Віра — не ворог культурі

Науковець Національного музею народної архітектури та побуту України Сергій Верговський

Набуття святості було метою всіх виявів етнокультури, метою буття

У свій час Христос вигнав торговців із храму, нині ж послідовники Христа з духовного центру України виганяють хранителів суспільної пам’яті — музеї, не помічаючи численних торговців: виробами, владою, власністю, ідеями — тут у Лаврі їхні численні офіси. Що ж сталося з духовними нащадками Христа. Їх відділили від держави, яка опікується культурою без них, тож вони і збайдужіли до культури, до культурної пам’яті, а культура залишилась без віри. А хіба існує віра поза культурою, вона, ніби ж, має бути у кожній культурі. Щось тут не так в нашому духовному домі.

Церква хоче перервати суспільну пам’ять, а колись вона була її охоронцем, тут писались літописи, друкувались книги, проповідувались духовні цінності, нагромаджені суспільством, звідси йшли ідеї святості як мети буття, святості, якій лексеми народу визначають певне місце у цьому бутті — Світ як всеосяжна духовна цілісність, святість як та духовна енергія, якою він наповнений, свято, як ритуал набуття повноцінності — святості, освячення, якому підпорядковані всі предмети і дії спільноти, що святкує, а такими є всі витвори і вияви етнокультури, бо всі вони учасники періодичних етнокультурних свят, всі витвори і дії етнокультури є святителями.

А чи не подібне це до вчення Христа з його святительством. Воно більше ніж подібне, воно тотожне. Церква тисячоліттями сприймала етнічний досвід набуття нано-святості всіма анімістичними складовими Духовного Світу — Святого Духа, і навіть виділила в ньому спільний для всіх етносів, позбавлений етнічної конкретики, щоб об‘єднати спільними духовними засадами — інститут віри. Чи не найяскравіше це демонструє Україна, що зросла на материнському духовному хлібові всіх автохтонів України, знаком-ідеограмою якого є Мізинська система геометричних знаків, що донині становлять основу традиційної орнаментики. Це зображення нано-енергетичних структур простору Світу, за якими формуються і структури матеріальних виявів (мінералів, рослин, тварин — кристали льоду, листочок, пір‘їна) і наші думки, це система священних знаків, які освячують. Ця система, як система структур Світу, характеризує тип етнічного світогляду як складової священної цивілізації, що живе на теренах України незмінно з палеолітичного Мізина вже протягом десятків тисячоліть до наших днів. Це віра всіх автохтонів України, поєднання яких витворило і саму Україну.

І ця священна спадщина влилась у потік християнства, що ввійшло у буття України. Особливо виразно це демонструє традиційне храмобудівництво. Воно зросло з сакральних етнокультурних засад традиційного будівництва, передусім житла, яке є найдавнішим типом будівель, що пройшов крізь усі етапи генези будівельної культури разом з людством. Вже біля початків будівельної культури стоїть шатро, складене з окремих розсішків, як тотемних елементів культури, що разом утворюють Світ, який уявляється шатром (круглим). Тож навіть першобудівлі були анімістично-священними сакральними предметами – моделями Світу, що містили його духовну енергію – святість, освячували людину, були священними конструкціями. За час буття людини на планеті від початків будівельної культури десь у глибинах мустьє ( 5-10 десятків тисячоліть) будівельна культура пройшла кілька етапів розвитку відповідно до розвитку світогляду — перший етап шатра з кроков-сох, другий етап сошних конструкцій з сошними стінами і шатром, третій етап зрубної будівлі, священні вінці якої витворюють і стіни, і шатро даху. Модель одна — Світ, а засоби різні — крокви, сохи, вінці. І ці свідчення генези світогляду співіснують у традиційному будівництві, адже традиційна культура не має механізмів виведення явища з традиції.

