ВІК

Олександр Кониський. Кінець XIX ст.

Кожна книжка має свою історію, але не всі ті історії нам відомі. Перший дотик до унікального видання «валуєвсько-емської» доби «Викъ (1798-1898)» (К.: [Видавництво «Викъ»], Друкарня С.В. Кульженка, 1900) з приватної бібліотеки Марка Грушевського хвилював не лише своєю меморіальністю, вишуканістю, але й передчуттям якоїсь особливої інформації, закодованої в кожному його елементі. І передчуття справдилися. Історія першої спроби творення антології української літератури постала перед нами в найдрібніших деталях з розповідей-спогадів учасників цього проекту Сергія Єфремова та Олександра Лотоцького.

Ідея видання, як і самого видавництва, належала Олександру Кониському, якого Михайло Грушевський вважав своїм хрещеним батьком у громадському житті. Та й не лише Михайло Грушевський. Під опікою Кониського формувалася ціла генерація української еліти кінця ХІХ — початку ХХ століття. Це був, насамперед, ґурт української семінарської громади у Києві, а серед них і Марко Грушевський. Збірка української поезії за 100 літ була задумана 1897 р. у зв’язку з підготовкою до відзначення 100-ліття виходу «Енеїди» Івана Котляревського. За зразок Олександр Якович запропонував укладену ним ще у 1870-х та заборонену цензурою хрестоматію «Пашниця». На жаль, за пройдені десятиліття вона застаріла, тому цілий рік над реалізацією нового проекту працював видавничий гурток у складі С.Єфремова, О.Лотоцького, В.Доманицького, В.Бачинського та ін. Кожний з них відбирав з різних видань кращі зразки, перлини української поезії, які обговорювалися, приймалися чи відхилялися на щоденних редакційних «збіговиськах».

Одну з найбільших проблем вбачали в цензурному дозволі, адже сама ідея збірника була як на ті часи нецензурною. Навіть О.Кониський висловлював певну зневіру, що книжка побачить світ. І все ж С.Єфремов, організувавши переписування всіх відібраних творів начисто та додавши в кінці своїм «феноменальним мачком» (хто працював з автографами Єфремова, той розуміє цей хід — у жодного цензора не вистачило б терпіння уважно перечитати його «каліграфічні мініатюри») короткі біографічні відомості про авторів, наприкінці грудня 1898 р. надіслав оправлену і названу ним збірку «Вік» до пітерської цензури. За досить короткий час — три місяці — українці з Петербурга повідомили, що «Вік» дозволено. Отримавши рукопис, на якому майже не позначилась рука цензури, упорядники картали себе за особливу обережність, а тому вирішили підготувати додаток. Здобули також дозвіл на друк окремих портретів. На цей час видавничий гурток розширився, до нього долучилися Ф.Матушевський, В.Дурдуківський та В.Прокопович. У такому складі зафіксував товариство Василь Доманицький на відомій світлині.

Співробітники видавничого товариства “Вік”, заснованого 1895 р. з ініціативи Олександра Кониського. Стоять: С.Єфремов, В.Доманицький, Ф.Матушевський. Сидять: В.Страшкевич, В.Дурдуківський, О.Лотоцький. Київ. 1902 р. Фото В.Доманицького. Праворуч від зображення на полях лист В.Доманицького до Ф.Матушевського (написаний у Колодистому 22 серпня 1902 р.). Лист закінчується фразою: “А що, правда, я фотограф незлий?”, яка є вагомим аргументом до датування фотографії та встановлення імені фотографа)

А за той час, коли з рукописами працювала цензура, треба було вирішувати не менш важливу проблему — фінансову. У розпорядженні упорядників було приблизно 200 руб., тому угоду з однією з найсолідніших київських друкарень С.В.Кульженка на 2 тисячі рублів Сергій Єфремов назвав «смертним засудом». Покладатися лише на ласку божу та філософію «якось буде» не мали права, і вирішили надрукувати та розіслати оповістки (одночасно на «Вік» та дозволену цензурою повість І.Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки»). Такі ж оповістки видрукували в газетах і «Епархиальных ведомостях» усіх українських губерній. Кошти на рекламу в сумі 300 руб. виділив Василь Симиренко. Друкарня мала виготовити 20 тисяч таких оголошень з вишуканим малюнком з постаттю кобзаря, який «віківці» взяли з обкладинки каталогу музею В.Тарновського. Згодом постать кобзаря стала домінантою художнього оформлення палітурки та обкладинки видання.

