Ус-ти-ме, та це ж справжні при-и-ви-ди алхіміків!!! – вигукнув Дем’ян. – Твоя пра-а-в-да, але, але краще не кричати, бо вони можуть нас почути і невідомо, що з нами тоді буде. – Добре, тихо! Нам треба діяти! – Як діяти, Дем’яне? Вискочити до них і сказати: «Добрий вечір! Чи не знаєте де тут вихід?» Вони ж напевно говорять давньоукраїнською мовою і не знати, як нас ще зустрінуть. – Гей! Дем’яне! Що ти ро... О мамо!!! Це ж справжнісінький привид!!! – Моє шанування! – промовив привітно привид. – Радий вас зустріти у нашій лабораторії. Тут ви побачите багато цікавого. – Дякую! Але на-а-м уже провели екскурсію, – видавив із себе Устим. – Хто? – Одна поважна пані. – А, пані Барліана. А чи ви знаєте, що у нас, алхіміків, її називають мадам. Вона дуже розумна і працює тут уже багато років. – Ну добре! – зітхнули братики з полегшенням: їм небезпека не загрожувала. – Ходімо, я покажу вам нашу справжню гордість – еліксир безсмертя! – А хіба його насправді винайшли? – здивувався Устим. – А як же ви інакше б могли нас бачити? – зареготав привид. Тільки є одна проблема. Запасів цього чудодійного засобу залишилося дуже мало. А новий, на жаль, ми не можемо виготовити без однієї речі. – Що ж це за річ така? – запитав Дем’ян. – Це старовинна книжка псалмів, надрукована у друкарні Львівського братства. – Щось чув про нього, – сказав Устим. – Нам про це розповідали у школі. Воно діяло при Успенській церкві, що тут неподалік. Але чому без неї нічого не можна зробити і де книга зараз? – Вона потрапила до Києва. І, як нам відомо, знаходиться у Музеї книги і друкарства. Коли ми варимо чарівний еліксир, то щоразу мусимо співати чудесні псалми, записані у цій книзі, і кожного разу – інші. Пам’ять у нас вже немолода, і ми їх призабули. А без еліксиру і наше існування невічне.

Три доби пробули хлопчаки у лабораторії і ніяк не могли надивуватися. Устим отримав у подарунок блокнот із дуже гарного паперу ручної роботи в шкіряній оправі. Бо у нього було стільки вражень, що старого блокнота не вистарчило для записів. Дем’янові подарували ручку з гусячого пера і пляшечку рослинних чорнил. Усе це було подібне на музейні експонати, тільки зовсім новеньке.

– Оце і все! – посміхнулися привиди, показуючи на вихід у кутку кімнати, що утворився під змахом руки і якогось чарівного слова. – Допобачення! – гукнули у відповідь Устим і Дем’ян. – Було приємно з вами познайомитися. Дякуємо вам за показані дива! Ось так усе закінчилося. – Дем’ян, що ти думаєш, як нас зустріне мама? Вона, напевно, дуже переживає, що ми пропали! – А може нас уже розшукує міліція? – стурбовано мовив Дем’ян. Усе закінчилося раптово, і хлопці побачили, що вони на тому самому місці, де загубилися. – Я зрозумів, – вигукнув Устим. – Це часовий вихор, я про це вже читав. – Пані, пані, ми тут! – закричали хлопці, забігаючи за ріг коридору. – А я думаю, де ж це ви відстали? – зраділа пані.

Братики нарешті вийшли нагору і побачили маму, яка радісно пригорнула синів. Так закінчилася ця історія про Аптеку-музей, а Устимко і Дем’янко ще довго згадували про алхімічну лабораторію, де вони зустріли справжніх привидів, які розповіли їм геть усе про минуле львівських алхіміків. Та це було ще не все...

– Дем’яне, а чом би нам не віднайти книгу псалмів і не допомогти нашим привидам? – Треба тільки вмовити тата з мамою поїхати до Києва і завести нас до Музею книги і друкарства, – відповів Дем’ян.

Насправді пригоди тільки починалися.

Анатолій Гайструк (14 років)

Напитися шоломом

Величезна будівля Дому-музею старовини вражала своєю величчю і монументальністю. Здавалося, що архітектурний ансамбль цієї фортеці був схожий на велетенського птаха, що погрозливо чи, швидше, застережливо розправив свої крила-прибудови.