І всі ці багатства влились у християнство. Прийшовши ззовні, воно деякий час жило принесеним культурним імпортом, проте вже біля початків бачимо власні етнокультурні цінності, скажімо, багатоверхість Софії Київської — це етнокультурна вимога вивершувати кожну клітку шатром, адже саме воно є моделлю Світу і є ключовим сакральним елементом будівлі (Візантія про це трохи забула). Другим прикладом, на тлі імпортованого хрестово-склепінчатого діагонально-купольного храму, бачимо відомості про багатоверхі дерев‘яні храми у Вишгороді і Новгороді. Це і є та ознака, що зумовила багатоверхість Софії за етнокультурними традиціями, а про їх розмаїття і розвиненність можемо говорити за традиційним храмобудівництвом України, адже всі прототипи прийшли з глибин тисячоліть, біля початків храмобудівництва в Україні вони вже широко побутували і продовжують побутувати у традиційному будівництві, вони відбивають всі етапи генези будівельної культури за десятки тисячоліть. Так бачимо «хатній» храм з дахом на кроквах, від невеликої хатки-храму на Волинському Поліссі до дубових велетів Закарпаття, до ошатних «хатніх» храмів Буковини. Це і сошні храми, архаїчні вияви яких довго берегло Правобережне Полісся, шатрові дахи з центральною сохою — «королем», як моделлю предків роду, тотожною поняттю Бога-Отця (часом, ще й з його антропоморфним зображенням у верхній частині «короля»).

капличка с.Клесів

капличка с.Клесів

Це забутий, досі не інтерпретований наукою як самодостатній, і вже майже втрачений у наші дні тип «королівських» храмів таких як у Давидгородку чи Межирічці ( у музейній експозиції НМНАПУ — каплиця з с.Клесів).

Церква с.Залухів Ратнівського рaйону

Нарешті це цільнозрубний банний храм ( термін баня означає круглий). Тож всі п‘ятдесят тисячоліть будівельної культури, всі етапи її генези, Україна ввела у коло традиційного храмобудівництва, наповнивши завдяки досвіду останнього етапу зрубного будівництва дивовижні, позбавлені внутрішніх конструкцій бані синонімом святості — потоками світла згори, з ліхтарів, підбанників, стін.

Україна вкрилась тисячами банних храмів, виробивши численні регіональні типи від архаїчних беззаломних бань Київщини, заповнених потоками світла до сорокаметрових багатозаломних велетів Слобожанщини, до багатобанних зрубних соборів у Березні на Чернігівщині, Медведівці над Дніпром нижче Черкас, Новомосковську біля Дніпропетровська. І цей воістину небачений у світі скарб, опрацьовуваний незліченними народними будівничими, як вищий дар народу, переданий і традиціям зведення мурованих банних храмів. Цей дар у Лаврі буяє на повну силу, адже все створене після княжої доби прийшло з етнокультури як синоніму християнства, як протохристиянства, як віри у Духовний Світ (Святий Дух), наповнений святістю всіх складових .

Троїцький собор 1775р., Новомосковськ Фото Павлуцького

Другий дар етнокультури церкві — пишні різьблені дерев‘яні іконостаси. Попри середземноморські аканти і структури античних будівель, тут панує квітка у всьому розмаї її етнокультурних форм, як досконала, священна структура Світу, як святитель, чим наповнена етнокультура. Ось чому «виногради» царських врат мають акантове листя, грона «винограду» мають чашелистя, як малина, ще й до того квіти з пелюстками, яких ніколи не буває на винограді. Це, як і на рушниках, — не ілюстрація до ботаніки чи християнської притчи, це ілюстрація до віри у священний світ і святість його досконалих структур, а такими є рослини у квітучо-плодоносному стані. Як і в етнокультурі, вони є святителями у церковному мистецтві.

Цим же етнокультурним омофором оточено церковний одяг від золотошиття одягу священнослужителів, розшитого пишно рослинним мереживом, до дивовижних шовкових гаптів, де бачимо весь етнокультурний світ рушників, божників, сорочок, хусток, у якому годі шукати ботанічні види, це улюблені, введені у сакральне поле типи зображень рослин, буяння культури як священнодії, як натхненної молитви до духовного Світу-Святого Духа.

