Пам’яті Великого Хорса

Книжково-ілюстративна виставка під такою назвою відкрилася 4 березня в Музеї книги і друкарства України до 175-річчя з дня народження Василя Федоровича Симиренка – видатного вченого, інженера-конструктора та технолога в галузі цукроваріння, щедрого мецената української культури, відомого серед українського громадянства як «Великий Хорс» (Хорс – давньоязичницький бог Сонця).

704-Виставки.Симиренко1.jpg

Виставка побудована на основі музейної колекції з використанням архівних матеріалів Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, книжок видавництва «Ярославів Вал», а також матеріалів з приватних архівів родичів Симиренків – киян: письменниці Олени Леонтович, народної артистки України Наталії Свириденко, кандидата історичних наук Тамари Лазанської, родини письменника Юрія Хорунжого, за підтримки кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту археографії НАН України Інни Старовойтенко та ін.

Всього на виставці представлено понад 150 експонатів – книги, періодичні видання, документи, копії листів Василя Симиренка, Євгена Чикаленка та Олександра Кістяківського, ілюстрації, фото тощо. Автор ідеї та концепції виставки Ганна Білоцерківська, до роботи над її створенням були залучені науковці музею Олександр Чернов, Ганна Чорнобай, Діна Зюзіна, художник Роман Власюк.

Музичним тлом під час відкриття виставки стала увертюра до опери «Тарас Бульба» улюбленого композитора Симиренка, приятеля і духовного побратима Миколи Віталійовича Лисенка.

Розпочався захід виконанням твору Галини Менкуш «Українська фантазія» бандуристкою – студенткою ДАКККІМ Вікторією Петрик.

Ведучий дійства – лауреат Шевченківської премії, виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький, автор книги «Українські меценати», що експонується на виставці.

У вступному слові М.Слабошпицький говорив, що не тьмяніє зірка Симиренків на тлі інших яскравих представників української шляхти. Вони одні з небагатьох, що уособлюють українську державність, а в умовах її відсутності завдяки Симиренкам вижила українська культура. Ведучий сказав, що мріє про той час, коли Перешори, Кононівка, Мліїв стануть духовними столицями України. Про Симиренків вже писали науковці П. Вольвач, Д. Малаков, М. Ковалинський та ін., але він теж хоче написати книжку про цю славетну родину.

Автор ідеї та концепції виставки Г. Білоцерківська, зазначила, що основне завдання, яке було поставлене при її створенні, – показати значення фінансової підтримки В.Симиренка для розвитку українського книговидання кін. ХІХ - поч. ХХ ст.: це був свідомий крок тоді ще молодої, патріотично налаштованої людини, віддавати десяту частину своїх прибутків на українську культуру. Маючи практичну вдачу, він реалістично підходив і до національних питань. Ще замолоду поставив перед собою завдання власними засобами здобути матеріальні кошти й спрямовувати їх на добрі справи, що й робив протягом 40 років.

У часи важкого тиску на українську мову та культуру (Валуєвський та Емський укази) мало яке українське видання на Наддніпрянщині виходило без допомоги Василя Симиренка. Він протягом довгих років підтримував газети "Рада", "Громадська Думка", "Літературно-науковий вісник", допомагав видавати за кордоном німецькомовні "Україніше рундшау" і "Рутеніше рев'ю" - для ознайомлення європейців з Україною. За підрахунком В.Науменка, на саму тільки "Киевскую старину" та її продовження - "Україну" - Василь Федорович виділив 35 тисяч карбованців.

З його допомогою і його коштом вийшла низка українських книжок, у т.ч. кілька видань "Кобзаря" Тараса Шевченка. Симиренко допомагав також окремим письменникам, зокрема М.Коцюбинському, Б.Грінченку, І. Шрагові. Завдяки його фінансуванню вели досліди і видавали свої праці О. Кістяківський та П.Чубинський; за його щорічної допомоги (600 крб) П.Ніщинським було перекладено «Іліаду» Гомера та видано у Львові Науковим товариством імені Шевченка. Василь Федорович подарував 100 000 крб золотом на будинок для цього товариства. Коштом Симиренка утримувалось і київське видавництво "Вік". Також він допомагав М.Драгоманову в еміграції у Швейцарії, зокрема передав йому кошти на відкриття друкарні.

