Виставка „Грушевські в огні й бурі Української революції“ (до 95-річчя створення Української Центральної Ради)

Михайло Грушевський народився з генетичною любов’ю до України, і цією любов’ю були освячені всі його малі і великі справи. Доля визначила місію Грушевського — стати на сторожі національної гідності, забезпечити право кожного українця пишатися тим, що він українець. Тому всі його проекти — від фундаментальної «Історії України-Руси», невінчаної Української Академії Наук — Наукового товариства іменні Шевченка, унікального явища — наукової школи Грушевського, новітнього українського парламенту — Української Центральної Ради, до найменшої публіцистичної замітки були підпорядковані одній меті — «послужитися українському національному відродженню». І робив він це щиро й правдиво. Бо вірив: «Україна своє осягне!».

95-річчя створення новітнього українського парламенту — Української Центральної Ради — Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського відзначає виставкою, матеріали якої висвітлюють роль не лише її лідера, але і кожного члена славної української родини Грушевських. У стінах цього правдивого національно-культурного осередку початку ХХ століття, де писалася і творилася велика українська історія і політика, хочеться добрим словом згадати тих, хто першим підставив плече, подав руку, доклав свого розуму і таланту, щоби збулася багатолітня мрія Михайла Грушевського: «Україна своє осягне!»

«Це справджуються мої бажання гарячі, дякую Богові милосердному й молюся єму, щоб був ти мені братом не тільки по плоті, але й по духу, щоб довелося укупі на одній ниві працювати» — з цими словами звертався до молодшого брата Олександра Михайло Грушевський ще в студентські роки. І його молитви справдилися. Це Олександр Грушевський (1877–1942) першим у 1907–1908 рр. запровадив у Новоросійському університеті в Одесі курс лекцій з історії України рідною мовою, за що отримав догану та змушений був залишити стіни навчального закладу. Але завжди залишався гідним свого брата — правдивим дослідником і щирим громадським діячем. З вибухом Української революції він повертається з Петербургу, де обіймав посаду приват-доцента університету, і активно долучається до творення нових українських науково-освітніх інституцій. Член Української Центральної Ради, організатор архівної та бібліотечної справи, один із фундаторів Українського народного університету (1917), професор Українського державного університету, викладач 2-ої Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства — так досить стисло можна окреслити багатогранну діяльність Олександра Грушевського доби Української революції. Його невтомною помічницею була дружина, Ольга Олександрівна Грушевська (1878–1961) — історик, літературознавець, бібліотекар, випускниця Вищих жіночих курсів у Петербурзі та Києві. Справа братів Грушевських — творення Українського університету — стала і її справою. У 1917 р. вона працює секретарем Комісії із заснування Українського народного університету, згодом активно долучається до комплектування відділу україніки Бібліотеки Українського державного університету.

«Шукаю товариша щирого, розумного і доброго, співробітника в праці громадській, аби жити з ним душею в душу, а хто шукатиме в мені того ж, сподіюся, що не помилиться», — так освідчувався Михайло Грушевський своїй майбутній дружині Марії Сильвестрівні Вояковській (1868–1948). І вони не помилилися один в одному. Марія стала тою коханою дружиною і вірним другом, розуміння і підтримка якої забезпечувало і підтримувало творчу енергію, масштаб якої ми ще не здатні осмислити вповні. Діячка українського жіночого руху в Галичині, педагог, перекладач — з перших кроків спільного життя поринула у задуми молодого професора, очільника Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Допомагала в організації Музею НТШ, виставкових проектів, формування родинної збірки українських старожитностей, готувала переклади для «Літературно-наукового вістника», перекладала п’єси для українських труп і, безпосередньо, на замовлення приятельки, Марії Заньковецької. Замилування українським театром, добрі смаки і знання дозволили Марії Грушевській в роки Української революції долучитися до розбудови національного театру. У квітні 1917 р. обирається до Комітету Українського національного театру, була одним із фундаторів товариства «Вільний театр» (1918), членом театральної ради «Молодого театру» (1918). Входила до складу комісії для заснування Української академії мистецтв. Як член Української Центральної Ради брала участь в роботі комісії з розроблення проекту статуту автономії України. Одна із засновниць, член президії Української національної жіночої ради, обраної на жіночому з’їзді у Кам’янці-Подільському (1919) для проведення національно-освітньої діяльності в міжнародних жіночих організаціях.

І як завжди поруч з батьками була їхня єдина улюблениця Кулюня — Катерина Грушевська (1900–1943), майбутній самобутній культуролог, етносоціолог, фольклорист, зірка першої величини історичної школи Михайла Грушевського. Гордим ім’ям «Професорівна» вона підписала свою першу публіцистичну працю в газеті «Народна воля» (1918). У 1918–1919 рр. у відродженому батьком «Літературно-науковому вістнику» подала низку рецензій на праці О.Шульгина, Д.Донцова, К.Поліщука та оглядів («З сучасної політичної літератури», «Воєнні теми в нашій літературі»). 1917 р. стала членом Київського товариства «Просвіта».

