Виставка «Не тут і не в сі часи» ( до 75-ліття мученицької смерті етнографа, краєзнавця, священика, єпископа УАПЦ Марка Грушевського)

Одним з найважчих наслідків тоталітарних десятиліть став розрив історичної пам’яті, який позначився на різних сферах українського буття і особливо там, де виявлялась самобутність нашого народу, його генетичний код. Лише поступово, через кілька поколінь, довідуємось ми про закатованих режимом талановитих, одухотворених митців, науковців чи громадських діячів, чий неповторний доробок підлягав нищенню і забуттю замість того, щоб збагатити людську цивілізацію. Серед безлічі імен до нас повертається і Марко Федорович Грушевський - педагог, богослов, етнограф, краєзнавець і просто людина.

Марко Грушевський. Фрагмент родинного фото. Приблизно 1904 р.

Він народився в день євангеліста Марка - 25 квітня (7 травня за нов. стилем) 1865 р. в селі Худоліївка Чигиринського повіту на Київщині. Те колись козацьке село було найдавнішим відомим осідком роду Грушевських. Марків батько Федір Іванович Грушевський, дяк місцевої церкви св. Параскеви, помер, коли хлопцеві було 14 років. Закінчивши Черкаське духовне училищі (1883 р.), Марко вступив до Київської духовної семінарії, яка багато в чому визначила його подальшу долю. І не лише тому, що там він одержав освіту, але й став членом національно орієнтованої семінарської Громади, яку незабаром очолив Михайло Грушевський. Шляхетні патріотичні ідеали значно більше, ніж кревна спорідненість об’єднували їх упродовж усього життя: обидва свідомо пішли жертовним шляхом української інтелігенції ― гнаної режимом, але сповненої щирої, безкорисливої любові до України, прагнення служити рідному народові. 1897 р. став важливою віхою в житті Марка Грушевського. 20 липня він одружився з донькою священика Марією Іванівною Ілліч, яка стала його вірним другом і помічником. Того ж року 3 серпня він був рукопокладений на священика до Михайлівської церкви с. Суботова на Чигиринщині.

За роки праці в Суботові о. Марко зібрав багато відомостей з етнографії, фольклористики та історії краю: перекази місцевих селян про козацько-гайдамацьку минувшину Чигиринщини, пісні, приказки, повір’я тощо. До збору цих матеріалів він залучав багатьох людей, бо знав, що зібрані відомості зацікавлять не лише його, аматора, але й професійних дослідників. На превеликий жаль, з унікального етнографічно-краєзнавчого доробку Марка Грушевського побачила світ тільки менша його частина. Головною причиною тому стали жорстокі утиски з боку російської влади, обмежені видавничі можливості і, нарешті, порівняно невеликий період (до 1914 р.), протягом якого була хоч якась можливість для їх публікації.

До текстів (за його висловом ― «з останків Суботівської пам’яті») він намагався додавати ілюстративний матеріал. Ці фотографії та записи селянських переказів склали фольклорно-історичне видання з історії Чигиринщини “Гетьманське гніздо. Урочища і перекази села Суботова, зібрані в рр. 1897-9” (1909). На основі розповідей селян з його рідної Худоліївки, в тім числі і його власної матері - Мар’яни Йосипівни Грушевської (уродж. Дишкант), дослідник-ентузіаст створив оригінальну етнографічну працю “Житє селян на Чигиринщині” (1914), присвячену народним звичаям та уявленням, пов’язаним з будівництвом житла. Те ж саме варто сказати і про іншу його працю - “Дитячі забавки та гри усякі” (1904).

Але головною опублікованою працею Марка Федоровича став двотомник “Дитина в звичаях і віруваннях українського народа”, що після редакційної обробки відомого мовознавця, етнографа, і громадського діяча Зенона Кузелі вийшов у 1906–1907 рр. у Львові в серії “Матеріали до українсько-руської етнології” Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка. Унікальність цієї праці не лише в тому, що її автор ще встиг застати і зафіксувати на прикладі Південної Київщини багатовікові традиції народної педагогіки і навіть не в тому, що подібних праць Україна більше не знає, але ще і в тому, що повторити таке дослідження вже неможливо, бо внаслідок нечуваних лихоліть, яких зазнав український народ у ХХ ст. - війн, голодоморів, масових репресій на тлі потужної ідеологічної обробки - той народний досвід було знищено, розтоптано, забуто. Незручний священик, який, і до того насторожував владу, в умовах революції 1905 р. почав відверто пропагувати серед селян визвольні ідеї, чим ставав для неї вже просто небезпечним. Через доноси навколишніх священиків, що зараховували о. Марка “к числу главных деятелей преступной сельской организации в Чигиринском уезде”, він уже був під пильною увагою Київського губернського жандармського управління за звинуваченнями в підбурюванні селян проти царської влади та пропаганді українофільських ідей. Царська влада, в свою чергу, вважала, що “пользуясь своим положением, лица эти несомненно должны иметь влияние на паству и вербовать среди нее своих единомышленников, почему такие пастыри представляют собою, конечно, немалую опасность для русской государственности.” Посилено збиралось “досьє”, в оселі, починаючи з 1907 р., неодноразово проводились обшуки.

