«М. Лисенко Жалібний марш Лесі Українки», видання «Дніпросоюзу» – із колекції МКДУ

Формулювання мети та завдань статті. Мета дослідження полягає у глибокому вивченні писемного джерела, що представляє собою історичну цінність. Для досягнення поставленої мети маємо описали книгу з боку поліграфії, визначили рік її друку, дослідити передумови творення митцями слів і музики, які приурочені до 27-ї річниці пам’яті Тараса Шевченка.

У фондах Музею книги і друкарства України зберігаються нотне видання «М. Лисенко Жалібний марш Лесі Українки». В Інвентарній картці № 5884, яку склала 26 листопада 1987 року співробітник музею Гальчук Людмила Іванівна, відбито номер вступу книги – 34238-й та місце зберігання – відділ РІ. Книгу закуплено у Москві у Чорби В.Р. Придбано її згідно з Актом МКДУ № 86/11 від 26 листопада 1987 року. Час знаходження – 1987-й рік. Закупівельна ціна становила три карбованці. 1991 року її реставровано. Розміри книги 34,5 х 26 х 0,1 см.

Текст з нотами міститься на 6 аркушах, або 12 сторінках. Покриття – в накид. Аркуші скріплені бавовняними нитками. Папір однотипний, цупкий. Обкладинка слугує одночасно й титульним аркушем. На ній зображений орнаментальний картуш – декоративна прикраса рослинного характеру. Прикрашає обкладинку також мальований шрифт та марка видавництва. Кольори обкладинки бежево-зеленаві. Верхній аркуш із дефектами: на нижньому березі бачимо надрив до 1 см, верхній кутик пошкоджений, нижній – реставрований. Декором нижньої боковинки обкладинки є рамка. На ній розміщена реклама продукції видавництва. Представлені видання творів композиторів: М. Лисенка,. Я. Степового, Р. Глієра, М. Леонтовича, М. Вериківського, П. Гайда, Я. Яциневича, К Стеценка, В. Петрашевського, В. Борецького, П. Козицького, В. Верховинця. Усього 60 творів. Під числом 11 читаємо: «Жалібний марш. На смерть Т. Шевченка. (Мішаний хор)». Внизу за межами декоративної рамки відбито інформацію, яка стосується місця друку книги: Праворуч – 7-ма Рад. друк.. В. Житомирська, 20. Ліворуч: Д. В. Ц. – Київ.

На звороті титульної сторінки під верхніми берегами, трохи зі спуском, з рівнянням на центральну лінію, повторюється назва твору: «Жалібний марш». Під назвою: «До дня 27х роковин смерти Т.Шевченка». Нижче, ліворуч (без абзацного відступу), читаємо: «Слова ЛЕСІ УКРАЇНКИ». На « 25 лютого 1888». Далі йде нотний текст зі словами маршу.

Щодо історії видання. За свідченням Ольги Косач-Кривинюк, сестри Лесі Українки, «Жалібний марш» вийшов 1888 року в Києві в нотопечатні І. Чоколова [3, 73].

Радянський літературознавець Семен Шаховський дослідив таке: «1888 року Микола Віталійович написав фортепіанний жалобний марш пам’яті Шевченка. Композиторові припала думка розкласти марш на хор. Він звернувся до сімнадцятирічної поетеси з проханням написати слова. Після успішного виконання на вечорі спільний утвір було надруковано окремим виданням: «Жалобний марш на хор мішаний в 27 роковини Т. Г. Шевченка, видання музичної бібліотеки Львівського Бояна» [7, 13 – 14].

