Із галицького пралісу прямо в Рим

---

По обіді 7 квітня ^[1]1904 р. до потягу, що прямував зі Львова до Відня, поспішали двоє чоловіків. Щасливо діставшись своїх місць, вони почули сигнал паротягу, що сповіщав про початок їхньої далекої подорожі. Ранком на обрії показалась австрійська столиця, яка, однак, їх зовсім не цікавила цього разу, а була лише проміжним пунктом. Переїхавши з так званого «північного» вокзалу до «південного», вони пересіли на інший потяг, що помчав їх до сонячної Італії.

Відповідно до того, як звичний краєвид змінювався за вікном вагону вираз утоми на їхніх обличчях поволі зникав. Обидва намагалися позбутися прикрих згадок про нещодавно пережиті негаразди та налаштуватись на споглядання прекрасного.

Ці двоє серйозного вигляду чоловіки ‒ професор Львівського університету й вельми відомий історик Михайло Грушевський та його товариш і колега, талановитий письменник-ерудит і знаний, особливо тогочасним читачам газет, публіцист Іван Франко.

Наближаючись до кордонів Італії, подорожні вирішили відіслати звістку рідним. Франко вкинув свого листа до дружини Ольги на залізничній станції в австрійському містечку Санкт-Міхаель і повідомив, що завтра, тобто 9 квітня, в полудень вони планують прибути до Риму^[2]. А Грушевський дочекався останньої зупинки потягу на землях Австрії і на листівці з видом прикордонного міста Філлах привітав родину коротким «Па, з італійської границі»^[3].

Але відправив листа вже з Венеції наступного дня разом із іншим, де йшлося про те, що замість одразу поїхати до Риму вирішили затриматись на день-два у Венеції. І мабуть, поспішаючи вскочити на гондолу, лише інтригуючи додав: «Дуже інтересно»^[4]. Як свідчить штамп на одній із його листівок зупинився професор у «Hotel de Milano»^[5] на Calle del Traghetto, вузенькій вуличці, що з’єднує Гранд канал і площу Campo-San-Barnaba з однойменною церквою. Чи оселився там і Франко, невідомо.

Зустрівши великодній ранок у Венеційській затоці, приятелі подались 10 квітня на потяг до Риму й увечері того ж дня нарешті були на місці^[6].

Прибувши «із галицького пралісу прямо в Рим»^[7], як жартома писав Франко, вони з професором Грушевським переважно «бродили то по церквах і музеях, то без жодного плану по вулицях і площах, оглядаючи залишки минулого і спостерігаючи нове, сучасне життя італійської столиці»^[8].

Серйозно до подорожі ні той, ні другий не були підготовлені, адже остаточно надумали їхати, як то кажуть, в останню хвилину. Згадує про це Грушевський у щоденнику. Після загальних зборів Наукового товариства імені Шевченка 4 квітня від відчував себе надзвичайно втомленим, і після недовгих вагань «намовив Франка» скласти йому товариство та став лагодитися у дорогу^[9].

У прогулянках старовинним містом Грушевський і Франко керувались не тільки принципом «світ за очі», але й послуговувались путівником, що містив перелік і коротенький опис історичних пам’яток, музеїв, карти, а також поради щодо готелів, ресторанів і т. п.

Популярними серед тогочасних туристів були путівники видавництва Karl Baedeker у Лейпцигу. Незмінна якість продукції видавництва протягом ХІХ ст. принесла йому шалений успіх. І прізвище засновника та першого упорядника К.Бедекера стало загальним для означення будь-якого туристичного путівника. Одним із кількох перевидань бедекерів, присвячених Риму, скористались і наші герої^[10].

Прогулянки вічним містом розпочали з Римського форуму та Колізею. У розділі «По світу», присвяченому Флавієву амфітеатру, або ж Колізею, Грушевський, оповідаючи коротко історію пам’ятки, зупиняється, зокрема, і на епізоді його посвячення папою Бенедиктом XIV у ХVIII ст. У зв’язку із цим з’явились дві цікаві пам’ятки, над якими іронізував вчений:

Дві мармуряні таблиці, вложені в мури при вході, з інкрустованими хрестами, голосять, що кожний, хто поцілує хрест, дістає розгрішення (індульгенцію) на дванадцять днів. Людям, що дешевим коштом хотіли б дістатися до раю, не треба, отже, нічого більше, як раз на дванадцять день ходити й цілувати сі хрести, тим більше що вступ до Колізею безплатний. Непобожна публіка, одначе, позаписувала сі таблиці й хрести своїми грішними йменнями, так що цілуючи хрест, дуже легко замість того поцілувати якого-небудь Цвібельдуфта, як не в його персону, то в його ім’я^[11].