Троє друзів, що прибули до Новгорода-Сіверського разом з іншими учнями художньої студії, юними майстрами пензля, на планер, стояли просто-таки приголомшені побаченими старовинними пам’ятками. Юні таланти, затамувавши подих, слухали легенди про події давнини і були вражені таємничою красою Десни, що наче несла на своїх водах ті подвиги русичів-героїв у майбутнє. Від таких вражень усі шкільні проблеми, вимоги вчителів, докори батьків вмить зникали...

Товаришували Володя, Тарас і Толя з перших років занять у студії, хоч це дивувало усіх, хто знав хлопців, бо були вони усі зовсім різними і в навчанні, і в світобаченні загалом. Але, мабуть, хлопці дуже вдало доповнювали один одного, тому що їхня дружба нагадувала справжню чоловічу: багато складних життєвих проблем було вирішено саме завдяки вірним товаришам. Отож і картини, що малювали хлопці, дуже відрізнялися.

Завжди задумливий Тарас, що слова тобі „даремно” не скаже, полюбляв зображувати сцени масштабні. На планері він, вражений старовинністю Новгорода, намалював руське військо. Толя, натура тонка і багатогранна, писав здебільшого пейзажі та архітек-туру, але цього разу стали на його полотні двоє чудових коней на тлі староруського міста.

Володя ж був дуже безпосереднім, любив ставити багато запитань, як правило, це смішило оточуючих, та хлопець на це не зважав. Він намалював князя, що сумно і задумливо спрямував свій погляд у даль, в його руці виблискував величезний меч, оздоблений дорогоцінним камінням. Картини усім сподобалися.

Наступна частина планера - екскурсії. Нудні тупцювання біля високих вітрин у музеях та довгі, наче уроки у школі, монотонні розповіді екскурсоводів. Але ж у музеї є і цікавіші речі! Наприклад, гладенький паркет. От би розбігтися і проїхатися! Не можна! А он двері зі східцями вниз, а на них напис „Стороннім вхід заборонено!”. Як же туди хоч заглянути? Старенька наглядачка у кутку зали, здається, закуняла ( а що, уявіть собі, ви один раз не можете вислухати цієї розповіді екскурсовода, а вона її чує кілька разів на день!).

Хлопці, одночасно кивнувши головою і залишивши екскурсію дівчатам, вмить опинилися біля заборонених дверей.

Оце диво! У кімнаті лежало дуже багато всякої старовини, але не за вітринами! До всього можна торкнутися, навіть приміряти! Кілька хвилин – і це вже не юні художники, а руські лицарі з усіма обладунками. Шоломи, щити, кольчуги були у всіх трьох, а меч - лише один, та який! Величезний, гострий, оздоблений коштовним камінням. Толя хотів його підняти, та це було йому самому не під силу. Друзі допомогли. Раптом рукоятка меча провернулася, кімната наповнилася дивним туманом ...

Навколо стояли тисячі людей. Хлопцям це місце було знайоме, вони стояли тут за кілька годин до екскурсії, малювали те, що бачили навколо. Але, як вони тут опинились, і що це за люди, чому вони так дивно виглядають? Тільки тепер друзі помітили, що і самі одягнені воїнами руськими. Біля них стояли двоє коней з буйними гривами. Тарас і Толя не могли пізнати один одного, це була просто мрія усього їхнього життя.

Поглянь, це військо, яке я малював, а коні  твої!  гукав Тарас перекрикуючи загальний гамір і заскакуючи на коня. Але ж коней двоє, на чому Володька їздитиме?  запереживав Анатолій. Володька, спантеличений тим, що відбувалося, стояв неподалік і ніяк не міг повірити своїм очам. Ко́монь!  звернувся до нього якийсь чоловік. Це він мене так до себе кличе?  не дуже зрадів Володя. Та ні! Це староруською „ кінь ” . Мабуть, для тебе той чорний скакун, якого він за вуздечку тримає.

Як тільки усі троє друзів були у „ сідлі”, народ навколо розступився, даючи дорогу князеві, що їхав до хлопців. Вітаю вас, славні воїни-воєводи. Давно чекаємо на вас! Брат мій Всеволод рік про вас мову добрую, що множили ви славу його, тож і нам у лиху годину прислужитесь вірно!

