Коментар до повідомлення «Пожежа в музеї»

Щойно спалена баня села Михайлівка Олевського району — цінна пам’ятка народної культури, зведена на початку 20 століття. Про існування традиційних бань в Україні мало відомо, тож пам’ятка заповнює цю невідому сторінку культури. Баня мала всі ознаки будівельних традицій Полісся. Вона подібна до невеликої зрубної хати із тристінком невеликих сіней. Зрубна клітка бані з дверима, піччю-кам’янкою у кутку, і лавами, як у хаті, з причілка й чола. Традиційна стеля з поздовжніх дошок, укладених на зруб і поперечний сволок. Двосхилий дах на кроквах, критий драницями. Особливістю є розміщення клітки бані на високих стоянах і влаштування дощатої підлоги, а не глинобитної долівки. Це функціональні особливості бані, тут вода витікає крізь щілини підлоги. Особливість печі в тому, що склепіння складене з каменів насухо, без розчину, зі щілинами. Зверху на склепіння вільно накладені окремі камені, які розпікаються, і їх кидають у діжку з водою, щоб нагрівати воду, а поливаючи розпечене склепіння печі, формують потрібний пар. Лави спирались на колодки, а на покуті причілкова лава спиралась дощатою підкладкою, прибитою знизу до лави. Перевернувши лаву, можна було побачити у підкладці гніздо-схованку за формою пістолета. Це пам’ять про дві світові війни і збройні лихоліття, що півстоліття безперервно терзали народ. Ця пам’ять разом з банею зникла з нашої культури. Вириваючи сторінки пам’яті, спрямовуємо рух у безпам’ятство.

Зазвичай бані ставили на левадах, коло водойми чи криниці, адже потрібно чимало води та й була традиція обливання після бані холодною водою. У селі баня стояла край садиби, на лужку над озерцем. У музеї її розмістили нижче експозиційних садиб з цього ж регіону (Олевський, Рокитнівський р-ни), у долині, над струмком, який наповнює каскад старовинних лаврських ставків. Тимчасовою гаткою тут у свій час сформували навіть невелику водойму. На цьому, досі не впорядкованому унікальному каскаді ставків розміщено і водяний млин 18 ст. на греблі, як і потрібно для водяного млина. Тут мала бути зона відпочинку у дібровах над ставками, для цього вже проведено дорогу, але далі цього не пішло, ставки заростають хащами, хоча перспектива впорядкування за програмою розвитку музею існує. На лужку проти бані мав розміститись комплекс поліського відгонного скотарства, про яке нині не маємо уявлення, хоча воно ще функціонувало до війни. Тут мали розміститись кошари для худоби, курниця і стебка-сирниця. Курниця як сезонне житло — це однодільна курна будівля з вогнищем в центрі (горен), і вікном на причілку, обладнана лавами і системою гряд під стелею для сушки льону. Кожне село мало у дальніх напівзаболочених сінокосах та пасовищах свою територію — «хутори». Тут жили весь теплий сезон, пасли і порали худобу, обробляли молочні продукти, зберігаючи їх у стебці-сирниці, вирощували льон, вимочували його на росяних стелищах, сушили на грядах курниці і тіпали. Курниці ставили і край села для охорони.

Огляд експозицій цього регіону Полісся: курінь, стебки, дводільна хата, пасічництво, скотарство, курниця, баня дозволяють подорожувати вглиб століть і тисячоліть, до самих початків будівельної культури людства, ілюструючи пам’ятками етапи розвитку культури: розвиток житла від куреня до кліті-стебки, до кліті з вогнищем, до хати з піччю, етапи розвитку сох, зрубів, традиції архаїчного скотарства, бортного пасічництва, що увійшли в народні звичаї й ритуали, духовно-сакрально гармонізуючи людину зі світом.

