Україна партизанська

Широкомасштабний партизанський рух, який охопив у роки Великої Вітчизняної війни значну територію України, був складовою частиною боротьби радянського народу проти німецько-фашистських загарбників. У 46 партизанських з’єднаннях, майже 2 тисячах загонів, розвідувально-диверсійних, підпільних організацій та груп вели боротьбу близько 600 тисяч народних месників.

Перший етап партизанської війни характеризувався пошуком раціональних форм і методів боротьби, тривав до кінця 1941 р. Формувалися партизанські загони С. Осєчкіна, І. Боровика, О. Сабурова, С. Ковпака, О. Федорова, М. Попудренка, І. Копьонкіна та інших. В цей час партизани за браком озброєння та вибухівки діяли переважно вночі, влаштовуючи засідки на шляхах сполучення й раптово нападаючи на невеликі підрозділи ворога та малозахищені об’єкти. Вели оборонні бої, захищаючись від карателів.

Другий етап охоплює період з 1942-1943 рр. до перемоги радянських військ під Сталінградом. Партизани в цей час в основному відбивали каральні експедиції противника, утримували місця свого базування й райони дій, а також завдавали ворогові певних втрат, здійснювали рейдові операції. Формувались партизанські з’єднання.

На третьому етапі розгортання широкомасштабної партизанської війни, пов’язаному з просуванням радянських військ на захід, партизани часто вдавалися до наступальних бойових дій, успішно взаємодіючи з частинами Червоної Армії, брали участь у визволенні міст і багатьох населенних пунктів. За домовленністю з командуванням частин діючої армії чи з власної ініціативи партизани визволили від окупантів 45 міст, залізничних станцій та великих населених пунктів (Мархлевськ /нині Довбиш/, Овруч, Емільчіно та інші).

Протягом війни партизанські формування України провели 19 великих рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У партизанських лавах України воювали представники 62 національностей. Серед них українці становили 54 відсотки, росіяни — 23, білоруси — 6, поляки — 2, євреї — 1, казахи й вірмени — по 0,6, татари й азербайджанці — 0,5, грузини — 0,3, узбеки — 0,2, осетини й молдавани — 0,1, киргизи — 0,07, вихідці з Дагестану (аварці, кунаки, даки) — 0,04, башкири — 0,02, латиші — 0,01 відсотка. У з’єднаннях та загонах воювали й представники інших народів СРСР, а також німці, італійці, фіни, болгари, австрійці, іспанці, китайці, корейці, чехи, словаки, монголи.

Діяльність підпільних организацій, їхня взаємодія з партизанськими загонами полягала в збиранні розвідувальної інформації, поповненні партизанських загонів за рахунок підпільників, допомозі зброєю, медикаментами, одягом, продовольством.

Про силу та ефективність дій партизанів та підпільників України говорить те, що вони за час окупації знищили близько півмільйона гітлерівських солдатів та офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, кущів поліції, пустили під укіс 4959 ешелонів з військами та бойовою технікою противника, підірвали 1566 танків та бронемашин, 211 літаків, спалили або підірвали 461 військове підприємство, 915 складів з військовим майном, 248 вузлів зв’язку, 44 залізничних вузла, 607 залізничних мостів, пошкодили до 2 тисяч кілометрів телефонно-телеграфного зв’язку.

Після визволення України партизанські загони надавали допомогу патріотам країн Центральної і Південно-Східної Європи (Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Болгарії та іншим) у розгортанні збройної боротьби проти окупантів.

За здійснення бойових операцій та диверсій 63,7 тис. партизанів та підпільників нагороджено орденами і медалями СРСР, 96 з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Єдиними двічі Героями Радянського Союзу серед всіх партизанів СРСР були українські партизанські командири С. Ковпак та О. Федоров.