Усе своє майно, що оцінювалось до десяти мільйонів карбованців, він заповів на потреби української культури. Дружина В.Симиренка Софія Іванівна завжди підтримувала чоловіка в його сприянні українській справі й продовжувала цю діяльність після його смерті. Її коштом для українських видавництв було куплено друкарню П.Барського на Хрещатику, де планувалося видавати нову щоденну українську газету. Маєток у селі Сидорівці вона заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Решту коштів – на народний університет його ж імені у Києві з викладанням українською, а свою садибу – українському науковому товариству.

Ми ніколи не дізнаємось про повний перелік добродіянь Василя Федоровича Симиренка, бо цей "найвидатніший, найщиріший українець з-поміж так званих "буржуїв", який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї широкої душі, а й до глибини своєї кишені" (Є.Чикаленко), був надто скромною людиною і не сприймав подяк і слави. Давати так, щоб ліва рука не знала, що робить права – взагалі було родинною традицією Симиренків.

Василь Федорович був великим книголюбом, передплачував таку кількість літератури, що за нею посилали хуру на залізничну станцію, в той час як сусідським поміщикам вистачало лише вершника. У Симиренків була велика бібліотека, яка розгубилась після Жовтневого перевороту 1917 року. Сучасники згадували, що до неї входила і рукописна Біблія українською мовою, і «Гайдамаки»Шевченка в оформленні Сластіона (експонуються в музеї поруч з виставкою) тощо.

Василь Федорович Симиренко помер 1 грудня 1915 року і був похований на Аскольдовій могилі. Місце поховання не збереглося.

Для сучасних багатіїв – це унікальний приклад служіння своєму народу, його культурному поступу.

Результатом роботи над виставкою має стати створення окремого експозиційного розділу, присвяченого В.Ф.Симиренку.

У своєму слові професор НаУКМА, доктор філологічних наук Володимир Панченко говорив про колосальний талант Симиренка заробляти гроші, про вміння вдало розпоряджатися заробленими коштами, вибудовуючи певну політику щодо підтримки української культури. Про ощадливість Василя Федоровича згадували сучасники, часом вона їх дивувала. Так Чикаленко писав у спогадах, що бачив у Симиренка велику купу порожніх коробок від сірників, які він потім обмінював на повні, бо не хотів, щоб добро пропадало.

Він був талановитим винахідником, добрим господарем, створивши «український соціалізм» - прекрасні умови життя та праці для робітників. Машини власної конструкції В.Симиренка замінили ручну працю на підприємстві в с.Сидорівці, де була школа, лікарня, театр. Сімейні робітники мали окремі будиночки з городом та садом, а одинаки - гуртожиток, на вулиці горіли газові ліхтарі, була електрика.

На жаль, сьогодні в Сидорівці лишились тільки мальовничі пейзажі, а маєток і підприємство напівзруйновані, «трудящі» українці розтягують його по цеглині.

Заступник директора Інституту літератури, доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України Микола Сулима поділився своїми роздумами про цю родину, переповненими гордістю за українців і смутком, адже нині закриваються українські книгарні на Черкащині і в Криму, студебекери «охороняють» книгарню «Сяйво» на Хрещатику… І все ж хочеться вірити, що це тимчасові явища, бо наша ж земля народила князів - будівничих держави, гетьмана Івана Мазепу, на якого рівнялись Симиренки. Є надія на сучасних меценатів, адже вчора була презентація трьох компактдисків з віршами Тараса Шевченка, листами Василя Стуса до сина, які профінансував Віталій Кличко.

Продовжив зустріч виступ лауреата Василя Білоцерківського, який вдумливо і проникливо прочитав вірш О.Ющенка «У Млієві», в якому бринять і такі слова:

Славетні Симиренки

У пам’яті живі.

Їх труд не – не одноденка –

Ренети світові!

Колишній заступник директора з наукової роботи Музею історії Києва, дослідник життя і діяльності Симиренків Дмитро Малаков передав вітання відомого письменника, дослідника спадщини Симиренків Дмитра Чередниченка, який очолював Симиренківський комітет у 1995 році, коли широко відзначалось 140- річчя з дня народження Левка та 160-річчя - Василя Симиренка.

За словами Д. Малакова, ця робота почалася зі знайомства у 1994 році з канадійкою Тетяною Володимирівною Симиренко-Торп, коли були підняті архівні матеріали про Симиренків. Вперше пам'ять про славетну родину було урочисто вшановано у 1995 р., тоді в залі Музею Києва зібралося близько 200 чоловік і до цієї події були написані дочкою Малакова Ольгою Малаковою-Білоус портрети Платона, Левка та Василя Симиренків (один із них, портрет Василя Симиренка, – на виставці у Музеї книги).

