Меморіальна квартира Михайла Грушевського

За основу наукової концепції меморіальної квартири взято слова Тараса Шевченка, які так любив повторювати у своїй публіцистиці Михайло Грушевський: «... у нас нема зерна неправди за собою». Для облаштування всіх кімнат квартири використано виключно меморіальні меблі та побутові речі Грушевських. Правдивість цієї концепції ми вивіряємо з голосом пам’яті дому, до якого навчилися прислухатися.

Вітальня

На початку березня 1924 р. Михайло Грушевський з дружиною та донькою повертаються з еміграції і отримують прихисток у сестри Ганни на третьому поверсі. Облаштували спочатку вітальню з тих меблів, якими «поділилися» сестра та брат. Тут Грушевські збиралися разом за великим обіднім столом на улюблену каву. Її аромат повертає нас до тих часів, до тих тихих розмов. Ось дивляться на нас зі старих світлин три покоління великої і дружної родини, головою, надією і опорою якої був Михайло Сергійович. Пізніше, після смерті Михайла Сергійовича та арештів на Паньківській, у цій вітальні дружина, Марія Сильвестрівна, пережила арешт улюбленої, єдиної доньки Кулюні, яку чекала всі 10 років — від арешту 1938-го до своїх останніх днів 1948-го; непрості часи Другої світової війни. Підтримували друзі, родина з Галичини, львівські учні Михайла Грушевського. Одним з них був Володимир Дорошенко. Збережені листи Марії Сильвестрівни до нього передають той тяжкий, немилосердно жорстокий період, пережитий самотньою згорьованою жінкою. У одному з листів просила прислати їй кави, яка була для неї не просто напоєм, а ностальгією за щасливими днями, коли всі були поруч, разом.

Кімната Катерини

Окрім вітальні, Михайло та Катерина умеблювали «кабінетики» в невеличкій сусідній кімнаті, перегородженій навпіл. Про свій побут на Паньківській вчений у березні 1926 р писав до Львова Володимирові Дорошенку: «Я все таки маю осібну цюпу для занять, хоч прохідну, без печі і таку мініатюрну, що нема й де книжок розкласти, але все таки осібну». Згадував про ці «цюпи» і тодішній голова НТШ Кирило Студинський, який у 1926 році завітав на 60-літній ювілей М.Грушевського: «Кімнатки такі малі, що ні акад. Грушевський у своїй, ні Катря Михайлівна (дочка) у другій не мають де розкласти книжок до наукової праці. А одначе ніхто з Президії У.А.Н. не старався улекшити його життя, хоча акад. Грушевський сьогодні один з найбільших учених не тільки у цілому Радянському Союзі, але й у цілій Європі». Так і працювали поруч аж до кінця 1929 р., коли було обладнано окремий робочий кабінет для Михайла Сергійовича, а простір кімнати Катерини розширено.

Саме ця кімната, яка в музеї зветься «кімнатою Катерини», стала емоційною домінантою меморіальної експозиції. Не відновлюючи перестінок, який розділяв кімнату на два кабінети, спробували відтворити віртуальний простір кімнати на двох через діалог музейних предметів, почути діалог найрідніших душ і рівноправних колег: батька і доньки, вчителя і учениці.

Головний діалог тримається на двох унікальних експонатах — фотопортреті Михайла Грушевського, подарованому йому учнями і співробітниками в день 60-літнього ювілею (1926 р.), та живописному портреті Катерини Грушевської роботи знаного українського маляра Івана Труша (1903 р.). Вони дивляться один одному в очі і промовляють через збережені листи. Один з них — привітання батька з днем народження своєї улюблениці у 1926 р.: «Найдорожча наша Кулюнечка, моя солодка потішечка! Сьогодні день твоїх уродин, правда? Я не поздоровив тебе наперед, але сьогодні святкую з усею природою. Поставив на честь твою букет з білих піоній, що цвіли коло веранди. Слухаю дзвони на дзвіницях, тішуся пташкам і сонцю і кажу їм, що сьогодні уродини Кулюнці. Найдорожченько, я часто думаю сі дні, як я собі крутив голову в Бадені, і потім приїхавши до Київа — як тобі улекшить твою наукову путь і забезпечити можливе становище, і як ти зробила зайвими і непотрібними всі мої клопоти і замисли, так прегарно себе заявивши в сих двох роках. Яку ріжноформність виявила, і як в кожній сфері, до якої бралась, виявила хист і уміннє!»

Дійсно, не маючи жодної офіційної освіти, Катерина, яку в родині всі звали Кулюня, стала «зіркою першої величини» наукової історичної школи Грушевського. Початкову і гімназійну освіту отримала під орудою матері, прекрасного педагога і перекладача, науковий інструментарій успадкувала від батька. Її лебединою піснею стало видання «Українські народні думи» — неперевершений до цього часу корпус українського історичного епосу. Її найправдивішим і найщирішим пошанівком батькові став підготовлений до друку та виданий нею останній, 10-й том «Історії України-Руси» Михайла Грушевського (1937) — спільна праця, кульмінація наукового життя кожного з них.