Хлопці, не розуміючи що відбувається, поклонилися князеві. А він продовжував: Половці стоять біля Сюурлія. Спустошують землі наші. Зовсім страх загубили!  Ігор звів брови і грізно заніс кулак у бік річки. Мусимо раду тримати,  сказав Толя і під’їхав до друзів.  Все ясно! Ми з 21 століття у 12 потрапили. Цифри всього-на-всього місцями помінялися. Я читав про ці часи багато. Тут війна зараз, о-го-го! Домалювалися...  скривився Володя.  Нам би додому якось! І ти думаєш, що коли-небудь нам доля ще подарує такий шанс довести, що ми не просто романтики-теоретики, а здатні на більше?! Може ми якусь місію тут виконати маємо чи навіть змінити хід історії!  обурився Тарас.

Думаю, що додому ми встигнемо у будь-який момент, адже меч у нас, а поки спробуймо розібратися, чому вони тут стільки „боків напороли”, бо ж якщо війна затяглася  шукай причину у тактиці,  вже рішуче сказав Толя.

У цей час повз хлопців, яких прийняли за воєвод, проїхала молода князівна з подругами, як для дівчини, вона дуже впевнено трималася у сідлі. Її світло-русяве волосся красиво спадало на плечі, прикриваючи витончений стан, плечі, руки. Поглядала у бік хлопців, про щось перешіптувалась з дівчатами, дзвінко сміялася.

О, як вона схожа на нашу Олену Іванівну Суперстар! ( Молоденьку практикантку з англійської мови, від посмішки якої у всіх хлопців їхнього класу не тільки іноземні, а й українські слова прилипали до піднебіння, і випхати їх з рота було цілком неможливо.) сказав Володя і з того моменту забув думати про повернення і був готовий за один погляд незнайомки йти воювати хоч на край світу.

На світанку військо вирушило у похід. Перед воїнами скільки око сягає розкинувся степ. Ні деревця, ні кущика навколо. Та друзі знали, це оманлива пустота, десь там, за пагорбами, біля річки стоять ворожі полки половців.

Їхали цілий день. Спека палила груди, запаси води скінчилися ще до обіду. Надвечір, коли військо зробило привал, Толя, Тарас і Володька були вкрай зморені, та видавати своєї втоми не мали права, адже вони не хто-небудь  воїни-воєводи, на них рівняється військо. Від тривалого перебування у сідлі усе тіло здавалося побитим. Хлопці розкинулися прямо на траві, і раптом Толя відчув під рукою таку бажану вологу. Це було маленьке джерело  порятунок від спеки і втоми. Друзі припали до живильного напою, пили спочатку жадібно, а потім насолоджуючись. Хтось з них стиха завів їхню улюблену:

Земле моя, моє серце дихає разом з тобою.

І відчуваю, що б’ється силою неземною...

Напившись, друзі відчули, що сила їхня подвоїлась, тіло наповнилось легкістю, а дух  бойовим запалом. Вирішили, поки військо та коні відпочивають, піти у розвідку, дізнатися, чи далеко ворог, чи досить трьох полків, аби потіснити загарбників з рідних земель.

За пагорбом починався перелісок. Під покровом ночі хлопців не було видно, але й не було видно, що попереду. Першим ворожий табір помітив Тарас, мало не наштовхнувшись на половецьких дозорців. Неподалік стояла група ворожих воїнів і розробляла план нападу на військо русичів.

Залишмо обладунки, аби не створювати зайвого шуму, і підійдемо ближче. Треба почути, звідки чекати удару,  прошепотів командним тоном Тарас.А може додому?  скривився Володька.  Це ж небезпечно! А як же князівна?  знайшов найвагоміший аргумент Толя. Володька першим склав щит і меч. Віднедавна цей спогад був йому таким теплим і приємним, як у дощовий день горнятко молока з бабусиної печі.

