Музей книги і друкарства України завершив конкурс на кращу новорічну казку

У цьому році Музей книги і друкарства України вперше провів конкурс на  кращу новорічну казку, який тривав майже три місяці. У конкурсі взяли участь сімнадцять авторів від 7 до 60 років з Києва, Херсона і Львова. Щосуботи автори презентували свої твори на літературних вечорах у книжковій світлиці Музею; і всі присутні мали змогу вперше послухати ці казки. Головний приз конкурсу - видання казки переможця.

Переможцем конкурсу стала Надія Репета.

Її казка буде надрукована у видавництві «Ярославів Вал» з ілюстраціями учнів дитячої художньої школи ім. Т.Г. Шевченка.

26 лютого 2010 року (п’ятниця) о 15.00 в Музеї відбулося урочисте підведення підсумків конкурсу та оголошення його переможців. Була цікава програма, зустрічі з авторами та казкове спілкування.

Серед гостей були: Мензатюк Зірка Захарівна – письменниця, лауреат премії ім. Л. Українки; Сергій Цушко - письменник; Максименко Лілія Олександрівна - головний редактор видавництва «Ярославів Вал»; Денис Жарких - головний редактор газети «Хрещатик».

Книги, подаровані учасникам конкурсу, були надані видавництвами «Веселка» та «Ярославів Вал».

Урочиста церемонія включала також виступ нового гурту «DviO» (Оксана Нікітюк та Олександр Білошапка).

Казка Надії Репети «Лист до Миколая!»:

Дівчинка Соломійка жила на першому поверсі старого будинку у центрі міста. Це вона знала, бо майданчик був поруч і парк недалеко, та й взагалі, запитай батьків чи можна погуляти і вже у центрі всіх подій.

Ось і сьогодні дівчинка просилася на вулицю погуляти. Соломійка прикрасила свій дитячий візочок мякенькою ковдрочкою, бо давно вже мріяла, що знайде нового друга і повозить його у візочку. Тим часом, мама розмовляла по телефону, а тато вболівав за свою улюблену футбольну команду. Дівчинка підійшла до мами, а вона, відтягнувши слухавку від вуха, мило посміхнулася до своєї улюбленої донечки і сказала:

- Ти вже зібралася? Я вийду через п’ять хвилин на вулицю, почекай на мене біля нашого під’їзду.

- Добре, мамо, зустрінемося, па.

Соломійка не розуміла, скільки часу займає п’ять хвилин, але вона добре знала, що мама тільки-но почала хвалитися новим рецептом торта. Пізніше підуть розмови з тіткою Ганнусею про ціни на м’ясо, та що і де є у різних районах міста, а ще - де є розпродажа дитячого одягу і так далі.

-Та це нічого. - думала Соломійка, - я за цей час, може, знайду нового друга, і, як пощастить, ще зроблю багато цікавих справ.

- А, може, сьогодні пощастить знайти песика або котика, і я нарешті зможу повозити їх у моєму візочку? - бурмотіла собі під ніс мала Соломійка.

Вона надзвичайно любила своє подвір’я. Посередині росла липа, яка кожного літа цвіла, що все подвір’я заливалось медовим запахом. Сьогодні вона була одягнена у жовте плаття і на її верхівці сиділа зграя голубів, які ніжно про щось воркували між собою.

- Привіт, пернаті! Я для Вас крихти хліба маю.

Соломійка витрусила зі своєї кишеньки затверділі крихти хліба, голуби тут же злетіли до землі і почали їх дзьобати. Раптом з’явилися сороки і накинулися наввипередки визбирувати крихти. Соломійка розсердилася прогнала сорок, адже вона більше любила голубів і залишалася доти, поки голуби не визбирали останні крихти хліба.

- От і все, мої друзі. Я вас нагодувала, ви ситі - не голодні, тож і відпочивайте. Помахала їм ручкою і пішла дальше. Біля смітників у неї є потаємне місце, де вона поховала маленького метелика літом. Його Соломійка ненароком надто сильно потягнула за крильце і він помер. Дівчинка навіть зробила маленький хрестик на його могилці. Як тільки Соломійка виходила гратися на подвір’я, вона завжди провідувала могилу свого метелика.

Повз її потаємного місця проходили старенькі бабуся з дідусем і дуже голосно висловлювали своє невдоволення:

- Фе, як смердить тут у центрі міста, і який непорядок - жах!

Але Соломійка зовсім не розділяла їхньої думки. Це її рідне подвір’я і її найрідніша вулиця. Це найкраще місце у світі! Чому вони таке говорять? Ящики, старий одяг та поламані іграшки схвально дивилися на Соломійку з купи сміття. Вона загадково посміхнулася до них і побігла далі.