Другий діалог — це діалог з матір’ю. Він також звучить з листів, особливо найдраматичнішого періоду — заслання Катерини. Роль домінанти цього діалогу випала мальвам, про які в листі від 4 липня 1940 р. згадує Марія Сильвестрівна. Змальовуючи кімнату доньки після її арешту, мати писала: «Над шкафами висит портрет. На шкафу стоят фотографии и тот букет (сухой, конечно уже) из мальв, которые Ты мне подарила за несколько дней до этого 10.VІІ...» Певні, ті мальви, образ яких представлено в експозиції, стояли не лише 2 роки — від дня арешту Катерини 10 липня 1938 р. до дня написання цього листа 4 липня 1940 р. Вони стояли всі 10 років — до дня смерті матері у 1948-му. Єдиним бажанням Марії Сильвестрівни було дочекатися повернення доньки, засудженої за єдиний гріх: донька й учениця Грушевського. Вона чекала її й тоді, коли Катерини вже не було: за даними російських архівів вона загинула в таборах у 1943 р.

Кабінет

Восени 1929 р. сестра поступилася ще однією кімнатою, де для старшого брата, академіка Всеукраїнської академії наук Михайла Грушевського було облаштовано робочий кабінет. Про цю небуденну подію у жовтні 1929 р. писав учень Грушевського Федір Савченко до Львова: «На Паньківській тепер ремонт і Михайло Сергійович придбав нарешті ще одну кімнату». Невідомий фотомайстер відразу зафіксував найменші деталі цього кабінету. Самі світлини не збереглися. Збереглися лише негативи на склі, які працівники музею виявили в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Надруковані зображення вразили, адже на них «проявилися» ті меблі та побутові предмети, які вже були в музейній колекції. Ця фотофіксація кабінету дала можливість його правдивої реконструкції, що є унікальним прикладом відтворення меморіальних інтер’єрів більш як через 70 років від часу побуту в оселі його власників. У своїй домашній робітні вчений мріяв працювати довго і плідно, але випало менше двох років — до вимушеного від’їзду в «почесне вигнання» до Москви в березні 1931 р.

Найбільшим скарбом вченого та окрасою кабінету була його книгозбірня — вже третя велика колекція. Перша, зібрана на львівській віллі, наприкінці 1941 р. була вивезена до НТШ, пізніше розпорошена по львівських бібліотеках. Друга, що паралельно з львівською комплектувалася в Києві після спорудження фамільного дому, згоріла під час його обстрілу в січні 1918 р. Третю вчений почав збирати після повернення з еміграції. Вона нараховувала 4,5 тисячі книг, для яких було замовлено спеціальні стелажі, виготовлені з дошок розібраних вагонів (на одному збереглася рука теслі з прізвищем замовника: «Грушевський»). Ця, остання бібліотека, спочатку була вилучена НКВС, згодом розійшлася по різних установах (Бібліотека Львівського університету, Центральний державний історичний архів України у Києві, бібліотеки академічних інститутів, приватні збірки).

Ольга Олександрівна Грушевська (ліворуч) та Марія Олексіївна Новицька. Київ, Паньківська, 9. Кін. 1950-х рр.

Після смерті академіка Грушевського дружина і донька зберігали кабінет «як заповідник». «Се для нас найдорожча пам’ять», — писала дружина. Але коли в липні 1938 р. заарештували доньку Катерину, а в серпні того ж року брата Олександра, кабінет у вдови, Марії Сильвестрівни, відібрали і заселили «чужими» людьми. Вона змушена була перенести все, що вмістилося, до кімнати доньки, про що й писала їй докладно на Колиму.

Про долю кабінету та книгозбірні свідчать і заява Марії Сильвестрівни до РНК УРСР від 10 квітня 1941 р.: «[...] мої труднощі дійшли до крайньої міри, коли НКВС звернув мені бібліотеку і всю обстановку кабінета мойого покійного чоловіка, акад. М.С.Грушевського (забрану після арешту моєї дочки К.М.Грушевської в серпні 1938). Чотири тисячі (4000) з лишнім книжок привезли й кинули мені на підлогу в моїй кімнаті, так, що я мусіла просити мою сусідку (моя кімната прохідна) Ольгу Олександрівну Грушевську, жінку висланого професора Олександра Сергійовича Грушевського, прийняти частину книжок. Вона згодилась, але для сього прийшлось їй закрити зовсім одно вікно, щоб заложити амбразуру книжками, та й перед вікном поставити книжну полицю. Часть книг я помістила в гардеробній шафі, а ще багато лишилось просто на підлозі під обідовим столом. Книжні шафи і вся обстанова кабінету мого пок[ійного] чоловіка, яку я бажала зберегти як пам’ять о його великій праці, — розкидана в ріжних місцях: в сараю, в чужій квартирі тощо». Але всі клопотання Марії Сильвестрівни залишались без відповіді.

Після її смерті берегинею родинного архіву та найдорожчих фамільних речей стала дружина Олександра Грушевського Ольга. Неодноразово вона зверталася до міської влади зі скаргами, в яких наголошувала на необхідності збереження унікальної бібліотеки, архіву та інших «культурних речей» родини Грушевських. Саме вона передала унікальний документальний фонд славної родини до Центрального державного історичного архіву України у Києві, а «культурні речі» різними шляхами повертаються на свої місця на Паньківську, 9.