З підслуханої розмови хлопці дізналися про те, що у супротивників велика перевага у війську і самим трьом полкам князя Ігоря їх не подолати, що в оточенні один із загонів князя Київського, і, без допомоги, на співвітчизників чекає загибель. Раптом з куща, де сиділи друзі, спурхнула пташка. Вороги зчинили галас і кинулися шукати розвідників. Хлопці були так близько до ворожого табору, що їм нічого іншого не залишалось, як впасти у траву і притиснутись до землі. Вартові з факелами у руках все навкруги обшукували і зчинили неймовірний галас, коли знайшли місце, де хлопці залишили обладунки. А там же і чарівний меч... Половці підійшли так близько  ось-ось наступлять на когось із хлопців...

На світанку усе стихло. Толя почав підніматися першим і виявив, що всі друзі накриті червоним дивним майже невагомим плащем  ось чому їх не помітили! А неподалік він побачив ледь помітну жіночу постать і тільки хотів звернути на неї увагу друзів, як ні плаща, ні незнайомки не стало. Анатолій зрозумів: Свята Параскева Добрея. Це її, берегиню роду свого, так пристрасно просив про допомогу вночі Толя. „ Може,  подумав він,  добре, що хлопці її не бачили, є у житті речі дуже особисті ”.

Дякую тобі, свята Матінко,  ледь чутно прошепотів хлопець і відчув, що у цій битві він не сам, з ним увесь його славний рід, дух предків і пращурів, що боролись за землю свою Руську.

Думка про втрату меча а разом з ним можливості повернутися блискавкою майнула у хлопців, і від неї, чесно сказати, моторошно стало усім.

А я казав: повернімось!  хлипав Володька. Один у нас вихід  спробувати боротись, ми ж недаремно уроки історії просиджували, малювали тактику боїв. Зосередьтесь, „фельдмаршали ”, зберіться з думками, кумекати треба, діяти. Не відвоюємо своєї землі  не відіб’ємо меча і не повернемося додому. Все просто,  проголосив Тарас і відчув важливість моменту.

„Нап’ємося шоломом ” з Сюурлія,  пригадав „Слово о полку Ігоревім ” Толя, і це додало хлопцям бойового духу. Князівна...  прошепотів Володька.

Військо вже думало повертатися, вирішивши, що їхні очільники чи втекли, чи загинули. Полки зустрічали своїх воєвод радісними окликами. Що єси за день щасливий! Ми раді єси вас вітати! Ви лицарі сміливі єси! Що вони кричать усе „їси” та „їси”,  ніяк не міг зрозуміти Володька. Ми вже більше доби нічого не їли. Он у животі гуркоче, як трактор у полі! Хлопці засміялися. То вони так наше „є” вживають. А пообідати було б непогано,  звернувся до русичів Тарас і тихіше додав для друзів,  гаряченьку піцу б зараз, з куркою і подвійним сиром...

Потрібна була ще військова допомога. Друзі розуміли: самим їм завойовників не подолати. Та князь Ігор, що прибув, дізнавшись про пропажу воєвод, усіляко заперечував думку, що допомоги слід просити в інших князів. Як Тарас не переконував впертого князя, як не просив, схему бою малював, звільнити оточених закликав  князь був непохитним. Вирішив на світанку вступати у бій, хотів слави лише собі, а воєвод погрожував прогнати, коли йому заважатимуть. Друзі на свої очі бачили, як марнославство, гордість і пихатість могли привести до загибелі сотень людей, втрати землі, рабства нарешті.

Блазень Новгородський,  сердився Тарас. Таємно пошлемо гінців до інших князів, а самі до воїнів зверне-мось,  порішили друзі.

Та не так сталось, як гадалось. Русичі слово князя за святе мали, і переконати їх виявилося непросто. Наперед виїхали воєводи, баскі коні Сіренко, Руденко та Воронько (саме так назвали їх друзі) грали під ними. На очах у всього війська зчинилася словесна перепалка між князем Ігорем і Тарасом. Вже князь і за меча взявся. На підмогу другові виїхав Толя і запитав:

Що найдорожче для тебе у світі, Ігоре? Князь Київський наш великий! А для тебе, воєводо? Земля наша Руська, рідна та плодюча! Хто дав право тобі очолювати народ цей?  продовжив Толя. Рід мій славний Ольговичів!  вигукнув князь. Люди земель наших славних українських, щирі та сміливі герої-богатирі!  ввійшов у роль Тарас „ Македонський ” (саме так почали називати його друзі). За що воюватимете? За славу свою!  запалився князь. За віру нашу праведну православну, за Господа, що направляє думки наші і дії!  проголосив Тарас піднявши догори меч.

