Громадська форма прийняття рішень — мета, до якої треба рухатися

Києво-Печерська лавра

Музеї, заповідники, архіви і бібліотеки — це заклади, що зберігають інформацію і продукують знання. Музейна робота є діяльністю, спрямованою на перетворення информації, що міститься в музейних предметах, у знання. Музейна робота — це забезпечення руху інформації, яка в такий спосіб стає знанням.

Нинi склалася ситуацiя, яка може стати реальністю, коли в день подання у Брюсселi урядом України заявки на вступ до Європейського Союзу від штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижi ми отримаємо повiдомлення про початок процедури виведення Софiї Київської і Лаври зі списку ЮНЕСКО. Держава, на територiї якої є такi памятки, зобов’язана перед усiм людством, а не лише перед своїми громадянами, охороняти, вивчати і популяризувати свою культурну спадщину. Це зазначено Паризькою конвенцiею 1972 року, ратифiкованою Україною 1988 року.

Однак за чинним законодавством України можливе будь-яке нове будівництво на території Нацiонального Києво-Печерського iсторико-культурного заповідника та його охоронних зон. І воно ведеться. Не зважаючи на національний статус заповідника, національне і загальнодержавне значення його земель (ст. 84,п. 3 Земельного кодексу України), визначення цих земель як особливо цiнних, iсторико-культурного призначення (ст. 150 ЗК), i заборону діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель (ст. 54 п. 2 ЗК), не тiльки теоретично, а й практично можливi і нове будівництво, і передача цих земель гектарами в обмiн на житло для вiйськовикiв: за договором Міноборони України з ТОВ «Регiонiнвест» від 22.09.2004 р. за №3604 Мiноборони віддало вiйськове мiстечко №24 площею 1,5 гектара, що в охороннiй зонi заповідника в межах валiв «Старо-Печерської фортеці» (які також є заповiдником), за 197 квартир для вiйськовиків у Харковi.

На жаль, так звана політична еліта зi своїми грошима, спадкоємцями й апетитами духовно не присутня в нашiй країнi і не пов’язує з нею своє майбутне. Тому так легко роздає корпуси і землi Києво-Печерського, Херсонського, Переяславського, Канiвського, Чернiгiвського й iнших національних заповідникiв, Музею народної архiтектури і побуту в Пироговi, Київської фортецi або ж просто продає за безцiнь замки, як це сталося з Ягільницьким замком Тернопiльської області. Так легко роздавати найціннiше, що є у нас, може лише той, хто не вважае це своїм.

Загалом нiхто не знає, як i коли Державна служба з питань національної культурної спадщини погоджувала отi знесення, перебудови та будівельні роботи на території Києво-Печерської лаври. Таке становище — і в iнших заповiдниках України. Система охорони пам’яток в Українi не справляється зi своїми завданнями. Вона не охороняє, а надає дозволи. Закон України «Про охорону культурної сладщини» не забороняє будiвництво, яке призводить до руйнування пам’яток. Вiн нiчого не забороняє і не захищає, а лише регламентує порядок надання органами охорони дозволiв на дії, пов’язанi з пам’ятками. За цим законом, «заборона діяльності, яка створює загрозу пам’яткам» (с. 30),«заборона знесення, змiни, замiни пам’яток та порядок перемiщення (перенесення) їх» (ст. 22) є такими заборонами тільки в разi відсутності дозволу відповідного органу охорони. А за наявності дозволiв, що їх монопольно видають органи охорони, можна робити все: змiнювати, перебудовувати, продавати, передавати i вчиняти будь-які дії. Парадокс, але дозвiл на знесення пам’ятки не може бути трактовано як порушення закону за наявності дозволу на знесення!

Структура виконавчої влади, яка має монопольнi права, повинна нести i монопольну відповідальнiсть.

Ми вже живемо в іншому, радше ринковому, нiж адмiнiстративно-тоталітарному, суспільствi, а владна пiраміда й досi та, що залишилася ще з 20—30-х років ХХ столiття. Наявний конфлiкт між реальними вимогами сьогодення і вмираючою радянською владною спадщиною. Засоби виробництва перебувають у приватнiй власностi, а унітарна державна пiрамiда — монстр від комунiстично-тоталітарного державотворення, i сьогодні депутати-мiльйонери отримали у своє підпорядкування готові виконавчi структури з надпотужним репресивним апаратом, про який навiть i не мрiяли сатрапи минулого. І все — за абсолютної відсутності контролю з боку суспiльства.

Потрiбно внести змiни до чинного законодавства, зокрема — повернути всiм заповiдникам функцiї органiв охорони пам’яток на своїх територiях. Нинi рiшення щодо них ухвалює хто завгодно, тiльки не заповідники. Отже, крiм iншого, не використовується і величезний потенцiал їхнiх наукових фахiвців, якi десятки років спецiалізувалися у своїй справi i набули унікального досвіду. Треба повернути їх до творчої, пам’яткоохоронної роботи. Потрiбно переглянути порядок формування всіх дорадчих органів. Одні й ті самi люди у нас кочують від однієї ради до iншої, i це переважно державнi службовцi, які через удавану форму громадської органiзацiї проводять рiшення в iнтересах своєї служби, виконуючи доручення корумпованого керiвництва. Громадська форма прийняття рiшень — мета, до якої треба рухатись задля демократизацiї суспiльства, реального народовладдя. Iншого не дано. Мають бути рiзнi форми недержавного об’єднання громадян — вони повиннi приймати рішення, в тому числі й щодо забудови, з ними треба все узгоджувати. Громадські організації мають бути учасниками, суб’єктами цього процесу.

Національні пам’ятки і об’єкти культурної спадщини — це те основне, що продукувала нація протягом усього часу свого історичного існування. Не новітні промислові технології абож фінансово-комерційні схеми визначають суть нації, держави. Технології купуються і продаються, як всі об’єкти промислового виробництва, нафтогазовидобутку, військової, космічної галузі, абож «досягнення» генної інженерії. При знищенні (через продаж, роздовання, приватизацію) об’єктів культурної спадщини нація і держава зникнуть за наявності будь-яких технологій.