Як врятувати Національний музей народної архітектури та побуту України?

З історії Музею

Національний музей народної архітектури та побуту України розташований на мальовничих наддніпрянських пагорбах, на краю Голосіївського лісу, поблизу села Пирогів.

Музей є одним з найбільших в Україні осередків дослідження, збереження та пропаганди пам’яток народної культури, зокрема архітектури.

Ще наприкінці ХІХ століття в Україні не було нагальної потреби створювати музеї просто неба. А вже перша половина ХХ століття з її трагічними подіями в Україні зумовила великі зміни на селі − колективізація, голодомор, новобудови сталінських п’ятирічок, шахти Донбасу − й спричинили значний відтік сільського населення до міста. Образ села дуже змінився за часів Другої світової війни. Понад 300 сіл було спалено вщент. Дедалі різкішою ставала різниця між містом та селом.

Виникла необхідність зберегти для історії образ села й пам’ятки традиційної культури. Це стосувалося не тільки України, а й колишніх радянських республік. Уже в 60-і роки патріотична громадськість і творча інтелігенція України подбали про створення музеїв просто неба.

60-і роки − це ціла епоха в історії України. «Шестидесятники» це плеяда патріотів, політиків, мислителів, новаторів літератури й мистецтва. Відчуваючи неминучі зміни, спротив тоталітаризмові, влада, під тиском громадськості, намагалася показати своє «вболівання» за долю історичних пам’яток, які донедавна сама нищила бульдозерами й динамітом.

У ці роки було створено громадську організацію Українське товариство охорони пам’яток історії та культури з осередками в обласних та районних центрах (1966 рік). На уцілілих будинках встановлювалися дошки: «Пам’ятка охороняється державою».

Київський музеї народної архітектури та побуту було засновано згідно Постанови Ради Міністрів УРСР від 6 лютого 1969 року. Першу чергу експозиції Музею було відкрито для відвідувачів у липні 1976 року («Наддніпрянщина, Полтавщина і Слобожанщина», «Полісся» та «Поділля» − усього 140 будівель-пам’яток).

Побоюючись «замилування старовиною», тодішня влада видала у 1977 році Постанову Ради Міністрів УРСР про створення експозиції «Соціалістичне село» (відкрита у 1979 році). Збудована без комунікацій, вона майже сорок років є в Музеї баластом, а в народі одержала справедливу назву «потьомкінське село».

За часів тоталітаризму музей можна було відкрити для відвідувачів тільки з дозволу «ідеолога» В. Маланчука. З Москви до Музею прибули архітектори за порадою, як їм створити подібний музей під Москвою. Наша відповідь була такою: «Окресліть нам, будь ласка, територію Росії, і ми вам порадимо». «Старший брат» подібного музею не має й досі.

Оскільки Музей перебував у підпорядкуванні громадської організації − Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, то ідеологічний контроль над ним здійснювали заступники голови Товариства академіка П. Тронька, зокрема колишній член Політбюро ЦК КПУ І. Назаренко та секретар Черкаського обласного комітету О. Стешенко. Останній хвалився, що під час роботи в області він закрив (по суті, зруйнував) кілька десятків храмів. І. Назаренко обурювався, що 12-дільна будівля (на його думку, хата «куркуля») має надто маленькі вікна.

Реагуючи на такі зауваження, в Музеї «на околиці села» змушені були встановлювати хати без господарських будівель, а в анотаціях до них зазначати, що це хата бідняка.

Працівникам Музею не дозволяли виїжджати за межі України, знайомитись із скансенами в інших країнах. «Неблагонадійних» науковців час від часу викликали до КДБ, пропонуючи співробітництво, доручали колегам стежити один за одним і доповідати в органи. «Націоналістів» позбавляли права водити екскурсії, особливо іноземні, не публікували їхні наукові матеріали. У 70-х роках було заарештовано й засуджено трьох працівників Музею за «антирадянську діяльність»: зав. фондами музею Б. Ковгара, робітника О. Сергієнка та фотографа (ім’я не пам’ятаємо).

У 80-х роках у Музеї було створено фольклорний ансамбль (понад 20 осіб), який демонстрував відвідувачам календарні народні обряди (колядки та щедрівки, веснянки, Купала, обряд жнив, весілля та ін.). Ансамблем на громадських засадах керував Леопольд Ященко, який був на обліку в КДБ. Через десять місяців ансамбль заборонили.