Військо схвально і щільно обступило Тараса. Ми́чеши нині славне слово!  промовив старець Боян, підійшовши до молодого воєводи. Це він хоче, аби ми нині „чесали” звідси?  захвилювався Володька звертаючись до Толі. Ні, то він сказав, що Тарас наш  красномовний оратор! Хто? Говорити вміє красиво !

Князь мовчки приєднався до натовпу, вирішивши помститися пізніше, бо відчув, що міг втратити більше, ніж просто прихильність війська.

До самого ранку Тарас розповідав на раді план дій. Слід реально оцінити супротивника, перемогти його хитрістю і людей наших з полону визволити! Як тільки розвиднятиметься, складемо стяги наші, і нехай ворог думає, що ми злякалися і відступили. А полки наші роз’їдуться кільцем і за два дні вдарять одночасно по ворожих таборах з усіх боків ( поки цей план у Тарасовій голові визрів, він згадав усі відомі йому битви Олександра Македонського,Юлія Цезаря та Ганібала). Диву давалися бувалі вояки, як такий молодий може досконало знати війну?! Їм нічого не залишалося, як погодитись з планом Тараса.

Наскочили половців зненацька, коли кочівники ще спали. Доки вороги зуміли зорієнтуватися, русичі вже половину війська їхнього розбили. Як тільки зрозуміли загарбники, що кінець їхній близький, ще лютішими стали, хотіли на одному з флангів прорватися, та хоробрі воїни сил і навіть життя свого не шкодували  не випускали супостатів. До вечора поріділи ряди оборонців руських. Добре, що підоспіла допомога від князя Київського Всеволода.

Страшну картину спостерігали хлопці після бою  поле вкрите закривавленими тілами. Безглуздість війни вражала у саме серце, викликала відразу і розпач.

Новгород зустрічав переможців з почестями: сурмили сурми, лунали радісні оклики, підлітали догори шапки. Напроти війська зустрічати батька-переможця виїхала князівна. Після обіймів з батьком вона кинула погляд на воєвод, про сміливість і розум яких чула вже багато. Звернулася до них: Дякуємо вам, воїни молодії, за поміч добрую, за землю свобідну. Хай слава буде окрасою молодості вашої, відваги та сили! Тарас, Толя і Володя під’їхали до неї і вклонилися, люди навколо притихли. Сила не в нас, а в вас, русичі,  виголосив Тарас, а народ схвально загув.  У мужності вашій і любові до землі своєї! А найбільше,  додав Толя,  у єдності і дружбі між людьми, між князями, між країнами! Сла- ва-а,  покотилося навколо. Володя під’їхав до князівни і тихо прошепотів: Я готовий скласти голову за красу таку!

Князівна зашарілася і протягнула Володі амулет з гірського кришталю.

Пам’ятай...  тільки встигла сказати.

Сурми заглушили все навколо. Ігор під’їхав до воєвод, стримано подякував ( все ще не міг погодитись, що славу прийшлось розділити з іншим князем, та ще й воєвод, а не його народ радісно так і тепло зустрічає). Князь поспішав попрощатися і протягнув у дарунок хлопцям  о диво!  загублений меч! Задзвонили дзвони, сурми загули... Крути, крути на повну, крути, крути хутчіш, ноги в руки та в музей! Там на місці розберемося!  заволав Володя.

Толя, Тарас і Володя біля входу у музей. Вони дивилися один на одного і боялися щось спитати. З дверей виглянула Ірина Степанівна: Як не соромно, ану швидко на екскурсію! Ми розшукуємо вас по всьому музею! Хлопці мовчки рушили. Толя глянув на щасливе Володькине обличчя: А що це ти ховаєш у руці, Араміс у метеликах ?..

Екскурсія  уявіть! просунулася лише на один зал. Звичайно хлопці вже не могли її слухати, вони тихо перешіптувались: Жаль, не у те століття ми потрапили... От якби меч „накрутити” та у Францію майнути... Ага, і до Парижа... Та до Лувру, і на планер... Шер ше ля фам! Здається там усе вирішує жінка!  загадково примружився Володька... Один за всіх і всі за одного!  підхопили друзі.

Далі буде...