ПОДОРОЖ МУЗЕЯМИ ЗАКАРПАТТЯ З ГІРКИМ ПРИСМАКОМ НЕКОМПЕТЕНТНОСТІ І… ПЛАГІАТУ

Нещодавно до рук потрапила приваблива зовні книжка «Подорож музеями Закарпаття» з серії «Закарпаття: Філософія культури». Видання здійснено 2014 р. видавничою студією «ZORIAN» (м. Мукачево) за підтримки Європейського Союзу згідно проекту «Карпатський туристичний шлях 2» у рамках програми траскордонного співробітництва ЄІСП Угорщина–Словаччина–Румунія–Україна. Що ж, такі видання слід усіляко вітати: і якість паперу, і друк, і художнє та технічне оформлення, і в цілому дизайн (друк книги здійснено у Видавничому Домі «УКРПОЛ», м. Львів) виконано на належному рівні. А от щодо змісту книжки, окремих статей і матеріалів виникають питання.

Ми не торкатимемося тих нарисів про музеї області, під якими відсутні підписи авторів або авторами яких є невідомі чи маловідомі люди, помилки, компіляцію тощо яких можна зрозуміти, а незнання вибачити. Нами для аналізу свідомо обрано статті тих людей, які упродовж багатьох років працювали, а деякі ще й донині працюють у царині культури Закарпаття та входять до складу президії обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Вже в короткому вступному слові (С. 1, 28 рядків) начальника управління культури ОДА Юрія Глеби (на нинішній день – вже колишнього) допущено ряд помилок. Зокрема, автор стверджує, що у 1937 р. в Мукачеві було створено етнографічний музей товариства Підкарпатської Русі. Насправді, музею з такою назвою ніколи не було, тут, в ремісничій школі, у червні 1937 р. було відкрито етнографічний музей Підкарпатської Русі, у створенні якого визначну роль відіграло Етнографічне Товариство Підкарпатської Русі, засноване в Мукачеві у 1934 р. Цей же автор стверджує, що 20 червня 1945 р. в Ужгороді було відкрито Закарпатський краєзнавчий музей. У той же час відомо, що згаданий музей засновано (а не відкрито) 20 червня 1945 р. відповідною Постановою Народної Ради Закарпатської України, перша ж експозиція музею була відкрита улітку 1946 р. у приміщеннях будинку колишнього жупанату, а у 1948 – відкрито експозицію цього музею у приміщеннях Ужгородського замку.

Помилковим є і твердження Ю. Глеби про те, що Закарпатський музей народної архітектури і побуту засновано у 1970 р. Насправді, згаданий музей засновано у 1965 р. відповідним рішенням Закарпатського облвиконкому, а урочисте відкриття його відбулося через п’ять років – у червні 1970 р.

Отже, у трьох коротких абзацах – три (!) суттєві помилки. Чи не забагато?

З погляду допущених помилок привертає увагу і стаття заслуженого працівника культури України, колишнього начальника управління культури ОДА Василя Габорця «Важливі осередки історичної пам’яті народу», що подає загальновідомий з багатьох публікацій огляд історії і нинішньої діяльності музеїв області.

Так, наприклад, не відповідає дійсності твердження автора про те, що бібліотека Закарпатського краєзнавчого музею багата стародруками. Стародруки, фактично, зберігаються не у бібліотеці, а у фондах музею. Вимагає суттєвого уточнення і подана В. Габорцем інформація про видання Закарпатським краєзнавчим музеєм наукових збірників. Видання наукового збірника музею розпочато у 1995 р. з ініціативи автора цих рядків, тодішнього заступника директора з наукової роботи (перший випуск був присвячений 50-річчю заснування ЗКМ), до 2008 р. побачило світ вісім випусків (1995, 1996, 1998, 2000, 2002, 2004, 2005, 2007), укладачем і науковим редактором яких був знову ж таки автор цих рядків. Завідувач відділу археології музею Кобаль Йосип став редактором наступних наукових збірників, з 2010 р., відтоді їх до нинішнього дня видано п’ять. Отже, факти слід викладати правдиво і точно. Дивує і твердження цього автора про те, що «у повоєнні роки художні колекції Закарпатського художнього музею стали складовою частиною фондів обласного краєзнавчого музею». А що, у довоєнні роки існував окремий художній музей, до того ж із самостійними художніми колекціями?