26 вересня в присутності дипломатів Великобританії, Канади, науковців, а також внучатої небоги Василя Симиренка канадійки Тетяни Володимирівни Симиренко-Торп та інших родичів на фасаді садиби по вулиці Десятинній, 9, де багато років мешкали Симиренки, встановили бронзову меморіальну дошку з портретом видатного українця (скульптор В.Сівко).

Було видано поштову марку і конверт з портретами Симиренків (художник О.Малакова-Білоус). У 1996 р. меморіальну дошку Володимиру Львовичу Симиренку було відкрито на 7-й київській гімназії по вулиці М.Коцюбинського. А ще була презентація видатної праці В.Л.Симиренка «Часткове сортознавство плодових рослин», врятованої донькою і дружиною (1042с. машинопису) у роки війни і вивезеної до далекої Канади, а надрукованої в Україні у1995-1996 роках. Це тріумф і життєвий подвиг доньки Тетяни Володимирівни Симиренко. Україні повернуто геніальну працю репресованого батька.

Врешті, у видавничій фірмі "Родовід"(число 10) побачив світ однойменний альманах (два випуски), повністю присвячений Симиренкам.

Олена Леонтович - письменниця, член ВЖТ імені Олени Теліги, родичка Симиренків по лінії роду дружини В.Ф.Симиренка Софії Іванівни Альбрандт - розповіла, що у родині ніхто не говорив, що вони свояки Симиренків. Ця тема була небезпечна, а тому заборонена. Проте з Симиренками пані Олена зустрілася ще у гімназії, де у неї вчителькою французької мови була Тетяна Львівна Симиренко-Михаеліс, освічена, стримана, інтелігентна жінка, з глибоко трагічною долею (втратила під час репресій сина та чоловіка).

Згодом був 1994 рік – час знайомства з Тетяною Симиренко-Торп, коли з’ясувалися родинні узи О.Леонтович із Симиренками, народилась мрія про відкриття меморіальних дощок і була написана стаття «Гордість і біль України» (газ. «Рада», 1996 рік). А далі було знайомство з Д.Чередниченком, який підготував цикл радіо передач на радіоканалі «Культура», та велика культурна робота по організації заходів, що відбулися у 1995-1996 роках. Дух Симиренків був завжди присутній у родині пані Олени, її дідусь В.Леонтович вважав Симиренка своїм духовним батьком, залишив прекрасні спогади про В.Ф.Симиренка. Сучасники називали Симиренка «українським Никодимом», і не випадково, адже головне його покликання було заробляти гроші - не для себе, а для України. Пані Олена підкреслила, що вона пишається родинними узами із Симиренками.

Далі В.Білоцерківський, зауваживши про матеріальну підтримку Василем Симиренком хору Лисенка, натхненно виконав пісню Миколи з опери М.Лисенка «Наталка Полтавка».

Від імені земляків В.Ф.Симиренка виступила завідувач Мліївського музею-садиби Симиренків Наталя Круподеря. Вона розповіла, що мліївчани шанують пам’ять родини Симиренків. На початку лютого цього року відбулася панахида у родинній Свято-Троїцькій церкві. Підтримуються в належному стані будинки, збудовані Симиренками, ростуть дерева, посаджені ними: залізне дерево, дуби на честь синів тощо. А Мліївський музей, що знаходиться у будинку Симиренків, радо чекає на своїх відвідувачів. Крім того, мліївчани привезли книжки з автографами Симиренків, меморіальні предмети.

М.Слабошпицький підкреслив, що Симиренко був «архіскромною людиною», але щедрими були його грошові внески в українське книговидання, тому пам’ять про нього та про рід Симиренків – це не короткотривалий солом’яний вогонь: вона має жити доти, доки житиме українська книга.

Завершилось відкриття виконанням твору М. Березовського бандуристкою Вікторією Петрик.

Виставка працюватиме до 1 травня 2010 року – щодня, крім вівторка, з 10.00 до 18. 00, за адресою: вул. Івана Мазепи, 21, корп. 9 (Києво-Печерська Лавра).

Ганна Білоцерківська, завідувач науково-експозиційного відділу Музею книги і друкарства України. Тел..: 280-66-23; 050-9535530.