На кінець 80-х років на території Музею було встановлено близько 300 архітектурних пам’яток (хати, храми, господарські та виробничі будівлі − вітряки, водяні млини, кузні, крупорушка та ін.). Вік будівель − від ХVІ до початку ХХ століття. На цей час фондова колекція налічувала понад 70 тисяч експонатів (одяг, тканина, кераміка, ікони, народне малювання, музичні інструменти, знаряддя праці, предмети рибальства тощо).

Уже в перші роки, приймаючи відвідувачів, побачили, що для повного сприйняття народної культури різних регіонів України не вистачає показу народних обрядів, зокрема обрядів, пов’язаних з трудовою діяльністю − оранка та сівба, сінокіс, жнива, вигін худоби на полонину, закладання хати тощо. А відтак з 1978 року в Музеї почали влаштовувати свята народного мистецтва за регіонами. Щороку проводилися свята народних майстрів (вишивка, ткацтво, плетіння з природних матеріалів, різьблення по дереву, ковальство, народне малювання, писанкарство та ін.).

З 1983 року в Музеї було започатковано ярмарки з народного мистецтва (весняний та осінній), внаслідок чого музейні ярмарки та свята з’явилися в обласних та районних центрах, а також у Києві на Андріївському узвозі.

За часів незалежності України щороку 10 березня почали вшановувати пам’ять Тараса Шевченка, загиблих за волю України, жертв Голодомору та аварії на ЧАЕС.

Незначні кошти на створення Музею виділяла держава, а Українське товариство охорони пам’яток історії та культури надавало додаткове фінансування. У штатному розкладі був відділ ландшафту та озеленення, який набирав сезонних робітників. Для будівництва Музею запрошували сільських майстрів.

Варто зазначити, що Музей створювався з любов’ю й на ентузіазмі багатьох його працівників. Незважаючи на низькі зарплати, науковці багато часу проводили у польових експедиціях, відшуковуючи потрібні експонати й збираючи етнографічні відомості, запрошували фольклорні колективи й народних майстрів на свята. У святкові дні Музей відвідувало від 4 до 10 тисяч чоловік, серед яких були також туристи з України й зарубіжжя. Під час екскурсій багато хто з відвідувачів говорив: «Так ми ж побачили всю Україну!»

Ось як відгукувався про Музей письменник, журналіст Микола Кагарлицький:

«Для мене Музей народної архітектури та побуту України − силове поле, до якого серцем прикипаю. Приїжджаю сюди, щоб відпочити душею в сільській хаті, походити подвір’ями та вулицями Полтавщини, Київщини, Полісся, Карпат, побувати на традиційних ярмарках народних майстрів, поспілкуватися з ними, поспівати гуртом, вклонитися носіям народної пісні. Тут, серед розкішної природи, молодію, знімаючи з пліч тягар літ, поринаю у світ селянського життя, а заодно глибше пізнаю зранену десятиліттями поетичну українську душу, що поступово воскресає.

Саме тут, мов на високому п’єдесталі, зосереджені багатющі скарби мистецького генія народу, його звичаї й побут, календарні свята і обряди, до відродження яких докладають рук невтомні працівники Музею. Скільки тут можна побачити цікавого − Різдво, Колодій, Великдень, Купало, жнива, весілля, свято Андрія, Миколая!.. Дивлюсь і слухаю, а в пам’яті зринають і свята мого рідного села Черняхова, що на Київщині.

Цей мальовничий куточок на південній околиці Києва немов самим Господом призначений для відродження національного духу. 2001 рік».

Високу оцінку міжнародних учених отримав Музей під час відвідання делегацією ІХ Міжнародного з’їзду славістів у 1983 році. Відвідавши Музей, професор з Австрії Майк Бердель сказав:

«На мене особливе враження справили концерт Державного Буковинського ансамблю, а також Музей народної архітектури та побуту УРСР. Мені вже 83 роки, та я пройшов майже всю його територію пішки. Це унікальний музей. Коли отак дивишся вниз з пагорба, здається, що перед очима вся Україна в мініатюрі. Щасливий, що хоч наприкінці свого життя зміг побачити Україну».