Невідомо звідки взято В. Габорцем дані про те, що «прообразом Закарпатського музею народної архітектури та побуту був крайовий етнографічний музей на Замковій горі в Мукачеві, започаткований у 1937 р., але в роки Другої світової війни спустошений» (С. 4).

Насправді, такого музею-прообразу, до того ж на Замковій горі в Мукачеві, ні у 1937 р., ані в попередні роки, ані опісля ніколи не було; у Мукачеві, як уже зазначалося, у червні 1937 р. у трьох приміщеннях ремісничої школи, було відкрито етнографічний музей Підкарпатської Русі, експонати якого були виставлені у вітринах, на столах тощо. У 1970 р. в Ужгороді відкрито етнографічний музей іншого типу – під відкритим небом чи скансен, у якому встановлені житлові, господарські, виробничі, громадські будівлі закарпатського села ХVIII – першої половини XX ст. Досвід створення такого музею був запозичений з Прибалтики, зокрема, з Латвійського етнографічного музею під відкритим небом (м. Рига), заснованого у 1924 р., а відкритого у 1932 р.

Ще один матеріал – про Закарпатський краєзнавчий музей авторства директора (тепер уже, здається, колишнього) музею В. Шеби інтересу не викликає, оскільки повторює численні публікації на цю тему попередників, зміст яких упродовж десятиліть перекочовував з видання до видання. Він може привернути увагу хіба що допущеними автором неточностями і помилками. Зокрема, під однією ілюстрацією подано підпис «Ужгородський замок ХІV–XV ст. Рис. І. Рошковича. 1895». По-перше, загальноприйнято і загальновідомо, що замок датується періодом ХІІІ–ХVIIІ, а не ХІV–XV ст., про що довголітній директор музею мав би знати, по-друге, авторство зображення Ужгородського замку, як це випливає з праць дослідників, викликає сумнів.

Під іншою ілюстрацією міститься підпис: «Чотири шпаки – герб Другетів». У той же час, відомо, що рельєф над центральним входом до головного корпусу Ужгородського замку з зображенням чотирьох дроздів є лише верхньою частиною родового герба Другетів, у його нижній частині було поміщено ще три дрозди, тобто у полі герба знаходилось сім дроздів. До того ж, шпак (лат. Sturnus, рос. скворец) і дрізд (лат. Turdus, рос. дрозд) – різні птахи, про що автору, екс-директору Закарпатського краєзнавчого музею, у структурі якого знаходиться відділ природи, повинен би знати... Окрім цього, директору музею, який посідав це крісло 28 років (!) годилося б знати точну адресу музею і замку – вул. Капітульна, 33, а не вводити в оману гостей Ужгорода і відвідувачів музею поданою адресою – вул. Капітульна, 3, за якою знаходиться Ужгородський торговельно-економічний коледж.

Через незнання не обійшлося без помилок у ще одній статті – «Регіональний музей етнографії сіл пониззя ріки Теребля» авторства Василя Коцана – на час виходу книжки – завідувача відділу експозиції, віднедавна – заступника директора з наукової роботи Закарпатського музею народної архітектури та побуту. Зокрема, твердження цього автора про те, що на прикладі етнографічного музею с. Буштино почала діяти «чимала» кількість сільських музеїв, у тому числі музей «Сріберна Земля» В. Тегзи у с. Грушево та краєзнавчий музей у с. Терново, не відповідає дійсності. Щодо «чималої» кількості музеїв, які виникли під впливом музею в с. Буштино, інформація відсутня, але щодо двох згаданих смію запевнити цього автора, що збір матеріалів для свого музею Василь Тегза розпочав ще у 80-і роки ХХ ст., до початку 90-х років трудами цього подвижника було вже зібрано унікальну колекцію творів народного мистецтва та етнографії з теренів Тячівського, Хустського і частково Рахівського районів та чимало цінних пам’яток історії і культури краю (стародруки, зброя, велика нумізматична колекція та ін.); ще напочатку 2001 р. музей отримав звання народного. Щодо музею у с. Терново, то він діяв як структурний підрозділ Закарпатського краєзнавчого музею (на правах сектору) вже з початку 80-х років ХХ ст., задовго до створення музею у с. Буштино (2001 р.) і задовго до народження автора статті…

У той же час колекції музею в Буштині, зібрані подружжям подвижників Наталією і Володимиром Топехами, заслуговують високої оцінки. Та все це ягідки, необізнаність авторів, яку можна перевести у русло обізнаності, а згаданих і незгаданих підписантів навчити правилам сумлінного ставлення до висвітлення явищ, подій і фактів наукового і культурного життя області.