- А он є моя улюблена карусель, правда, кріселка через одне поламані, а все ж-таки крутиться.

Вона залишила на хвилину свій візочок і застрибнула на неї. Старенька затріщала і заскреготіла точно як татове авто, коли ми на ньому збирались у село до бабусі та дідуся. Карусель скрипіла, але-таки крутила маленьку одиноку пасажирку.

Тут із будинку вибіг Марко, який мешкає поверхом вище. Він на два роки старший від Соломійки.

- Привіт, Марко!

- Привіт, Соломійко!

- Ти сама?

- Так.

- А ти?

- Я також.

- А знаєш що?

- Що?

- А я написав листа до святого Миколая!

- Справді?!

- Я попросив святого Миколая принести маленьке цуценятко.

Соломійка засмутилася.

- Я теж хочу біленького котика або песика, а мої батьки тільки обіцяють, обіцяють - завтра, на другий тиждень, на другий рік, а як будеш чемною... Сіла і розплакалася. Марко, підійшов до неї і каже :

- Ти що, Соломійко, плачеш?

- А що робити?

- Мої батьки - тільки О-БІ-ЦЯ-ЮТЬ.

- У мене є ідея! - вдоволено посміхнувся Марко, оглянувшись на подвір"я і зашепотів їй на вушко.

- Я бачив з вікна, там за рогом, біля крамнички, прив”язаного пуделя. Ми зараз його заховаємо у твій візочок, і накриємо ковдрочкою - от він і стане лише твоїм.

Вони вибігли за ріг і дівчинка побачила пуделя. То ж її заплакані очі одразу засяяли радістю.

Соломійчина мама стояла у вікні і махала до них рукою! Діти помахали їй у відповідь теж... - Нумо, поспішімо!

За декілька секунд вони вже були біля входу крамнички.

- О, який гарний песик! А яка у нього пухнаста, біленька кучерява шерсть...Соломійка і Марко присіли біля песика і гладили його по спині, а той почав махати хвостиком і навіть лизнув Соломійчину руку.

- Він якраз поміститься у мій візочок. Він ледве-ледве більший за мого плюшевого ведмедика, і я би могла його одягати у його штанці та светрик, - весело приговорювала Соломійка. Марко тільки погоджувався і допомагав її відв’язувати пуделя. Соломійка поклала пуделя у свій дитячий візочок:

- Але ж ти важкий, друже!

Вона його силує, щоби він лягав спати і накриває покривалом,а пудель зі всіх сил починає пручатися і гавкати.

- Гав-гав-гав-гав!

- Лягай і спи ! Не галасуй на всю вулицю. Слухайся своєї господині! - наказувала Соломійка.

- Ех, якщо ти такий упертий, то стій, - сердилась дівчинка, втікаючи з ним додому.

Не встигли вони далеко відбігти,як услід почулися крики:

- Де мій пудель? Хто викрав мого песика?

Розлючена білява кучерява пані, що була так схожа на свого пуделя, побачила дітей, які щодуху мчать по вулиці. Вона кинулася їх наздоганяти.

- Зупиніться негайно, віддайте мого песика!

Засапавшись, вона підбігла до дітей і сердитим голосом закричала:

- Поверніть мого пуделя, бешкетники!

- І нахилившись до візочка, вихопила свого улюбленця, а разом з ним на землю випали маленька подушка і ковдрочка.

Соломійка і Марко підняли речі, які випали з візочка і спробували захищатися:

- А це наш...

- Ми його знайшли!

- А м-им-ими йо-йо-йо-го зна- знай-знай-най ш-ш-ш-ли.... з розпачем крізь плач нерозбірливо шепелявили діти...

- Ваше щастя, - промовила господиня пуделя, скрививши яскраво–червоні губи, що я поспішаю на день народження, а то б вам перепало.

І зацокала підборами лакових червоних чобіток осіннією вулицею. Вітер роздмухував її біле кучеряве волосся і доносив до дітей парфуми.

- Бач, яка зла? - похнюплено сказала Соломійка.

- Як цей бідолашний песик терпить її, – погоджуючись, промовив Марко.

А тут і мама вийшла, бо вже завершилися її «п’ять хвилин». Побачивши засмучений вигляд дітей, вона стривожено запитала:

- Що трапилося, Соломійко?

Дівчинка не могла нічого відповісти і розплакалася уже вдруге, з розпачем подивившись услід білявій кучерявій пані з таким же кучерявим песиком. Мати вловила сумний погляд донечки і подивилася у той бік, де незнайома пані тягнула східцями свого песика. Потім перевела погляд на засмучену дитину. Матуся згадала, що вже стільки років обіцяла їй пухнастого друга...

Потім приголубила свою доню і ласкаво промовила:

- Сьогодні ввечері будемо писати листа до Святого Миколая. Гаразд?