Статті закладу

«В мене була лиш мати...»

704-Мати Симоненка 07-03-15.jpg

З початку 2015 року проходять урочистості з нагоди 80-річчя від дня народження Василя Симоненка. Музей книги і друкарства України підготував виставку під назвою «Україно! … ти моя розпука вікова…». У вітринах книги з творами Симоненка, публікації про поета, зокрема дослідницька робота Любові Сердюк-Баран «Літопис Щербанівського роду, роду В.А. Симоненка». Унікальні експонати надійшли з відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Привертають увагу пожовклі аркуші, надруковані на машинці та списані рукою. На них відбиті влучні народні вислови. Їх записала Ганна Федорівна Щербань, мати ювіляра. То хто вона, мати Василя Симоненка? Якими талантами володіла? Як вдалося сільській жінці закласти фундамент людяності, патріотизму і, врешті-решт – вічного життя для свого сина?


Читати далі

«М. Лисенко Жалібний марш Лесі Українки», видання «Дніпросоюзу» – із колекції МКДУ

У фондах Музею книги і друкарства України зберігаються нотне видання «М. Лисенко Жалібний марш Лесі Українки». В Інвентарній картці № 5884, яку склала 26 листопада 1987 року співробітник музею Гальчук Людмила Іванівна, відбито номер вступу книги – 34238-й та місце зберігання – відділ РІ. Книгу закуплено у Москві у Чорби В.Р. Придбано її згідно з Актом МКДУ № 86/11 від 26 листопада 1987 року. Час знаходження – 1987-й рік. Закупівельна ціна становила три карбованці. 1991 року її реставровано.
Читати далі

Едельвейси від Ольги Кобилянської (до 150-річчя Ольги Кобилянської)

Едельвейси ростуть у Карпатах у важкодоступних місцях. Їх відносять до приворотного зілля, яке не варять і не настоюють. Чудотворні властивості квітки проявляються в оригінальний спосіб: коли букетик едельвейсів хлопець піднесе дівчині, то вона його обов’язково покохає.

З едельвейсами пов’язана цікава сторінка в житті Ольги Кобилянської. Відомо, що письменниця поміняла не одне місце проживання. Коли Ользі (у хрещенні – Марія) виповнилося 11 років, то її батьки переїхали до Кімполунга, буковинського містечка, що тягнеться вздовж річки Молдова. Рельєф його довкілля надзвичайно живописний: зі сходу нависає довжелезний скелястий хребет гори Рарив (своєрідний кордон поміж Буковиною і Молдовою). Із західного та північного боків підносяться розлогі лісисті верхи. Прикметно, що в містечку жили румуни, поляки, німці, євреї. Українська громада була представлена дуже слабо.

Читати далі

Статті ВУАМ

ПОДОРОЖ МУЗЕЯМИ ЗАКАРПАТТЯ З ГІРКИМ ПРИСМАКОМ НЕКОМПЕТЕНТНОСТІ І… ПЛАГІАТУ

Нещодавно до рук потрапила приваблива зовні книжка «Подорож музеями Закарпаття» з серії «Закарпаття: Філософія культури». Видання здійснено 2014 р. видавничою студією «ZORIAN» (м. Мукачево) за підтримки Європейського Союзу згідно проекту «Карпатський туристичний шлях 2» у рамках програми траскордонного співробітництва ЄІСП Угорщина–Словаччина–Румунія–Україна.

Що ж, такі видання слід усіляко вітати: і якість паперу, і друк, і художнє та технічне оформлення, і в цілому дизайн (друк книги здійснено у Видавничому Домі «УКРПОЛ», м. Львів) виконано на належному рівні. А от щодо змісту книжки, окремих статей і матеріалів виникають питання.

Читати далі

СТУДЕНТ В МУЗЕЇ АБО ЯК ПРОВЕСТИ ВИХІДНИЙ В СТОЛИЦІ

МІК6.png

Розпочну з маленької передмови. Нещодавно я захотіла дізнатись щось нове про історію рідного міста, тож я вирішила відвідати Музеї історії Києва. Перш за все я вивчила сайт музею (http://kyivhistorymuseum.org). Там я без проблем знайшла інформацію про години роботи музею, афішу подій, розташування, вартість вхідних квитків, контакти музею та посилання на Facebook.

Читати далі

© 2007–2018 Всеукраїнська асоціація музеїв • Про сайтКонтактна інформація