З огляду на вищесказане, примірник «Жалібного маршу», що зберігається у фондах МКДУ, не є першим його виданням. Рік виходу у світ досліджуваного примірника не вказаний. З метою висвітлення цього питання звертаємося до історії видавництва «Дніпросоюз». Проте в довідниках, виданих на теренах УРСР, знайти затребувану інформацію не вдалося. Відсутність такої пояснюємо відверто національним спрямуванням «Дніпросоюзу», що протирічило політиці радянської влади. Потрібну інформацію вдалося знайдено в Енциклопедії українознавства, виданій Науковим товариством ім. Шевченка, де головний редактор Володимир Кубійович [2]. Досліджувала видавничу діяльність «Дніпросоюзу» також Гальчук Л. І. Рукопис її праці зберігається в архівах МУДУ [1]. Акцентуємо увагу на основних віхах діяльності «Дніпросоюзу». У свою чергу, це повинно підвести нас до визначення року виходу у світ досліджуваного нотного видання.

Дніпровський союз споживчих товариств був створений у березні 1917 року в Києві. Цікаво, що засновники товариства керувалися такою думкою: основи кооперації відповідають психології та вдачі українського народу. Дійсно, як показав час, «Дніпросоюз» набув значення центрального союзу кооперативних споживчих союзів. У кінці 1918 року він уже об’єднав майже 8 тис. кооперативів та близько 80 повітових та окружних союзів, які обслуговували до 12 млн. споживачів. Сфера його діяльності – це постачання галантерейної та мануфактурної продукції споживачам. З цією метою було засновано миловарний завод, трикотажну і по виготовленню чобіт фабрики, майстерню бляшаних виробів. Отже, у важкі часи торгівельна і промислова діяльність «Дніпросоюзу» відіграла значну роль у боротьбі за незалежність України.

Товариство здійснювало культурно-просвітню роботу, що знайшло свій вияв у відкритті бібліотек, читальні. Також організовувались театральні гуртки. У рамках «Дніпросоюзу» був створений видавничий відділ під такою ж назвою. Він розташовувався на вулиці Володимирській у будинку № 4. Друкарня видавництва перебувала на цій же вулиці, у будинку № 43. Книжковий склад знаходився на Подолі, на розі вулиць Фролівської та Притисно-Микольської №1. Пізніше склад переїхав на вулицю Володимирську, у будинок № 46.

Для культурно-просвітніх організацій дніпросоюзівці формували бібліотечки. Реклама книжкового складу зазвичай містилася на обкладинці видань. Замовлення надсилали на адресу Видавничого відділу. Каталоги видавництва і складу висилалися безкоштовно. Стурбовані поголовною безграмотністю співвітчизників, видавали підручники. За один рік – 1918-й, вийшло 11 5000 примірників різних книг по кооперації, 85000 пр. календарів та кооперативних плакатів. Книжок тоді продали на рік на село на 1 023 000 крб. Виходила «Бібліотека кооператора», «Популярно-наукову бібліотека», журнал «Кооперативна зоря» (15 чисел), літературний часопис» «Громада».

Прикметно, що перший номер «Громади» (січень 1919) починався зі звернення до читачів, в якому містилося повчання: «щоб лад і спокій на своїй землі завести, треба об’єднуватися». У цей номер вміщено статтю М. Грушевського «Відродження Української республіки»; матеріали про споживчі товариства, вшанування пам’яті Т. Шевченка і нові книжки; оповідання, поезії. Приміром, вірш О. Олеся, який закликав: Спасіть себе, спасіть життя. Спасіть Республіку свою!

Подією в культурному житті Києва стало видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка з рідкісним портретом автора (ред. В. Доманицький. К., 1920. 575 с.). «Дніпросоюз» видавав календарі настільні, відривні і кишенькові. Журнал «Книгарь» (1918, ч. 5) відгукнувся на вихід «Товариша – кооперативного календаря на рік 1918» статтею В. Короліва. Автор завважив: матеріал «Товариша» «цілком заслуговує уваги». Так, після календарних відомостей в ньому було вміщено коротеньку замітку про Центральну Раду; в Українському літопису за 1917 рік зазначені видатні дати історичних подій, статистичні дані про Україну, про культурно-просвітню і кооперативну справу, а також 55 назв книжок, які Товариство радило читати селянам. На обкладинку винесені слова Івана Франка: Єднаймося, братаймося В товариство чесне, Хай братерством, щирими трудами Вкраїна воскресне.