Залишав руїни Колізею Грушевський в лірико-філософському настрої: «Тиша і забуття віють над сими мурами і склепіннями. Колишня кров людська висохла і випарилася, не лишивши сліду в сім ароматі весіннього дня. І здається, що час приносить не тільки забуття, а й помирення… Принаймні в наших почуттях»^[12].

У перервах між екскурсіями Михайло Сергійович нотував свої короткі враження на листівках і того ж дня відсилав їх рідним. Так, у перший ж день у Римі він написав: «З вершка Кольосея посилаю па Маринці й Кулюні, ґречним дівчаткам. 11/ IV н. ст. Заїхали добре, але сплю лихо, і як не піде ліпше, вернуся дуже скоро!»^[13].

За 9 днів перебування у Римі львів’яни встигли оглянути найвідоміші пам’ятки Риму: Пантеон, собор Св. Петра, Сікстинську каплицю, Костянтинову базиліку (Basilica di San Giovanni in Laterano), Іспанську площу з церквою Trinita dei Monte, катакомби тощо. Насолоджувались спогляданням шедеврів Лоренцо Берніні, Мікеланджело, Рафаеля, Ботічеллі та інших.

Невеличкий фрагмент змісту розмов приятелів під час знайомства з пам’ятками скульптури пригадав Іван Франко:

На статуї вмираючого гладіатора, якого Сенкевич оспівав у свойому «Quo vadis?» як прототипа поляків, мій супровідник, вчений історик і антрополог, знайшов в типажі обличчя більше фінських, ніж слов’янських рис. Довше і в глибшій задумі ми стояли перед скульптурою галла, який вбиває себе біля трупа своєї дружини. Це дійсно могутній твір, пройнятий справжнім, великим людським трагізмом ^[14].

Звісно, не могли такі поціновувачі мистецтва оминути знамениті скарбниці світового мистецтва ‒ Ватиканський, Капітолійський музеї і Терми Діоклетіана. Відвідавши усі три, Михайло Грушевський порівняв свої враження від побаченого:

в Термах і на Капітолії міститься те, що встигло зібрати в своїх руках правительство третьої Італії з античних пам’яток, тимчасом як зібране старим хазяїном Рима ‒ папою міститься в музеї Ватиканським і Лятеранським. Порівняння робить враження, що новий хазяїн Рима не догнав старого ‒ настільки Ватиканський музей і багатший змістом, і розкішніший, виставніший від Капітолійського, не кажучи про музей в Термах, уміщений дуже скромно в старім картезіанськім монастирі… Чудні гадки навіюють сі сотні статуй, груп, рельєфів, зібраних колись з цілого античного світу його давнім володарем… Які привиди навідують в сих тіснених келіях замкнених в них богів і героїв далекої минувшини? Що бачать сі безконечні ряди в камінь замкнених діячів цісарства в салі бюстів Ватикану, або в нескінченій галереї Кіаромонті? Сотні очей проводжають вас зі стін сього стометрового коридору, заставленого статуями, портретами, рельєфами…Сі тужні, сумні очі спадкоємців римської слави глибоко западають в душу, як останній привіт далеких поколінь^[15].

Псували гумор подорожнім «любителі вітчизняних мідяків»^[16], як делікатно висловився Іван Франко, що здирали з туристів дрібні гроші на кожному кроці. Особливо здивований він був, що і Ватиканський музей не був виключенням.

Вхід коштує, як офіційно вважається, одну ліру, і в цьому нема нічого дивного. Само собою зрозумілим є й те, що кожен раз повинен дати щось в руку тим, які стоять в музеї на дверях і по кутках без очевидної мети. Та що особливо імпонувало нашому варварському розумінню, це був той факт, що музей функціонував у різні дні лише частково. Так що хто сьогодні оглядає колекцію картин і античні скульптури, той не може бачити одночасно єгипетський, етруський відділи музею і лоджії. Ми підрахували: щоб оглянути весь Ватиканський музей, треба мати 5 лір (без необхідної додаткової мідної монети). Є в цьому, мабуть, і певний педагогічний смисл, щоб люди могли спокійніше і довше оглядати відповідні експонати і відділи музею, а не пробігали галопом по залах. На жаль, цей похвальний намір має той недолік, що в музеї нема добрих і докладних каталогів, описів і навіть номерів на більшості експонатів ^[17].