На жаль, у Музеї реалізовано лише першу чергу будівництва музею. Рішення уряду щодо розвитку музею 1978 та 2009 років проігноровані, як і відповідні укази Президента. Ігноруються розроблені науково-творчим колективом Музею і затверджені на відомчому та урядовому рівнях програми розвитку музею. Систематично включаються різні заходи гальмування наукової роботи музею, руйнування здобутків і перспектив. У 1983 році ліквідовано сектори архітектури — головний статутний напрям Музею народної архітектури, закладу, що займався дослідженнями народного будівництва України. У 1990 році ліквідовано систему кращих в Союзі науково-реставраційних служб, які забезпечували реставрацію пам’яток і будівництво експозиції. У 1990-х роках майже десятиліття і з 2008 року і донині музей не отримує ні копійки бюджетних коштів на реставрацію унікального комплексу будівель просто неба, що неминуче входять в аварійний стан, а музейна «реставрація» з одного столяра і кількох різноробочих, без теслів і покрівельників — це вирок пам’яткам. Наукова реставрація — це не лише кошти і матеріали, це постійно діюча система нагромадження й успадкування знань традиційного будівництва та майстерності. З переміщенням 2005 року Музею до НАН України ліквідовано регіональні наукові відділи, які забезпечили Музей пам’ятками й автентичними знаннями та створили діючі експозиції. Наступне відновлення регіональних відділів 2007 року поєднано з ліквідацією відділу експозицій, і догляд за експозиціями при відсутності реставраційного нагляду, відповідальність за щоденну роботу експозицій покладено на наукові відділи, обмежуючи можливості наукових досліджень. Неодноразові пропозиції створення (відновлення) в Музеї потужної системи реставрації, без якої пам’ятки-будівлі втрачають автентику або взагалі гинуть, і системи обслуговування територій музею з численними функціями діяльності експозицій музею не вирішувались. Музею заборонялись платні послуги (харчування, майстер-класи, торгівля виробами народних майстрів та ін.). Протягом 2006 — 2008 років зруйновано спроби захисту охоронних зон музейного комплексу, а 2007 року таємно від музею розроблено і затверджено проект охоронних зон, що практично не містить охоронних зон. 2010 року, при існуванні в музеї затвердженої програми розвитку, таємно від музею замовлено за кошти відомого приватного «фонду» програму розвитку музею «іноземним фахівцям». У кінці 2010 року цю програму представлено музею, її розглянуто і відхилено Вченою Радою музею. Музей не погодився з головними ідеями представленої програми, згідно з якими науковці потрібні лише для формування експозицій, після чого вони стають гальмом роботи і мають як мінімум переорієнтуватись на «організацію фестивалів», а експозиції мають втратити статус комплексів пам’яток і перетворитись на «зони активної діяльності відвідувачів». Це програма, фактично, ліквідації Музею як науково-дослідної установи. «Іноземна» програма знищення музею прийнята до реалізації, ті, хто протестував — директор і провідні науковці — звільнені. Без знань народної культури музей зі скарбниці духовної спадщини народу перетворено на заклад беззмістовної шоу-профанації народної культури.

Пожежі давно є засобом маніпулювання музеєм. Палили для зняття з посади директора музею М. С. Ходаківського, палили для зняття з посади директора музею П. М. Федаки. Підпал бані подібний до підпалу стаї у 2011 році.

Існує два методи знищення етнокультурної спадщини: знищення пам’яток і втрата (недослідження) духовно-сакрального смислу, закладеного у пам’ятки. Музей, задуманий як храм духовної спадщини народу, маючи унікальні колекції пам’яток і значні знання, є опорою формування шляхів духовно досконалого майбутнього. На жаль, цю мету зраджено, музей загнано на знищення і духовних знань, і самих пам’яток, а це шлях до перетворення народу як самодостатньої частини людства на аморфне населення. Ще не пізно це зрозуміти.

Сергій Верговський

Сергій Верговський - архітектор, ініціатор створення музею, автор архітектурних експозицій Слобожанщина, Полісся, співавтор проекту музею, заслужений працівник культури, автор пропозицій розвитку музею, покладених як основа затвердженої програми розвитку музею, лауреат державної премії в галузі архітектури 2002 року за участь у проектуванні і створенні музею. Звільнений з музею у 2012 року через відмову від запропонованої ненаукової посади доглядача.