Обурило інше – плагіат, який ми виявили в одній із статей книжки. Мова йде про статтю «Традиційні водяні млини Закарпаття кінця ХІХ–ХХ ст.», підписану Тетяною Сологуб-Коцан, завідувачкою відділу науково-освітньої роботи Закарпатського музею народної архітектури та побуту, як з’ясувалося пізніше – дружиною згаданого вище Коцана Василя Васильовича. Передісторія плагіату така.

Ще у рік приходу (1968) у відділ етнографії Закарпатського краєзнавчого музею, на базі якого в Ужгороді створювався музей під відкритим небом, одним з моїх наукових зацікавлень стали водяні млини Закарпаття, у той час та в наступні два десятиріччя вони ще зберігалися, а окремі й діяли, в деяких селах краю. Мною було описано і зафотографовано 17 водяних млинів у селах Хустського, Тячівського, Міжгірського, Іршавського, Виноградівського, Рахівського районів, а у 1981 – проведено детальний опис водяної кузні – Гамори у с. Лисичево Іршавського району.

Внаслідок проведених польових досліджень, з початку 70-х років мої статті і матеріали про водяні млини Закарпаття з’являлися в обласних газетах «Закарпатська правда» і «Молодь Закарпаття», угорському календарі на 1977 р., трьох путівниках по експозиції Закарпатського музею народної архітектури та побуту (1972, 1981, 1986), вони також були підготовлені для оглядових і тематичних екскурсій музею, для пояснювальної таблиці на фасадній стіні перед входом до водяного млина з с. Колочава Міжгірського району, встановленого в експозиції музею і т. д., і т. д. Вже в останні роки, працюючи у Києві на посаді директора Національного музею народної архітектури та побуту України, у 2011 р. я уклав, науково відреагував і видав унікальний науковий збірник «Джерела до української етнології (матеріали польових досліджень наукових працівників музею, починаючи з 1969 р.), у якому помістив також свою статтю «Водяні млини на Закарпатті», базовану на польових матеріалах 1969–1989 років, зібраних у селах Хустського, Тячівського, Міжгірського, Рахівського, Виноградівського, Іршавського районів – з додачею 24 цінних ілюстрацій (16 фото, 4 замальовки, 4 схематичні плани та розрізи млинів) – всього на 28 сторінках. Згаданий збірник у жовтні 2011 р. був розданий учасникам Міжнародної наукової конференції «Дослідження, охорона, популяризація пам’яток народної культури України», в тому числі Коцану В. В. з Ужгорода.

Таку докладну передісторію вивчення мною водяних млинів Закарпаття подано для того, щоб зрозуміти, як, де і в який спосіб беруться джерела для плагіату. Отже, ближче до конкретики.

У згаданій статті пані Сологуб-Коцан плагіатом аж зашкалює. Наприклад, третій абзац з її статті на с. 74 списаний із згаданого путівника 1986 р. (с. 112), а четвертий на тій же с. 74 – нагадує текст із пояснювальної таблиці до млина з с. Колочава в музеї та моїх методичних матеріалів до оглядової екскурсії по експозиції музею, підготовлених мною, якщо не зраджує пам’ять, напочатку 70-х років ХХ ст. Матеріал про валило у цій же статті (с. 75–76) повністю, рядок в рядок, разом з крапками і комами списаний знову ж таки з путівника по експозиції музею 1986 р. (с. 113). Та найбільше постаралася згадана пані при викладі матеріалу про діючу кузню-Гамору у с. Лисичево Іршавського району (с. 76). Тут цілий абзац (15 рядків) повністю, аж до непристойності, списаний з моєї статті про водяні млини Закарпаття, опубліковану у згаданому науковому збірнику (с. 13–14). Чи це була самостійна ініціатива пані Сологуб-Коцан, а чи спільна з чоловіком, кандидатом історичних наук Коцаном В.В., сказати важко, знають про це тільки вони вдвох…

Обурило й те, що без мого відома у цій статті були використані мої фото водяних млинів з Хустського і Міжгірського районів, зроблені у кінці 60-х – напочатку 70-х років ХХ ст., тобто задовго до народження авторки (чи авторів) плагіату.