Сонячним і теплим днем, 15 квітня, Михайло Грушевський та Іван Франко «перейшлися по Via Appia»^[18], давнім римським шляхом. Оглянули гробницю Цецилії Метелли, відкриті археологічними розкопками 1851 р. фундаменти будівель, залишки склепінь, надгробків та «інтересні останки римської оселі (villa Lugari)».

«Артистичних річей взагалі тут нема що шукати ‒ по них треба йти до музеїв; по ліпше заховані останки монументальних будівель ‒ до Пантеону, Форуму, Колізею; по пам’ятки домашнього побуту ‒ до Помпеїв. Аппієва дорога ‒ се цвинтарище античного римського життя, повне меланхолійної краси і почуття спокою й спочинку»^[19], ‒ писав згодом М.Грушевський.

«Меланхолійна краса спокою» via Appia особливо припала до смаку мандрівникам, що втекли до Риму у пошуках душевної злагоди і натхнення.

Поруч із Аппієвою дорогою відвідали найбільш популярні на той час катакомби св. Каліста. Дотепний опис «екскурсії» подав М.Грушевський у розділі «Рим християнський. Катакомби» із циклу «По світу»:

Через гарненький городчик, засаджений квітками, проходиш в реставровану стару церковцю св. Каліста, і в компанії монаха траппіста^[20], в білій рясі, що несе запалену свічку, сходиш в підземні галереї катакомб. Вражіння подібне, як в київських печерах, тільки римські галереї вищі, багатші повітрям, місцями мають отвори для світла. Просторніші камери ‒ що служили могилами, прикрашені фресками. Одна з таких камер тутешніх служила гробовищем єпископів (пап) римських ІІІ віку; маса підписів пілігримів IV‒VI в., що звичаєм нинішнім любили лишати свій «слід» на святім місці… Але більше усього тут папи Дамазія… Сей папа в 1370-1380 рр. багато займався поправлюванням і прикрасою катакомб: поробив сходи, попробивав отвори для світла, порозписував каплиці і звичайно порозписувався про сі свої подвиги в довгих віршованих написах. Провідник монах з дуже великим залассям вичитує пілігримам сі нудні вірші хвалькуватого папи і може довести сим папою Дамазієм до розпуки. Вилізши на світ Божий, бідний форестьєр довго не може очухатися від сих безкінечних рукоприкладств…^[21].

Чи випадково, чи ні, на шляху блукаючих Римом галичан зустрілась невеличка Церква св. Сергія і Вакха (Chiesa dei Santi Sergio e Bacco) на Piazza della Madonna dei Monti, 3 ‒ тоді «єдина українська церква в Італії, в вічнім Римі, з іконостасом, помальована образами українських святих…»^[22]. При храмі діяла заснована 1897 р. Папська Руська Колегія (Collegium Ruthenum). Напередодні від’їзду з Риму М. Грушевський і І.Франко були запрошені до рефектарію (їдальні для вихованців колегії) на обід та поспілкувались із учнями-вихідцями з Галичини^[23].

Уранці 20 квітня М.Грушевський та І.Франко залишили столицю Італії і вирушили у зворотній бік. Наостанок їх чекало знайомство з культурною столицею Тоскани.

Флоренція ‒ нарочито невеликий при річці Арно, Тосканській провінції, город, має одну ріку і два береги, а шість мостів, одну катедральну церкву, звану Домо (Domo), і при ній одну дзвіницю, одну хрестильню (Baptisterium) і в ній три двери, одну галерею Уфіці і одну палятинську, одну палату синьйорії і одну палату подести, одного префекта, одного корпусного коменданта і одного архієпископа (ми у Львові маємо трьох ‒ такого міста більше нема на світі!), досить мало мешканців і масу переїжджих форестьєрів, що, як оглашені, товчуться з двірця до готелів і з готелів знову на поспішний поїзд. Торгує флорентійською мозаїкою, золоченими дерев’яними рамами, капелюшками з флорентійської соломи, різьбою по дереву і ріжною «стариною» (Antichità)… ^[24]

В останній листівці до дружини з Риму М.Грушевський писав, що її прохання придбати якісь витвори зі скла, він виконати не встигне, та й не зустрів чогось вартого. А побачити подібне у Флоренції не надіявся. І таки дійсно, придивлявся у місті не лише до пам’яток, але й до асортименту виставленої на продаж усячини.

