Л у к а ш …я тебе занапастив… М а в к а Ні, милий, ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос. Л. Українка «Лісова пісня»
У червні 1897 року Леся Українка прибула до Ялти, де зняла в новій частині міста, в Чукурларі, помешкання на дачі Ліщинського. Там відбулося знайомство поетеси, яка виявляла інтерес до марксизму, з білорусом Сергієм Костянтиновичем Мержинським. Познайомилися вони за рекомендацією Павла Тучапського, редактора «Рабочей газеты», видання якої мало налагодитися в Києві за рішенням місцевих соціал-демократичних груп і петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу».
Про Мержинського маємо такий спогад: «Типовий російський інтелігент (він не закінчив університету і все життя поневірявся по приватних уроках, як і численні російські інтелігенти), з тонким скорботним лицем, він був великим другом молоді і справляв чаруюче враження. І зовнішність його підкупала: прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим румянцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою».
Молодих людей єднала висока духовність і прагнення віддати себе до останку справі визволення народу від свавілля влади і національного гноблення. У молодому чоловікові, одержимому служінню народу, поетеса побачила вогнів «зненацька проміння ясне», які запалювали «люди робочі». Сергій Костянтинович щиро прагнув прислужитися Лесі Українці у постановці її драми «Троянда». Поетеса розцінила поривання товариша, як дбання про розповсюдження її слави.
Пізніше Сергій Мержинський (1870 – 1901) брав активну участь у проведення І з’їзду РСДРП, що відбувся на початку березня 1898 року. Він допоміг Лесі Українці налагодити зв’язок із петербурзьким журналом «Жизнь». Поетеса побувала в Петербурзі, де зустрічалася з відомими російськими літераторами. У «Жизни» були опубліковані її критичні статті («Два напрямки в новітній італійській літературі», «Малоруські письменники на Буковині», «Нові перспективи і старі тіні»,«Замітки про новітню польську літературу»), в яких проаналізовані всі новітні літературні процеси в Західній Європі та на батьківщині. Зокрема, авторка дослідила проблеми творчого методу, нові жанри драматургії, доводила неминучість існування різних ідейних напрямів літератури в класовому суспільстві.
Дружба Лесі Українки зі Мержинським переросла в сердечну приязнь.
Дорогою до Петербургу, до сестри Ольги, Леся Українка заїхала до свого друга, який мешкав у Мінську. Сергій Костянтинович тоді подарував їй репродукцію мадонни Рафаеля, написавши «На добрую память о вместе проведенном времени 6 – 9/ ІІ 1900 г. С.Мержинский». Цікаво, що той образ завжди супроводжував поетесу, де б вона не жила. А влітку, побувавши на Полтавщині, на хуторі Зелений Гай, Мержинський подарував Лесі Українці зібрання творів Гайне німецькою мовою, залишивши на першому томі автограф: «Панне Лесе в знак дружеской приязни 8/VII 1900 г. Сер. Мержинский.»
Серед ліричних творів славетної поетеси, міститься прозовий, датований «7/XI 1900»: «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? ...Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?»
А ось строфи з віршів, датованих одним днем (16 листопада 1900 р.). Вони явно творилися в стані тривожного хвилювання:
«Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?
Чи то вони всі вже, мов літні дощі, розточились?
Чи, може, вони розійшлися в осіннім тумані
І висять тепер надо мною, мов хмари важкі, нерухмані?»
«Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа.
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.» ...
«Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.»
Тривога за здоров’я сердечного друга погнали дівчину в далеку дорогу, до його одра. Леся Українка щиро вірила у безсмертя справжньої любові, у щастя жертви в ім’я рятунку дорогої людини:
«Прийду, як Магдалина,
Тобі віддать останнюю послугу,
І саме в ту хвилину, як у тузі
Я буду гірко плакать, що навіки
Тебе втеряла, – раптом я побачу,
Що ти воскрес і просіяв від слави
Життя нового і нових надій».
Із листа Лесі Українки до матері, написаного в Мінську 28 лютого1901 р.: «Не буду, звісно, запевняти тебе, ніби мені тепер легко жити, бо се ж би вже могло бути тільки брехнею, але тільки нагадаю тобі, що я дуже витримлива, отже, ти можеш бути певна, що мені особисто ніяка небезпечність не загрожує. …Я тільки примочую йому голову одеколоном (се він завжди просить іменно мене), знаходжу потрібні листи, абощо в його столику, часом напишу якийсь діловий лист, читаю йому часто, от і всі мої «обов’язки». Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла... просив тільки, щоб я писала за тим столом, що біля його ліжка: «Я люблю, когда около меня люди работают».
Біля ліжка хворого у стані крайнього напруження за одну ніч була написана драма «Одержима», що отримала високе визнання. Відтепер драматична напруга стане характерною рисою письма Л. Українки. Кожного персонажа поетеса наділятиме скарбом, який сама отримала через страждання: болем, звитягою, незламним прагненням свободи.