Виходили великі плакати «Гуртуйтеся в товариства та союзи», «В єднанні – сила», «Товариська крамниця», «Учітеся, брати мої», «Приватний крамар» та ін. У 1920 р. починає виходити серія «Театральний порадник». Під № 1 вийшов перший в Україні посібник з режисури «Завдання режисера» Г. Гаєвського. Експертами культурно-просвітнього відділу «Дніпросоюзу» були справжні професіонали. Рада експертів по методологічно-лекційній справі: Птуха М. По театральній: М. Бурячек, М. Вороний, О. Кисіль, І. Мар’яненко, Г. Павлуцький, О. Саксаганський, М. Старицька, Л. Старицька-Черняхівська, П. Козицький, М. Леонтович. Експерт по бібліотечній справі: голова Книжкової Палати Ю. Меженко-Іванов. Експерт по художній справі: Ф. Красицький. По редагуванню видань: А. Ніковський.

У 1920 р. «Дніпросоюз» більшовики ліквідували. На його місці почала діяти Вукоспілка, що перебрала і майно Товариства. Видавництво «Дніпросоюзу» 1920 р. перенесло свою роботу до Відня. Михайло Грушевський надав видавництву юридичні права на видання своїх книг. Гальчук, складаючи науковий паспорт книги «М. Лисенко Жалібний марш Лесі Українки», визначила дату її виходу у світ як 1920-й. Додамо, що до цієї дати схиляє також місце друку книги. Адже вона друкувалася не в друкарні, створеній «Дніпросоюзом», що перебувала на вулиці Володимирські, а в державній. В Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім.. В.І. Вернадського зберігається каталог нотозбірні «Дніпросоюзу (ф. 50, спр. 943). У каталозі нараховуємо 1357 назв музично-теоретичної літератури Дніпросоюзу та інших видавництв. Так, «Дніпросоюз» видавав твори українських композиторів, зокрема Лисенка.

Треба сказати, що творча спадщина Кобзаря невпинно вабила Миколу Віталійовича. Вона вплинула на формування естетичних поглядів композитора, визначивши ідейне спрямування всієї його творчості. Зі забороненими віршами поета Лисенко познайомився в гімназичні роки. Глибше вивчати твори Шевченка почав у роки навчання в Київському університеті. Микола Лисенко був серед студентів, які несли труну з тілом поета в Києві. Виступав активним організатором шевченківського концерту, влаштованого в університеті 1864 року. Працею над музикою до віршів Шевченка почав свою композиторську творчість: у лютому 1868 на замовлення львівської «Громади» написав «Заповіт» для чоловічого хору, соло тенора і фортепіано. Окрім музики, він плідно займався фольклористичною, музикально-громадською та педагогічною діяльністю [9, 136]. Загалом композитору належить понад 80 вокальних творів різних жанрів до творів Шевченка.

Музика до «Жалібного маршу» творилася зрілим і визнаним композитором. На ту пору йому виповнилося 46 років. Лисенка уже знають як автора оперети «Чорноморці» (1872) і «Різдвяна ніч» (1873 – 1882), опери «Утоплена» (1888). І ось поважний, визнаний діяч мистецтва звертається до сімнадцятилітньої, маловідомої поетеси написати слова до вельми відповідального музикального твору. Цьому знаходимо декілька пояснень.