Повертаючись у Львів, встигли ще заїхати на пару днів до Відня. Франко поїхав раніше, а Грушевський, заночувавши в австрійському містечку Філлах, наздогнав письменника увечері 23 квітня. В ніч на 25 квітня Михайло Сергійович повернувся додому і вже через день викладав в університеті^[25].

«З подорожі я був взагалі вдоволений, ‒ записав він у щоденнику. ‒ Пам’ятні лишаться мені такі хвилі, як ніч на Canal Grande, як полуднє в Колізеї, як спочинок на villa Lugari, як Немі й дорога на Альбано. Я чув себе безжурно й щасливо, й був дуже вдячний Маринці, що мене намовила, попросту випхала до сеї дороги»^[26].

Зачарований Італією, а особливо «недосяжною, незабутньою» Венецією^[27], вчений уже у серпні того ж року повернувся під її зоряне небо разом із родиною.
Далі буде...

1. ↑ Тут і далі дати подані за новим стилем.
2. ↑ Франко І. Лист до О.Ф.Франко // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ, 1986. Т. 50. Листи (1895‒1916). С. 241.
3. ↑ Центральний державний історичний архів України у Києві (далі ‒ ЦДІАК України). ‒ Ф. 1235. ‒ Оп. 1. ‒ Спр. 940. ‒ Арк. 42‒42 зв.
4. ↑ Там само. Арк. 21‒21 зв.
5. ↑ Там само. Арк. 23‒23 зв.
6. ↑ ЦДІАК України. ‒ Ф. 1235. ‒ Оп.1. ‒ спр. 25. ‒ Арк. 42 зв.‒43.
7. ↑ Франко І. Римські враження // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ, 1986. Т. 50. Листи (1895-1916). С. 550. Інший варіант перекладу опублікований: Рудницький Л. Франко і Рим // Літературна Україна. ‒ 2005. ‒ № 45, 17 листопада. ‒ С. 1, 7.
8. ↑ Там само.
9. ↑ ЦДІАК України. ‒ Ф. 1235. ‒ Оп.1. ‒ спр. 25. ‒ Арк. 42 зв.-43.
10. ↑ Франко І. Римські враження. С. 550.
11. ↑ Грушевський М. По світу // Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів, 2008. Т. 11. С. 415. Серія есе "По світу" підсумовувала враження М.Грушевського від кількох подорожей Італією (1904, 1908, 1911 рр.). Тут і далі цитуються фрагменти стосовно визначних місць і пам’яток, перше відвідання яких у 1904 р. підтверджується й іншими джерелами ‒ листами та щоденником історика.
12. ↑ Там само. С. 417.
13. ↑ ЦДІАК України. ‒ Ф. 1235. ‒ Оп. 1. ‒ Спр. 940. ‒ Арк. 43‒43 зв.
14. ↑ Франко І. Римські враження. С. 551.
15. ↑ Грушевський М. По світу. С. 446‒447.
16. ↑ Франко І. Римські враження. С. 550.
17. ↑ Там само.
18. ↑ ЦДІАК України. ‒ Ф. 1235.‒ Оп. 1.‒ Спр. 940. ‒ 37‒37 зв.
19. ↑ Грушевський М. По світу. С. 421.
20. ↑ Траппісти ‒ католицький чернечий орден, заснований у XVII ст. у Франції.
21. ↑ Грушевський М. По світу. С. 425-426.
22. ↑ Там само. С. 441.
23. ↑ Там само. С. 442.
24. ↑ Там само. С. 396.
25. ↑ ЦДІАК України. ‒ Ф. 1235. ‒ Оп.1. ‒ спр. 25. ‒ Арк. 42 зв.‒43.
26. ↑ Там само.
27. ↑ Грушевський М. По світу. С. 355.

Анна Кондаурова