Викладач з університету міста Упсала із Швеції Нільсаке Нільсон також висловив свої враження про Музей:

«Тепер, коли я побував у Музеї народної архітектури та побуту України, я знаю, про що писав Гоголь. Це чудово, що організатори з’їзду включили його відвідання до культурної програми. У нас також є такий музей просто неба. Це знаменитий скансен у Стокгольмі. Проте він розташований у самому місті, а тут у вас така прекрасна місцевість, чудовий ландшафт, досить простору, щоб представляти різні області України».

У червні 1985 року в Києві проходив американсько-радянський симпозіум з етносу, в програмі якого було відвідання нашого Музею. Ось що сказав про Музей професор В. Мінц, керівник американської делегації, у складі якої були провідні вчені з головних університетів Америки:

«Відвідання цього чудового куточка, який так прекрасно показує минуле й сучасне українського народу, його пам’ятки народної культури − усе це було для нас пізнавальним і відкриттям».

У 1982 році Музей відвідав Генеральний секретар ООН Перес де Куельяр. У книзі відгуків він залишив такий запис:

«Музей народної архітектури − це те найкраще, що я побачив у Києві».

Починаючи з княжої доби, як бачимо, й сьогодні чужоземці захоплюються нашою, зокрема народною культурою. Це тому, що вони знають та шанують свою і вміють належно оцінити культуру іншого народу.

Скарбниця пам’яток народної культури
(Україна на схилах Дніпра)

На кількох проведених Музеєм міжнародних конференціях від багатьох учасників, зокрема із зарубіжжя, можна було почути, що Київський скансен є одним з найбільших у Європі. Після огляду експозиції та фондів гості високо оцінювали Музей та працю його творців.

На жаль, протягом сорока років Музей не одержав належної оцінки влади, громадськості й навіть творчої еліти в Україні. З вітчизняних можновладців, зокрема керівників культури, тільки одиниці побували в Музеї, і то, на нашу думку, випадково. Складається враження, що багатьом із них не дано зрозуміти його історичне значення, просвітницьку й виховну місію.

Усі музеї просто неба (а їх в Україні сім) на сьогодні майже не мають для їх сприйняття підготовлених відвідувачів. У шкільних та вузівських програмах, у засобах масової інформації дуже мало місця відведено традиційній культурі українців. Традиція (від лат. тradio − передача) − збереження й розвиток тих галузей народної культури (побуту, обрядів, звичаїв тощо), які характеризують разом з мовою етнос, націю в нових умовах.

Заклики й запевнення про входження у Європу, на нашу думку, ще більше послабило інтерес до рідного слова, вітчизняної історії, народної культури.

Національний музей народної архітектури та побуту України варто називати ще музеєм народної культури, або етнографічним.

Етнографія (від грецьк. еthnos − народ, grapho − пишу) − Словник української мови. К., Вид-во «Просвіта», 2012.

Професор Василь Яременко у статті «Етнографія − наука націєтворча» у газеті «Слово просвіти» (ч. 32 за 2014 рік) дає ще такі визначення терміну «етнографія»: це наука історична, ідеологічна й політична. А для поневоленого народу, який веде постійну боротьбу за національне визволення, за створення власної держави, і наукою державотворчою. Етнографія − це народознавство. Етнографія − це розрізнення за етнічною приналежністю.

В Олександра Довженка є етнографічний нарис (оповідання) «Хата», в якому українську оселю (хату) піднесено до символу української держави, як у Тараса Шевченка: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Як і в кожного народу: «Чурек і сакля − все своє».

Варто простежити, як наша етнографічна хата стає символом нашої держави, символом, подібним до біблійної «Неопалимої купини», тим терновим кущем, що горить, але не згорає. Горить у пожежах світових війн, її перетворюють на попелище, а вона (хата) як птиця Фенікс, воскресає з попелу й вічно живе − наша «архітектурна праматір пристанища людського».

Після закінчення Другої світової війни українські хати знову піднімалися зі згарищ, на яких ще бовваніли уцілілі комини печей − єдине, що було у ній із цегли. Олександр Довженко написав «гімн» хаті, своєрідну декларацію нашої держави, що також диміла на попелищах історії. Дивився митець на згарище, а бачив її... хату: «На Україні й поза Україною сущу. Білу, з теплою солом’яною стріхою, що заросла зеленим оксамитовим мохом, архітектурну праматір пристанища людського.