Вірною помічницею, як в давні гімназійні часи, коли на прохання Михайла підбирала йому словники та іншу літературу, а згодом допомагала редагувати фундаментальну «Історію України-Руси», була і сестра Ганна Грушевська (Шамрай; 1869–1943). Вона працювала в культурно-освітніх закладах Української Народної Республіки та видавництвах. Син, Сергій Шамрай, вступив до новоствореної 2-ої Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, мотивуючи вибір свій так: «Тому що я є української національності». Певно, спілкуючись з небожем, пригадувалися Михайлові Сергійовичу і його гімназійні часи. Можливо, зринали і спомини про свої юнацькі мрії, в які він втаємничив лише єдиного гімназійного друга — щоденника: «Ось ці дні задумав я, що гарно було би зробитись ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бойцом усіх хлопців, любящих свою Вкраїну. Що ж, може, Бог і поможе зробитись мені ватажком, працюватиму вже для цього, скільки зможу». У 1917-му ці мрії були на злеті, хоча все життя доводилося робити більше, аніж міг, часом навіть те, чого від нього і не вимагали, і не чекали. І Бог допомагав йому!

Коли українство у 1917 р. постало перед вибором свого лідера — їх вибір був однозначним. Завдяки феномену Грушевського Центральна Рада за короткий час, від початку березня 1917 р. до кінця квітня 1918 р., в умовах Першої світової війни, в умовах «холодної» війни з Тимчасовим урядом та «гарячої» війни з більшовиками пройшла шлях від обережних гасел автономії України до проголошення незалежної Української Народної Республіки та прийняття її Конституції. Добре усвідомлюючи свою місію, долаючи численні перешкоди, а часом ідучи на компроміс власним переконанням, М.Грушевський не раз публічно заявляв, що «помилки нам потомство пробачить», бездіяльності — ні.

Але з цією невсипущою діяльністю не змогла змиритися більшовицька Росія. І коли в січні 1918 року проти «самостійної, ні від кого незалежної» України пішло червоне військо — свій удар воно спрямувало насамперед проти лідера українського руху. Запальними снарядами обстріляли фамільний дім Грушевських, який за проектом відомого митця В.Кричевського було оздоблено в українському стилі. Це був своєрідний виклик — своє неприборкане українство М.Грушевський волів виплеснути ще і в такий спосіб. Так у центрі Києва, неподалік від університету, 1909 р. засяяв барвами майоліки родинний красень, зі згарища якого після обстрілу напівживою винесли матір Михайла Сергійовича, яка за декілька днів померла від пережитих потрясінь. В пам’ять матері сини заснували видавництво «Шкільна бібліотека імені Глафіри Захарівни Грушевської». В пожежі згоріла унікальна книгозбірня, рукописи, колекція українських старожитностей — портрети і універсали гетьманів України, килими, межигірська кераміки, вироби гуцульських майстрів. Так помстилися більшовики не лише за самостійну, незалежну Україну; вони помстилися за юнацьку мрію, за всю попередню діяльність невтомного трудівника на ниві української науки і культури.

Людина великої мужності, за підтримки рідних, Михайло Грушевський пережив потрясіння. У своєму політичному заповіті — «На порозі Нової України» — писав: «Всі наші утрати, які б вони не були болючі й ненагородимі, ми запишемо на рахунок відбудови державного життя нашого народу... Мусимо дивитись вперед, а не назад!»

На виставці представлено рідкісні світлини, видання та документи з колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського та приватної збірки Сергія Білоконя. Серед них перше видання з фотознімками найважливіших подій початкового періоду Української революції та її провідників «Художній альбом України», який побачив світ влітку 1917 р. в Полтаві. Унікальна музейна збірка фотографій презентується «легендарною» поштівкою з портретом незмінного голови Української Центральної Ради та його дарчим підписом хорунжому Корпусу січових стрільців Іванові Вислоцькому. Для 25-річного українського вояка листівка з зображенням першої особи незалежної України та його щирими побажаннями була найвищою нагородою, яку він проніс через усі звитяги доби Української революції та еміграційні поневіряння. Після відкриття експозиції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського цей експонат передано з архіву Українського музею в Нью-Йорку. Рідкісна світлина Марії Грушевської 1919 р. в колі культурно-освітніх діячів Кам’янця-Подільського засвідчує про активну участь дружини і вірного друга Михайла Грушевського у розбудові національного театру, мистецтва, розвитку жіночого руху доби Української революції. Свідченням високої любові і поваги до матері, яка не пережила трагедію нищення фамільного дому, стало заснування синами видавництва «Шкільна бібліотека імені Глафіри Захарівни Грушевської», одне з рідкісних видань якого представлено на виставці.

Виставка експонується з 20 березня до 20 квітня 2012 р. Адреса музею: Київ, вул. Паньківська, 9; Проїзд: станції метро «Університет», «Льва Толстого»; Телефон для довідок: 288-28-82; 288-28-07