Виставка «Брат по плоті та духу» (до 135-річчя від дня народження історика та літературознавця Олександра Грушевського)

Здається, ці дві події − День Незалежності України і день народження Олександра Грушевського − не випадково приходяться на одну дату. Услід за своїм старшим братом Михайлом Грушевським Олександр доклав багато сил для справи українського національного відродження. Дослідники-грушевськознавці часто кажуть, що він перебував у тіні свого великого брата: Михайло Грушевський допомагав науковому і громадянському становленню молодшого брата, але водночас його слава як би притіняла, применшувала неабиякий доробок Олександра Грушевського. Мабуть, дійсно, історія допускає тільки одного генія з одного роду і з ним ототожнює все найкраще, що той рід дав. Дослідження ж показують, що Олександр Грушевський є самодостатньою особистістю і вже сам по собі заслуговує на вдячну пам‘ять нащадків.

Він народився 12 (24) серпня 1877 р. в сім‘ї відомого освітянина Сергія Федоровича Грушевського та його дружини Глафири Захарівни (уродж. Оппокова), роди яких упродовж кількох поколінь належали до стану українського духовенства. Хоч з 1870 р. родина мешкала у Ставрополі (а з 1878 р. у Владикавказі), проте Грушевські ніколи не поривали зв‘язків з Україною. Завдяки батькові у свідомості дітей − Михайла, Ганни та Олександра − заклалось відчуття причетності до своєї далекої Батьківщини.

Свого брата Михайла він обожнював, ділився з ним радощами і невдачами. Старший брат був для Олександра найближчим наставником, саме він передавав йому захоплення українством та інтерес до суспільних наук. «Це справджуються мої бажання гарячі, дякую Богові милосердному й молюся йому, щоб був ти мені братом не тільки по плоті, а й по духу, щоб довелося укупі на одній ниві працювати», − писав 1891 р. Михайло Грушевський своєму братові. Ці бажання були взаємними, тож закінчивши 1895 р. з золотою медаллю Владикавказьку класичну гімназію, Олександр Грушевський за прикладом старшого брата вступив до історичного відділу історико-філологічного факультету Імператорського університету св. Володимира в Києві. Як і брат, в університеті Олександр під керівництвом видатного вченого В.Антоновича вчився працювати з першоджерелами; тут він розпочав свою власну тему − дослідження Пінського Полісся. Університет він закінчив 1899 р. з золотою медаллю за дипломну роботу «Турово-Пинское княжество», а потім упродовж 1903 − 1904 рр. успішно склав екзамени на ступінь магістра російської історії, про що говорить посвідчення від 6 вересня 1906 р.

Йдучи слідами старшого брата, Олександр Грушевський вступає до НТШ (1902 р.) та Історичного товариства Нестора Літописця (1903 р.), долучається до оборони українства у Києві, що й змусило його залишити місто і перейти на працю до Імператорського Новоросійського університету в Одесі на посаду приват-доцента кафедри російської історії (1907 − 1908 рр.). Там він першим почав читати лекції українською мовою − той спецкурс з історії України студенти зустріли з захватом, але Міністр народної освіти Росії висловив молодому професорові догану і запропонував перейти на «единый общегосударственный язык», погрожуючи звільненням.

Не бажаючи поступитись і зрадити свої ідеали, Олександр Грушевський змушений був залишити Україну. Втім, Батьківщину він залишав уже не сам, а з молодою дружиною − Ольгою Олександрівною (уродж. Парфененко) − дочкою генерал-майора, високо освіченою жінкою, з якою обвінчався 22 жовтня 1908 р. в селі Снігурівці Васильківського повіту.

Він працював на посаді приват-доцента історико-філологічного факультету Московського (лютий 1909 − червень 1910 рр.) і Санкт-Петербурзького (1910 − 1917 рр.) університетів, де викладав російську історію та історію України, співробітничав з російськими науковими часописами та українською громадою північної російської столиці, став дійсним членом Українського наукового товариства (1907 р.) та Імператорського російського географічного товариства (1913 р.). У тісній співпраці з Михайлом Грушевським, за його дружньої підтримки Олександр Сергійович опублікував цілий ряд наукових досліджень з різних питань української історії. Пізніше перебування в Петрограді неабияк сприяло подружжю у клопотаннях про засланого до Симбірська Михайла Грушевського.

Коли на Батьківщині розгорнулись вікопомні події Української революції, Олександр Грушевський не міг залишатися осторонь. Повернувшись у червні 1917 р. до Києва, він став членом Української Центральної Ради і разом з братом долучився до пробудження українського життя, до довгоочікуваних перетворень. Зокрема, влітку 1917 р. Олександр Сергійович брав участь у заснуванні в Києві Українського народного університету, де працював приват-доцентом, професором. Від вересня 1917 до серпня 1918 рр. був директором Педагогічного музею. Тоді ж (до травня 1918 р.) він очолив Бібліотечно-архівний відділ при Департаменті мистецтв Генерального секретарства освітніх справ, оскільки, як історик, розумів величезне значення архівів − безцінної скарбниці пам‘яті українського народу. Тож вчений доклав багато зусиль для порятунку документальних пам‘яток, у численних публікаціях і зверненнях доводив широкому загалові їхню високу наукову цінність. А ще він був директором Комісії для укладання історико-географічного словника українських земель (з березня 1919 р.), членом Тимчасового комітету для заснування Національної бібліотеки Української держави (1919 р.), заступником голови Історичної секції ВУАН (1921 − 1924 рр.), брав участь у численних наукових виданнях, багато років викладав в Інституті народної освіти − колишньому університеті... Прикладом і зразком для наслідування Олександрові Сергійовичу в усьому був старший брат Михайло Грушевський − як у часи розлуки, так і в часи спільного проживання в Києві. І долі їх виявились подібними.

Влітку 1933 р. Олександра Грушевського було звільнено з усіх посад, а 9 серпня 1938 р. заарештовано як «одного з керівних учасників антирадянської української націоналістичної терористичної організації». Мужньо витримавши допити і нікого не обмовивши, він потрапив на заслання до Павлодару. Його останньою домівкою стала казахстанська земля...

У наш час постать Олександра Грушевського стала темою багатьох досліджень українських істориків. Хочеться згадати праці С.Білоконя, І.Верби, І.Гирича, Я.Дашкевича, Л.Дубровіної, В.Заруби, Л.Зашкільняка, Т.Ківшар, С.Кіржаєва, І.Костюк, І.Матяш, Р.Пирога, В.Пристайка, Л.Приходько, П.Соханя, В.Ульяновського, Ю.Шаповала, О.Юркової та ін. Ознайомлення з діяльністю вченого показує не лише його наполегливість та високий організаційний хист, але й на диво широкий діапазон наукових зацікавлень: історія, археологія, археографія, архівознавство, етнографія, літературознавство... Вивчення його багатої наукової спадщини − справа не одного покоління українських дослідників.

А для працівників Історико-меморіального музею Михайла Грушевського молодший брат Великого Українця Олександр Сергійович Грушевський уже давно став своєю, цілком реальною людиною, яка ненадовго вийшла з Дому Грушевських і от-от повернеться. Назавжди.

Виставка експонується за адресою: Київ, вул. Паньківська, 9;

Проїзд: станції метро «Університет», «Льва Толстого»;

Телефони для довідок: 288-28-82; 288-28-07