Незамкнену, вічно одкриту для всіх без стуку в двері, без «можна?» і без «войдітє!» високонравственну людську оселю. Бідну і ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа, немов би виросла вона, мов сироїжка в зеленій траві...» У нашої хати-держави митець бачить «неповторну зовнішність, привітну й веселу, часом сумну, молоденьку й стареньку вдовицю, чепурну й уважну, журливу й ніколи не горду. У полі, на горі й під горою, на городі серед квітів весною і влітку, серед насіння восени. Насіння у ній і на ній од стріхи до самого долу. Здається, щезне вона, і спустіє земля, заросте бур’яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду й злоби».

У нашому Музеї хатам різних регіонів приділено особливу увагу. У польових експедиціях етнографи вивчали наддніпрянські, слобожанські, подільські, лемківські, гуцульські, бойківські хати, їхні архітектурні особливості, внутрішнє обладнання й художнє оздоблення. Кожна хата − своєрідний музей, що дає достатнє уявлення про народну культуру, зокрема мистецтво свого регіону.

Прикро, що хати і всі будівлі Музею на сьогодні зазнають великої руйнації через відсутність реставрації та найнеобхіднішого поточного ремонту.

Критичний стан Музею

Найприкріше, що в роки нашої Незалежності розбудову Музею, по суті, зупинено, відсутня реставрація, вряди-годи здійснюється некваліфікований поточний ремонт.

Значне пошкодження багатьох солом’яних покрівель дахів (насамперед по гребенях та кутах) загрожує цілковитим знищенням пам’яток дерев’яної архітектури. Уже давно в Музеї була потреба готувати майстрів-покрівельників (кульовою й м’ятою соломою та очеретом). Майстри потрібні не лише для покрівель, а й для всіх дерев’яних будівель, щоб якнайдовше продовжити їхній вік.

Останні п’ять років немає польових експедицій, не надходять експонати до фондів.

В українських селах проживає 30 % населення, в основному старші люди, від яких ще можна записати етнографічні відомості й придбати експонати.

Замість традиційних свят та обрядів Музей окупували «підприємці», по суті, він став «товаром».

У експозиції «Середня Наддніпрянщина» кіосків із сувенірним непотребом та шашликами більше, ніж архітектурних пам’яток. Зведено нанівець просвітницьку роботу.

У Музеї потрібна атестація науковців, зокрема екскурсоводів, відсутні екскурсії іноземними мовами. Паралізовано музейний сайт, немає друкованої продукції та реклами про Музей у ЗМІ.

Замість встановлення турнікету на вході Музею продажем квитків займається якась сумнівна фірма «Контрамарка» з вигодою для себе.

Хто тільки не примостився заробляти гроші в Музеї, та найдовше процвітає фірма «Первак», пропонуючи 40-градусну горілку в будні та свята. Музей, не залучаючи фірм і підприємців, сам спроможний заробляти кошти. Для цього треба розробити спеціальну програму.

З 1969 року в Музеї − восьмий директор. З-поміж усіх директорів лише П. М. Федака (2009−2011) був досвідчений музейний науковець, доктор історичних наук. Він єдиний мав розроблену концепцію подальшої діяльності Музею.

Після нього рейдерським способом зайняв крісло регіонал Д. Заруба (2012−2014). Для власного збагачення та своїх прихильників він розробив «реформу» Музею, привівши з собою групу «менеджерів» та юристів. Саме за його керівництва Музей зазнав найбільшого вандалізму та вседозволеності. Проводилися різні корпоративи, шоу, занепадав благоустрій. Звільнено 20 фахівців, які створювали Музей. На жаль, і сьогодні започатковані Д. Зарубою «традиції» продовжують жити. Музей загруз у судових позовах.

У штатному розкладі 250 працівників, з яких 30 − за спецрахунком. Дирекція не проводить виробничі наради, не інформує колектив про зароблені кошти та їх використання. Музей не має затвердженого плану розвитку. Територія Музею − понад 100 гектарів, а немає відділу озеленення й благоустрою. Шкоди завдає автотранспорт, який вільно рухається по експозиції.

Про незадовільний стан діяльності Музею ми не раз інформували у пресі та Міністерство культури. На сьогодні Музей перебуває поза увагою держави та громадськості.