Хто виграв?

Сергій Кролевець

Втягування Церкви у вузько політичні справи має зворотній бік — конфесії стануть суб'єктами активного політичного процесу в Україні, але вже з церковними правилами гри, де замість демократичних принципів в силу вступлять ортодоксальні церковні канони...

Роздуми щодо Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики Союзу РСР стосовно релігій та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій»

Передвиборчі перегони в Україні — завершено. Переможці відомі, але яка ціна цієї перемоги? Чи не принесено в жертву сьогоднішній дрібній політичній перевазі (і перевазі аж ніяк не державній, а вузько політичній), здавалося б, недоторканні загальнодержавні та загальнонаціональні інтереси. Останні вибори явили нам кілька таких «дарунків долі». Але найвагомішим із них є практично невідомий широкій громадськості Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики Союзу РСР стосовно релігій та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій» від 21.03.2002 р. № 279/2002.

Яку проблему покликаний вирішити цей Указ? Відтворити історичну справедливість? Вирішити проблему забезпечення православних України культовими спорудами? Останнє припущення одразу доведеться відкинути. В Україні нині діє до 15 тисяч приходів різних конфесій, які називають себе православними. І вирішити удавану проблему забезпечення їх культовими спорудами шляхом передачі одного чи двох десятків унікальних пам'яток архітектури навряд чи можна.

Що стосується поняття «історичної справедливості», то тут справа виглядає ще складнішою. Припустимо, що повернення храму одній із задекларованих православних конфесій і є актом справедливості. Але кому повертати? Як визначити, яка конфесія має на храм більше прав? Та, що експлуатувала його до 1917 року? Але Синоду, який уособлював у той час Православну Церкву на території Російської імперії, нема вже багато десятиліть. В Україні діє одна автономна Українська Православна Церква і дві автокефальні, також Українські і православні. І кожна з них вважає себе правонаступницею як того, що було у володінні Церкви до 1917 року, так і того, що було до приєднання Русі до Московії. Звичайно, існує об'єктивне церковне право. Але як ми можемо вимагати, аби його знали і ним керувались мирські політичні діячі, якщо його вповні не знають, а часто й не хочуть знати і діячі церковні. А отже, чи може православна церква, яка всі роки незалежності України розділена між собою на кілька непримиренних і постійно ворогуючих конфесій, стати чинником загальнонаціонального об'єднання, зіграти хоча б якусь об'єднуючу роль? Маловірогідно, як маловірогідним є на сьогодні і об'єднання конфесій. Згадаймо, що протягом тисячолітньої історії Церкви об'єднання (а не поглинення) двох течій переважно народжувало не єднання, а новий шлях до розбрату. Так внаслідок спланованого «зверху» об'єднання католиків та православних з'явилася уніатська церква. А вже на очах нашого покоління від спроби певних політичних діячів для власних цілей і за «власним сценарієм» об'єднати УПЦ та УАПЦ народилася третя конфесія — УПЦ КП. Отже, питання про «історичну справедливість» також є на сьогодні дуже і дуже надуманими.

Насправді, як здається, ми маємо справу з уже згаданим актом далекої від дійсних церковних проблем політики. І мова йде не про піклування про вірних, а про втягування Церкви (конфесій) у вузько політичні справи. І такі спроби мають невідворотний зворотний бік — конфесії стануть суб'єктами активного політичного процесу в Україні, але вже з церковними правилами гри, де замість демократичних принципів в силу вступлять ортодоксальні церковні канони (правила). Таким чином, розглядаючи згадані вище тенденції, бачимо, що на поверхні лежать погано приховані або зовсім не приховані спроби через вимоги матеріального увласнення найбільших загальнонаціональних святинь — пам'яток світового значення, що знаходяться під охороною ЮНЕСКО, надати улюбленій (обраній) конфесії більшої ваги, але не в християнському розумінні, а в чисто політичному, точніше вузько політичному, з метою більшого, потужнішого тиску на опонентів, прибічників іншого політичного табоу і, як це не парадоксально співпадає, іншої конфесії.

І процес вже почався. Він призвів до нової ескалації нападів незаконними військовими формуваннями та іншими найнятими особами на музейні приміщення в Лаврі. Та, власне, ці напади почалися не вчора і, здається, нікого як з боку адміністрації, так і з боку «великих адептів захисту культурних та демократичних цінностей» до сьогодні не цікавлять. Але після згаданої постанови у Заповідника раптом з'явився новий захисник — Патріарх Філарет, який на прес-конференції згадав про утиски музейних співробітників. З чого б таке раптове співчуття? А про співчуття, власне, і не йшлося. З інформації про утиски Патріарх зробив цілком конкретний висновок: раз музейні приміщення у Лаврі захоплюються московською церквою, то Київський Патріархат хоче Софію!

Чи не призведуть намагання політиків надати Церкві (точніше одній з чинних конфесій) саме таку загально-державну роль до ще більшої дестабілізації і справжнього розділу України тепер вже за релігійним принципом. Більш стійкого і небезпечного, ніж штучно створений схід — захід? Зримих кордонів не буде. Кордон буде в кожному регіоні, в кожному місті, селі, в кожній родині.