Щоправда, є у статті згаданої пані і самостійне «відкриття», зокрема, в частині її твердження про те, що назва «гамора» походить від місцевості, де розташована кузня (с. 76). Мушу розчарувати авторку: назва «Гамора» походить з німецького «Hammer» (стилізовано народом в «гамор») – молот, який є важливою складовою механізму кузні, звідси і пішла назва всієї виробничо-технічної споруди – Гамора. Отже, місцевість біля кузні отримала назву «Гамора» від назви кузні, а не навпаки.

До речі, місцевість, де знаходиться у тому числі й кузня, здавна мала назву «Пыршчок», на ній колись розміщалось сільське кладовище. Сказане змушує замислитися: куди ми йдемо і що ми робимо?

Згадана книжка – не поодиноке видання, коли через незнання і несумлінність авторів допускаються численні помилки і перекручення, компіляція і плагіат. Чи не пора науковій і культурній громадськості краю розпочати боротьбу з цим ганебним явищем? Запитання до тих вчених, краєзнавців, дослідників історії і культури Закарпаття, які ще не втратили відповідальності, для яких правдиве висвітлення нашої історії є справою честі і гідності.

Павло ФЕДАКА, краєзнавець, музеєзнавець, етнолог

Відвідувачам

Статті закладу

СТУДЕНТ В МУЗЕЇ АБО ЯК ПРОВЕСТИ ВИХІДНИЙ В СТОЛИЦІ

МІК6.png

Розпочну з маленької передмови. Нещодавно я захотіла дізнатись щось нове про історію рідного міста, тож я вирішила відвідати Музеї історії Києва. Перш за все я вивчила сайт музею (http://kyivhistorymuseum.org). Там я без проблем знайшла інформацію про години роботи музею, афішу подій, розташування, вартість вхідних квитків, контакти музею та посилання на Facebook.

Читати далі

НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ УКРАЇНИ ВОЛАЄ ПРО ПОРЯТУНОК

Стаття колишнього директора музею, відомого вченого, що до стану справ в Національному музеї народної архітектури та побуту України. Музейна громадськість давно занепокоєна ситуацією навколо цього музею. Навколо, оскількі проблеми музею не внутрішні, а привнесені ззовні, в першу чергу, призначеннями некваліфікованих керівників. Колись потужній науковий колектив музею зараз знекровлено скороченнями, численними переформатуваннями штатних розкладів, просто звільненями "неугодних". Буквально за кілька років наукову роботу в музеї зведено нанівець, та й зовні, візуально, музей занепав, виглядає занедбаним і скоріше нагадує розорене українське село в перші роки колективізації, ніж дбайливе зібрання шедеврів дерев'яної архітектури з усієї України.
Читати далі

Як врятувати Національний музей народної архітектури та побуту України?

IMG 5295.jpg

Про незадовільний стан діяльності Музею ми не раз інформували у пресі та Міністерство культури. На сьогодні Музей перебуває поза увагою держави та громадськості.

Читати далі

Статті ВУАМ

Відкритий лист Президентові України Порошенку П.О.

Повторно звертається до Вас ініціативна група працівників Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника з приводу порушень законодавства України при створенні та введенні в дію нової структури та штатного розкладу нашого закладу, яка призведе до повного знищення екскурсійної частини та занепаду заповідника як наукової музейної установи.
Читати далі

Штрихи до портрета академіка Петра Тимофійовича Тронька

П. Т. Тронько на святкуванні 30-річчя Музею, 1999 р.
П. Т. Тронько на святкуванні 30-річчя Музею, 1999 р.

Багато я бачив музеїв на своєму віку, та найріднішим для мене є Музей народної архітектури та побуту України. Він – часточка мого життя й праці. Цей Музей – скарбниця пам’яток народної культури, розташований у серці України, на священних схилах Дніпра. Я впевнений, що й надалі він буде одним із життєдайних джерел відродження нашої історичної пам’яті.

Читати далі

© 2007–2016 Всеукраїнська асоціація музеїв • Про сайтКонтактна інформація