У оповістках наголошувалося на вигідних умовах для передплатників: звичайне видання для них коштувало 1 ½ руб. замість 2 руб.; на веленовому папері (цупкому глянцевому папері кремового кольору, схожому на пергамент) — 2 руб. замість 3 руб., на папері слоновому (товстий шорсткий папір для малювання та креслення, який використовувався для складання атласів і карт для віп-персон) — 4 руб. замість 5 руб.

«Слонових» примірників вирішили друкувати 100, на що В.Б.Антонович, який намовив В.Ф.Симиренка профінансувати рекламу «Віку», скептично зауважив: «Та буде з вас п’ять. Один візьму я, другий Симиренко, а три будете мати про всякий випадок». Проте скептицизм відомого історика був передчасним. Всі 100 «слонових» примірників розійшлися, та ще приблизно ста, яких не наважилися надрукувати, не вистачило. Священик Марко Грушевський був одним із тих ста щасливчиків, який отримав примірник «Віку» на слоновому папері, про що свідчить як сам папір, так і ціна, вказана на останньому аркуші книжкового блоку.

Задумка з оповістками та оголошенням передплати мала неочікуваний успіх. За спогадами С.Єфремова вдалося з’ясувати наклад видання, який, зазвичай, у ті часи не зазначався: «Довелося побільшити число примірників з 1200 на 1600, і половина з них уже забезпечена була самою передплатою. Ми зібрали стільки грошей, що могли оплатити видання і „Віку“, і повісті Левицького. [...] Дякувати оповісткам, розмовам та й самому-таки характеру видання, „Вік“ таки й справді викликав великий інтерес серед українського громадянства [...]. Як-не-як, а величезний успіх, який випав на долю „Вікові“ — на осінь (це було року 1900-го) його в книгарні не було вже жадного примірника, — новими окрилив надіями наші видавницькі серця».

Не обійшлося і без «колючок», які залишили свій слід у книжці. Так, наприкінці книжкового блоку вміщено аркуш із заувагою: «Біографій Олены Пчилкы (псевдонымъ) та Леси Украинкы (псевдонымъ) не помищено, вважаючы на небажання авторокъ». Ключ до прочитання цієї нотатки та інших нюансів, пов’язаних з іменами письменниць, дають вже згадані спогади. Дану інформацію упорядники змушені були подати на вимогу Олени Пчілки, яка виступала від власного імені та імені доньки. Така категорична заборона розкривати вже розкриті на той час псевдоніми викликала рішучі протести видавців, які, не бажаючи порушувати засади видання, після низки інших претензій вирішили не друкувати твори цих авторок. Історія, врешті, закінчилась тим, що в останній момент Олена Пчілка погодилася на друк її та доньки поезій. У результаті додруковані твори Лесі Українки подані не за хронологічним рядом, а в самому кінці. Друкарською помилкою позначилася ця історія і в імені Олени Пчілки у змісті: замість «Олена Пчілка» бачимо «Олена Пчіла». Поза змістом залишилися й інші кумедні історії, а серед них бажання окремих авторів купити собі місце у «Вікові». Так, відомий власник кондитерської на Хрещатику Рябошапка, бажаючи задовольнити свої літературні амбіції, звернувся до видавців з пропозицією: «Хоч сотню карбованців нате, аби тільки щось моє було у „Вікові“».

Проте всі ці «колючки» не могли затьмарити успіху «Віку», який дав і власне ім’я видавництву. Окрилені упорядники взялися за друге видання поетичних творів та підготовку прозових творів у двох томах. Цей вишуканий корпус, що побачив світ 1902 року, репрезентував також творчість Михайла Грушевського. Але це вже окрема історія.