В цій ситуації жодна зі сторін ні на йоту не переймається тим, що унікальні пам'ятки архітектури, єдині на всю Україну, що перебувають під охороною ЮНЕСКО і Національного заповідника «Софія Київська» та Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, з усіма своїми фондовими збірками — пам'ятками історії і культури справді світового рівня, на які не така вже і багата Україна, з усіма своїми працівниками — музейниками-науковцями, яких також не так вже і забагато в нашій державі, стають заручниками в чужій політичній боротьбі. Нажаль, не вперше за останнє століття — століття революцій, експопріацій, репресій, голодоморів, війн, тоталітарного терору... і нищення культури і національної пам’яті. Схоже для них, музейників-науковців, воно, це століття, ще не скінчилось...

В суцільно неграмотній мусульманській Туреччині лідер нації Ататюрк зробив музеєм давно сплюндровану і перетворену на мечеть Софію, сприяв відкриттю унікального візантійського стінопису. В європейській «культурній» Україні її найвизначнішу будову збираються передати одній з релігійних конфесій. І це в той час, коли музейні працівники неодноразово ставили питання про обмеження доступу до неї навіть туристичних груп, оскільки, крім загрози від порушення температурно-вологісного режиму, існує і серйозна загроза від вандалізму. Можна сказати, що православні вірні вандалами і не є ? Але хіба потрібно бути вандалом для того, аби закоптити унікальні фрески XI століття, аби витерти спинами нижні зображення і графіті на стінах?

То до чого приведе здекларований Указом дорозподіл ще неприватизованого державного майна? Хто виграє? А чи не вийде так, що знов не буде переможця? Наперед, стовідсотково можна стверджувати, що вже добре відома та сторона, що програє. Переможців не буде. Буде переможений — народ України! Всі без винятку. І православні і неправославні. І Віруючі і невіруючі. І живі і ненароджені. І політики і неполітики. І не виграє жодна з конфесій, якщо програє весь народ. Просто так вже було, і не раз за останне століття. Хіба ж виграв народ від тих вилучень (одночасно !) і церковного і музейного майна в 20-х і 30-х роках? Чи не відчуваємо ми всі до сьогодні наслідків тих вилучень, руйнацій і Храмів Божих, і храмів Мистецтв, Науки і Культури?

Я впевнений: не було б перших проб — не відбулося б і останніх спроб. Якщо в столиці стрижуть нігті, то в регіонах ріжуть пальці. Що буде з музейними раритетами в музеях Херсонеса, Львова, Полтави, Кам'янця-Подільського, Переяслава-Хмельницького, Чернігова, Одеси? На сьогодні тільки Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник передав різним релігійним громадам і конфесіям більше тисячі одиниць збереження музейних предметів сакрального походження. Чи всім відомо, що вже не всі вони є в наявності? Хоч хтось з тих, хто прагне подальшої передачі, знає, на яку суму в гривнях України вже передано державного майна, яке при передачі не перестало бути державним, але за яке музеї вже не відповідають: зняте з обліку? Хто зараз контролює стан збереження, наявність? Яка міра відповідальності передбачена перед законом за новим користувачем — Церквою? Чи вона пропала, ця відповідальність?

Не можна відмовлятись від того і позбуватись того, що є національним надбанням держави Україна. Музейні предмети, фондові колекції всі разом як Єдиний музейний фонд України і окремі його раритети, такі як Пектораль, як Нікомедійська чи Пересопницька Євангелії, як Енкаустичні ікони, — є символами державності і держави. Не менш ніж Прапор, Герб і Гімн. А може більші. Бо без перших втрачається вага останніх.

Не може європейська держава мати сьогодення, не маючи і не усвідомлюючи всієї глибини свого національного, історичного коріння, не плекаючи його і не зберігаючи, незалежно від партійної моди і конфесійних уподобань.

Цю статтю було написано 2002-го року, відразу після появи указу Президента і утворення Міжвідомчої комісії з підготовки пропозицій щодо відновлення прав церков і релігійних організацій, утвореної в розвиток Указу.., згодом цю комісію об’єднали з іншою, також урядовою по передачі майна Заповідника Церкві. Потім обгрунтовано прийшли до висновку, що питання непросте і потрібно розробити Концепцію розвитку Заповідника і принципів його співіснування з Українською Православною Церквою. Потім під кінець 2002-го змінився віце-прем’єрміністр і робота комісії зачахла. Готову Концепцію засунули в довгу шухляду. Натомість пожвавились «повернення» музейного, бібліотечного і архивного. Протягом всього 2002-го року мені неодноразово доводилось брати участь в роботі комісії (збиралась чи не щотижня) і інколи виступати. Час на виступ, якщо надавали, був вкрай обмеженим, а сказати хотілось багато, скоріше, поінфрмувати, оскільки траплялось, що люди просто не володіли правдивою інформацією, а рішення приймали... Більш охоче мене слухали в кулуарах до, або після нарад. Бувало, для підкріплення приносив копії архивних документів, відомих вузькому колу науковців і музейників, але невідомих чиновникам «от науки и культури»; копій зазвичай не вистачало. З призупиненям роботи комісії втратився і сенс друкувати статтю. Наприкінці 2004-го і в 2005-му робота комісії пожвавилась. Однак, знов рішення обговорювались виходячи з «політичної доцільності» і «глибоких переконань», однак, без будь-яких спроб найпростішого аналізу відомих подій і фактів. Статтю надрукував в 2006-му. Без змін, щоб підкреслити актуальність. Зміни не вношу і зараз, з тих самих причин; нажаль.

                                        Сергій Кролевець