Доглядаючи хворого революціонера, спілкуючись з ним, Леся Українка укріпилася в думці словом «збудить луну і розтроюдить рани / В серцях людей, що мохом поросли». 3 березня 1901 р. Сергія Мержинського не стало. Леся Українка повернулася до батьків, які тоді мешкали в Києві. Втрата коханого негативно відбилася на її здоров’ї. Вона ходила в чорному, «в сумовинні».
Влітку хвора на сухоти Леся Українка поїхала на Буковину. Побувала на Гуцульщині, в Карпатах. Відбулися її незабутні зустрічі з О. Кобилянською, І. Франком, В. Стефаником. Поетеса чарувала письменників своєю ерудицією, гарячим патріотизмом і рідкою скромністю.
Гарні враження, благодатний край з його цілющим повітрям та чудовою природою підкріпили сили Лесі Українки. У Карпатах народилися поезії, які вона присвятила пам’яті С. Мержинського. «Уста говорять: «він навіки згинув!», «Квіток, квіток, як можна більше квітів...», «Мрія далекая, мрія минулая...», інші. Вони стали шедеврами любовної лірики. У1898 р. І. Франко назвав Лесю Українку «чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну». Леся Українка стає відомою письменницею. Франко визначає їй місце в українській літературі поряд із Шевченком.
Революційний дух Сергія Мержинського став однією з підпорок, що підтримував жар і напруження в словах Лесі Українки. Вона до кінця залишилася вірною його революційним ідеалам, його справі. Вірші, які увійшли в збірку «Думи і мрії» (1899, Львів), будили сили, «що Бастилії тиранів розбива». Один із них:
[Пам’яті С. М.]:
...Порвалася нескінченна розмова.
Тремтить вона, мов порвана струна,
В моєму серці. Від одного слова
Розкрилася в душі моїй труна.
Повстала туга, сном важким приспана,
Повстала велетом і досягла до хмар,
Жаль запалав, прибоєм океана
Загомонів його страшний пожар.
Ох, той пожар у других будить силу,
Ту, що Бастилії тиранів розбива,
Що визволя з кайданів волю милу, –
У мене будить він слова, слова!
Товаришу! не можу я мовчати,
Лежить таке прокляття на мені,
Що мушу тугу словом зустрічати:
Вони дзвінкі, мої думки сумні.
Часи глухонімії не заглушать
Дзвінких думок, вони бринять, бринять, –
Отак невільники руками ледве рушать,
Як на руках кайдани задзвенять.
Нехай же дзвонять голосно кайдани,
Не буду заглушать. Коли б могли
Вони збудить луну і розтроюдить рани
В серцях людей, що мохом поросли;
Коли б кайданів брязкіт міг ударить
Перуном в тії заспані серця,
Спокійні чола соромом захмарить
І нагадать усім, що зброя жде борця;
Коли б та зброя здійнялась до бою,
Загомоніла б так, мов туча градова, –
Тоді б замовкли вже самі собою
Кайданів брязкіт і такі слова.»
З початку 2015 року проходять урочистості з нагоди 80-річчя від дня народження Василя Симоненка. Музей книги і друкарства України підготував виставку під назвою «Україно! … ти моя розпука вікова…». У вітринах книги з творами Симоненка, публікації про поета, зокрема дослідницька робота Любові Сердюк-Баран «Літопис Щербанівського роду, роду В.А. Симоненка». Унікальні експонати надійшли з відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Привертають увагу пожовклі аркуші, надруковані на машинці та списані рукою. На них відбиті влучні народні вислови. Їх записала Ганна Федорівна Щербань, мати ювіляра. То хто вона, мати Василя Симоненка? Якими талантами володіла? Як вдалося сільській жінці закласти фундамент людяності, патріотизму і, врешті-решт – вічного життя для свого сина?
Читати далі
Читати далі
З едельвейсами пов’язана цікава сторінка в житті Ольги Кобилянської. Відомо, що письменниця поміняла не одне місце проживання. Коли Ользі (у хрещенні – Марія) виповнилося 11 років, то її батьки переїхали до Кімполунга, буковинського містечка, що тягнеться вздовж річки Молдова. Рельєф його довкілля надзвичайно живописний: зі сходу нависає довжелезний скелястий хребет гори Рарив (своєрідний кордон поміж Буковиною і Молдовою). Із західного та північного боків підносяться розлогі лісисті верхи. Прикметно, що в містечку жили румуни, поляки, німці, євреї. Українська громада була представлена дуже слабо.
Читати далі
Що ж, такі видання слід усіляко вітати: і якість паперу, і друк, і художнє та технічне оформлення, і в цілому дизайн (друк книги здійснено у Видавничому Домі «УКРПОЛ», м. Львів) виконано на належному рівні. А от щодо змісту книжки, окремих статей і матеріалів виникають питання.
Читати далі
Розпочну з маленької передмови. Нещодавно я захотіла дізнатись щось нове про історію рідного міста, тож я вирішила відвідати Музеї історії Києва. Перш за все я вивчила сайт музею (http://kyivhistorymuseum.org). Там я без проблем знайшла інформацію про години роботи музею, афішу подій, розташування, вартість вхідних квитків, контакти музею та посилання на Facebook.
Читати далі
© 2007–2018 Всеукраїнська асоціація музеїв • Про сайт • Контактна інформація