По-перше, Лисенко народився на Полтавщині, звідки родом мати поетеси, Ольга Петрівна Драгоманова. Пані Ольга схилялася перед талантом композитора. Вони навіть співпрацювати. Як писав М. Лисенком у листі до Драгоманових за кордон, разом вони «списали ціле весілля Волинське» і думали його окремо видати» [3, 32]. Ольга Косач-Кривинюк додає: «Лесина мати багато народних пісень подала до запису Лисенкові і крім цього весілля» [3, 33]. Також відомий факт: в лютому 1883 року, залишивши дітей на няньку, Лесина мати гайнула з Києва до Харкова, на виставу «Різдвяна ніч». Як згодом писала Ольга Петрівна до своєї матері (після 13 лютого): «Уже столько было почестей Лысенку и Старицкому, что можно долго помнить: венки, бесконечные вызовы, проводы – просто страх! особенно восторженно относилась молодежь – я даже и не ожидала!» [8, 21]. По-друге, Драгоманови і Косачі, так само, як і Лисенко, були закохані в яскравий національний колорит культури України. Так само, як і він, збирали українські пісні, записували їх. Зважмо й на те, що творчість Миколи Лисенка, Олени Пчілки та молодої поетеси Лесі Українки була пройнята демократичними ідеями.

По-третє, з Миколою Лисенком дружив Петро Антонович, батько Лесі Українки. Їхня дружба почалася ще тоді, коли хлопці вчилися в Київському університеті. По-четверте, дружина Миколи Лисенка давала Лесі уроки гри на фортепіано. Як найближчий друг композитора, вона, звичайно, розповідала йому про Лесю Українку, приносила додому її вірші. Миколі Лисенку, який пропагував революційно-демократичні ідеї Шевченка, втілював у музиці його ліричні, героїко-епічні й драматичні образи, імпонували твори молодої поетеси. Тонкий слух музиканка безпомильно вирізняв у них мотиви улюбленого поета та народної творчості.

Можна припустити, що маестро хвилював інтелектом і духовною силою вигляд поетеси. Портрет юної Лесі залишила Оксана Михайлівна Старицька-Стешенко. «Коли між нами бувала Леся, то вона завжди притягала до себе увагу й займала центральне місце. В той час вона вже перенесла одну операцію, на лівій руці носила мітенку і ходила з паличкою. Поки Леся сиділа мовчки, зовнішність її не приваблювала, але досить було їй чимсь запалитися, як вона робилася надзвичайно привабливою. Леся мала чудові сірі променисті очі; вони випромінювали з себе таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою» [5, 323].

До 1888 року творчий доробок Лесі Українки через важку хворобу ще малий. Це вірші «Надія» (початок 1880 р.), «Конвалія», «Сафо», «Любка» і «Поле»(1884 р.), поема «Русалка», «Вілія, що наші струмочки приймає» (З поеми Міцкевича «Конрад Валенрод») і вірш «На зеленому горбочку» (1885 р.) Усі ці твори до 1887 року були опубліковані у журналі «Зоря» або жіночому альманасі «Перший вінок», що виходив коштом і заходами Наталії Кобринської і Олени Пчілки. Характеристику раннім творам Лесі Українки дає Олена Пчілка у листі від 30 листопада 1885 року до Драгоманових: «Леся пише вірші й, цілком не зле володіючи віршем, може колись то стати справжньою поеткою. Вона тепер ніби переживає загальні фази розвитку української поезії: спочатку писала про «долю», а пізніше вірші її набрали цілком романтичний характер. Щойно написала вона цілу поему «Русалка». Безумовно, поема ця робить враження чогось трохи старомодного, але написано її так тепло, так навіть художньо, що просто не знаєш, чи варто примушувати автора звертати з його тенденційного, уже застарілого шляху?!» [3, 59].

Написанню «Жалібного маршу» передували такі обставини. 21 серпня 1887 року Олена Пчілка з Лесею та трьома своїми меншими дітьми виїхала з Колодяжного, прямуючи до Гадяча. Два тижні пані гостювала у своєї мами, Драгоманової Єлизавети Іванівни. Коли Косачі поверталися додому, то зупинялися у Києві, у А. І. Судовщикової. Можна припустити, що тоді відбулася зустріч Миколи Лисенка з Оленою Пчілкою. А невдовзі вийшов альманах «Перший вінок» з творами Лесі Українки «Русалка», «Поле» і «Любка». Микола Лисенко, звичайно, прочитав твори Лесі Українки. У поемі «Русалка» композитора не могло не схвилювати голосіння Ксенії, котра «вбивається, плаче»: Чи се ж тії карі очі, Що я цілувала, Чи се ж теє біле личко, Що я милувала? Ой чи се ж той козаченько, Що я виглядала?