Cправа Марка Федоровича тягнулася кілька років і дістала вирішення після того, як за неї взявся граф Ігнатьєв, який, звернувшись до Київської духовної консисторії, пропонував розібратися у “вредной, в политическом отношении деятельности священника с. Субботова Чигиринского уезда о. Марка Грушевского”. Наслідком стало переведення до містечка Таганчі Канівського повіту наприкінці 1910 р. Він не був типовим священиком Російської православної церкви, слугою царського режиму. Його бачення християнства було глибоко народним і не передбачало фальшивого, показного догматизму. Розповіді нащадків Марка Федоровича хоч і не дають чіткого уявлення про його релігійний світогляд, та все ж дозволяють зробити висновок, що він мав своє самобутнє світобачення. Його етнографічні праці показують, що він виріс у самій гущі народної стихії, де живі були ще з язичницьких часів містичні уявлення, прикмети, повір’я, звичаї та фольклор. Ці відголоски прадавнього життя дивовижно поєднувалися з християнською вірою, створюючи неповторне, самобутнє тло української народної культури, невід’ємною частиною якої був він сам. А ще додамо відомі з дитинства перекази про недавню козацько-гайдамацьку минувшину, про багатовікову визвольну боротьбу, і ми зрозуміємо, на якій основі закладався світогляд Марка Грушевського. Йому непросто було поєднати в собі одвічну народну стихію з офіційними християнськими догмами, не кажучи вже про великодержавну традицію “Третього Риму”. Марка Грушевського гнітила важка, казенна атмосфера офіційного православ’я Російської імперії.

Події 1917 р. різко змінили життя українців. Влітку 1918 р. він переїхав з родиною до Києва. Саме там розгорталися головні події Української революції, там він міг присвятити себе справі, яка цілком захопила його – відродження Української православної церкви. З літа 1918 р. Марко Федорович був у складі першого українського кліру Софії Київської, де 12 липня 1919 р. новий склад провів перше богослужіння (з 23 липня 1919 р. воно вестиметься українською мовою). Спільна мета звела Марка Грушевського з Василем Липківським, Володимиром Чехівським, Володимиром Дурдуківським, Михайлом Морозом та ін. Він брав участь у створеній у листопаді 1917 р. Всеукраїнській Православній Церковній Раді. Невдовзі після проголошення 14 жовтня 1921 р. Української Автокефальної Православної Церкви о. Марко став єпископом. Пізніше Марко Федорович входив до складу редколегії журналу “Церква і життя”, у 2-й пол. 1920-х рр. він також виконував обов’язки секретаря ВПЦР, з 1926 р. був членом її Президії.

І все ж УАПЦ 1920-х рр. була приречена. Тиск на неї ставав усе сильнішим. Протягом 1928-1929 рр. було заарештовано з 27 не менше 5 українських архієпископів та єпископів. Коли читаєш на сторінках київської газети витриманий у пропагандистському дусі 1930-х рр. текст заяви “колишнього єпископа Марка Грушевського” про зречення від сану, розумієш, що то були не його слова. Одночасно з Марком Федоровичем змушені були зректися сану ще шість архієпископів та єпископів.

11 червня 1938 р. Марка Федоровича було заарештовано й ув’язнено до Лук’янівської тюрми. Як слідство, так і вирок цілком відповідали своєму часові, і 9 серпня 1938 р. Особлива Трійка УНКВД по Київській області засудила Марка Грушевського до розстрілу. Вирок виконали 2 вересня 1938 р. Досі нема жодних відомостей про місце його останнього спочинку. Найімовірніше, воно десь поміж сосон Биківнянського лісу... Трагедія Марка Грушевського в тому, що йому, вільнолюбній особистості з величезним духовним і творчим потенціалом, волею долі випало жити в невільній країні. Його унікальна наукова і світоглядна спадщина була незаслужено забута і, фактично, заборонена, бо, як він сам слушно зауважував у листі до свого побратима Михайла Грушевського, “не тут і не в сі часи” був потрібен його талант.

Хор Київської православної богословської академії УПЦ КП на відкритті виставки "Не тут і не в сі часи". 3 жовтня 2013 р.

Лише в наш час, в омріяній багатьма поколіннями українців незалежній державі, з’явилась можливість для повернення з забуття унікального наукового і громадянського доробку Марка Федоровича Грушевського. Одним із проявів того стала дана виставка, де представлені переважно матеріали державних архівів і збережені нащадками книги, фотознімки, інші меморіальні речі, що нині входять до зібрання Історико-меморіального музею Михайла Грушевського та приватної колекції Сергія Білоконя.

Виставка експонується за адресою: Київ, вул. Паньківська, 9;

Проїзд: станції метро «Університет», «Льва Толстого»;

Телефони для довідок: 288-28-82; 288-28-07