Нарешті хрести на всіх досинодальних храмах (до 1802р.) є традиційними етнокультуними хрестами з великими чотирираменними хрестами як знаками Світу (якому кланяються давнім поклоном на чотири сторони Світу), і який є синонімом Святого Духа, малими хрестиками на кінцях, як ідеограмою святості всього сущого у Світі, аж до найдрібніших частин, волютами як спіральними варіантами зображення Вілії-Світу, півмісяцями як знаками тотемних рогатих родичів, сонцями, як космічними вмістилищами духів предків, тотожних Богу-Отцю, і нареші квітами як досконалими — священними структурами Світу — святителями високого сакрального статусу, подібно до Квітки у традиціній культурі на рушниках, одязі тощо. До 1802 року вони були у арсеналі церкви як святині найвищого статусу, носіями Сятого Духа.

То що сталося з церквою, яка нині відцуралася від шитого квітами рушника з унікальної колекції Національного музею народної архітектури та побуту України, і замість прохання до музею відкрити тут на базі фондів — експозиції, додавши кілька кімнат, вказує на двері, і негайно. А колекції Музею народного декоративного мистецтва, за яку, як і за всі скарби Лаври, віддав життя Данило Щербакіський. Цей музей є духовною перлиною Лаври, що підносить віру кожного віруючого до самого неба, до віри у Світ, наповнений святинями. А могила Данила Щербаківського, таємно похованого друзями між дзвіницею і Успенським собором, і про це пошепки передавали шанувальники народної культури з покоління у покоління (мені про це розповідав Стефан Таранушенко). Цю могилу також треба викинути за межі цього всенародного духовного центру…кимось приватизованого, ким саме?

Миколаївський собор Медведівського монастиря к. 18 ст. фото Павлуцького

Відколи церква відцуралась від світоглядної спільності з етнокультурою й шукає інших родичів — від якогось собору? Від 1802 року, 1917, чи 1933. А відколи в етнокультурі наука перестала бачити народний досвід осягнення священних засад буття у Світі, ототожнюючи народну віру не з протохристиянством, а з політеістичним язичеством, що разом з фарисейством виросло з кабалістичного потойбіччя і мотивувало рабовласництво на планеті. Допоки не позбудемось цих світоглядних фальсифікацій і церкви і етнокультури, не буде ладу ні в церкві, ні у культурі, ні у бутті. І музеї народної культури є чи не єдиними закладами, пам‘ятки яких несуть оригінали світогляду народу як частини священної цивілізації, яку успадкувало християнство, але донині через фальсифікації власних засад не може вповні розкрити цю священну спадщину, і тут би церкві і годилося пошанувати музеї народної культури як храми протохристиянства, та й дізнатись, що у програмі розвитку музею є плани відтворення найвидатніших, але втрачених дерев‘яних храмів, плани збереження унікального священного етноландшафтного довкілля з незліченними археологічними скарбами (поселеннями, могильниками, городищами) навколо найвидатнішої святині — благословенної апостолом усипальниці Святогорів у прадавніх печерних комплексах Церковщини. Годилось би церкві допомогти музею захистити священні «чисті поля», святу землю, цей велетенський храм від «торговців», від плюндрування забудовою, взяти участь у програмі відтворення найвидатніших храмів, і це були б спільні зусилля віри і культури у їх взаємодопомозі, а не взаємному знищенні.

Верговський Сергій Володимирович 1937р.н., архітектор, заслужений працівник культури України, старший науковий співробітник Національного музею народної архітектури та побуту України. Творчий шлях досліджень народної культури – участь у музеєфікації хати 19 ст. у с. Моренці до 150-літнього ювілею Т.Г.Шевченка 1964р.; організація громадської ініціативи щодо створення національного скансена (1965); аспірантура, присвячена дослідженням народної архітектури Степового Подніпров‘я ( 1966-1970 рр.); з 1970 р. робота в Національному музеї народної архітектури та побуту України, коло виконуваних робіт – дослідження народної архітектури Полісся й створення відповідної архітектурної експозиції музею, участь у розробці генерального плану музею, розробка пропозицій розвитку музею, за якими формовано програму розвитку музею, дослідження генези будівельних традицій, вивчення генези традиційного храмобудівництва, дослідження духовних засад народної культури. Лауреат Державної премії в галузі архітектури за 2002 рік