Вже ж не гляне він на мене, - Дарма виглядати! Вже ж моєму миленькому Світу не видати! [6, 117]

Напевне, саме тоді Лисенка осяяла думка: музика з нагоди жалобної події гармонійно супроводжуватиме слова, складені в ключі жіночого голосіння. Таким чином «трохи старомодна» поема «Русалка» довела зрілість поетеси, її спроможність справитися з відповідальним завданням. Леся Українка, окрилена публікаціями своїх творів, відгукнулася на пропозицію відомого композитора і написала слова до його музики. Слова «Жалібного маршу» займають 44 рядки. Початок поетичного твору такий: Вмер батько наш! Та й покинув нас! Ох, і смутний настав час! Сиротою наша мати зосталась! Звідки ж тебе виглядати? Чи по степах, чи по лугах шукати? Чи сокола послати? Батечку ж наш! Та вернись до нас! Та порадь же ти, батьку, нас, Як без тебе в світі жити Україні При лихій годині? [6, 292].

Бачимо, що жалобний марш складений за зразком народних голосінь. Нерівноскладовість віршових рядків, астрофічність (відсутність поділу на строфи), переважання дієслівних рим, застосування постійних епітетів, порівнянь, метафор, фігур свідчать, що молодий автор засвоїв різні художні традиції, характерні для усної словесності. У свою чергу вони відбились у кобзарській пісні, епіко-ліричній поемі, які виконувалися професійними співцями – кобзарями та лірниками у супроводі гри на бандурі, кобзі, лірі; також у народних думах, породжених подіями визвольної війни (пісні про смерть козака); синкретичній писемності XVII ст., де визначне місце посідають твори Мелетія Смотрицького. Але, якщо в образі Матері письменники XVII cт. персоніфікували церкву, то Леся Українка – Україну. Ох і смутний настав час, Мов на небі місяць ясний згас! В небі один місяць ясненький, В світі один батько рідненький, Наш голубонько сивенький. Жалю ж наш! туга нас дійма – Кобзаря нема! То ж по йому плаче-тужить Україна-ненька Жалібненько! [6, 293] Таким чином, книга «М. Лисенко Жалібний марш Лесі Українки» заслуговує на увагу і глибоке вивчення. Видання цікаве з боку поліграфії. Також у ньому відбилася духовна потуга свідомих українців, які жили в 20-х роках минулого століття.

Література

1. Гальчук Л. І. Видавнича діяльність «Дніпросоюзу». Архів ДМКДУ, квітень 1998 р. Справа № 6/255. – С. 56 – 62.

2. Енциклопедія українознавства. Т. 2 / Перевидано в Україні. (НТШ. Гол. ред. В.Кубійович.) – К.: 1992. – С. 547.

3. Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. – Нью-Йорк: видавнича спілка «Гомін України», 1970. – 927 c.

4. М. Лисенко Жалібний марш Українки. – Київ: вид-во «Дніпросоюз», [1920].

5. Старицька-Стешенко О. Спогади // Із кн.: Леся Украинка в воспоминаниях современников. Пер. с укр. Серия литературных мемуаров. Под общей ред. В.В. Григоренко, С.А. Макашина и др. – М.: Художественная литература, 1982.

6. Українка Леся. Документи і матеріали. 1871 – 1970 / Архівне управління при Раді Міністрів Укр РСР.– К.: Наукова думка, 1971. – 488 c.

7. Українка Леся. Твори у чотирьох томах. Т. 1. Поетичні твори. – К.: Дніпро, 1981.

8. Шаховський С. М. Леся Українка. Критико-біографічний нарис. – К.: Дніпро, 1971.

9. Шевченківський словник у двох томах. Т. 1 / Ін-т літ-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. – К.: Гол. ред. укр. рад. енциклопедії, 1976.