Таємниці саркофага Ярослава Мудрого

20 червня 2013 року у нічній інформаційній передачі 1-го Національного телеканалу вийшов сюжет щодо зниклих останків київського князя Ярослава Мудрого, якого у 1054 році було поховано в біломармуровому саркофазі, що зберігається в Софії Київський. Оскільки цей матеріал викликав чималий резонанс, а подали його ті, хто даною проблемою не займався (окрім Н. Куковальської, якій майже не дали слова), вважаємо за потрібне навести правдиву інформацію.

Більшу частину інтерв’ю про місце знаходження кістяка Ярослава Мудрого дав історик Сергій Кот, який не мав ніякого відношення до проведення досліджень. Історик, так би мовити, «зі сторони». Дослідження на цю тему було ініційовано та проведено, вже, на жаль, колишніми науковцями Національного заповідника «Софія Київська», яких було вигнано з роботи новопризначеною директоркою, до речі, за згадані ж дослідження... Головним керівником організаційної і пошукової роботи таємничо зниклих останків Ярослава Мудрого є генеральний директор заповідника у 2000–2012 роках Н. Куковальська. Стислу розповідь Нелі Куковальської про хід цих досліджень та їхні результати подаємо нижче і, гадаємо, це буде досить цікаво для всіх небайдужих до історичної і культурної спадщини.

Хто насправді шукав останки Ярослава Мудрого та хто і як нині про це звітує

Дивно, що інтерв’ю з цього питання давала новопризначена директорка заповідника Олена Сердюк та заступник голови Департаменту культурної спадщини Мінкультури Віктор Вечерський — ті самі люди, які ініціювали і здійснили рейдерське захоплення посади генерального директора Софійського заповідника та які висунули одним з головних звинувачень проти науковців «Софії Київської» саме відкриття та дослідження вмісту саркофага. А сьогодні з поважним виглядом обізнаних у цьому питанні «фахівців» надають інтерв’ю. Але що ж вони, або хтось інший з нинішньої адміністрації заповідника, можуть розказати? Адже ніхто з них немає жодного уявлення про проведені дослідження. До речі, пошуки продовжуються тими, хто їх і розпочав. Сердюк «компетентно» заявила, що цим питанням мають займатися профільні наукові Інститути історії та археології, співробітники яких, мабуть, з великим подивом дізналися, що до їх планової роботи може бути включено пошуки останків князя Ярослава. Дійсно, коли сучасний, зліплений руками нинішньої директорки, штат співробітників заповідника неспроможний провадити серйозні наукові дослідження, то вона і відсилає всіх до інших наукових інституцій. Єдине, на що спромоглися новоявлені «вчені» заповідника — це дістати з фондів вагому документацію, складену їхніми попередниками, та показати її на камеру, але забули вказати, що до цієї документації та цих цікавих і важливих досліджень вони не мають жодного стосунку. А на чому ж зробив акцент Віктор Вечерський? Він сказав, що поки нічого з цього приводу невідомо (тобто, якщо йому невідомо, той усі мають так вважати), а якщо щось стане відомо, то треба віднайти кошти на здійснення досліджень. Це головний козир представника Департаменту — потрібні гроші, бо він без них — ні туди і не сюди, ось, якщо впадуть гроші, то він погодить дослідження. Нагадаємо, що звільнені за його активною участю фахівці заповідника, без жодних зазіхань на матеріальні стимули, завзято і захоплено взялися до пошуків і отримали важливі результати. Треба віддати їм належне за викриття правдивої інформації щодо вмісту саркофага, бо протягом десятиліть у заповіднику вважали, що кістяк князя Ярослава мирно спочиває у саркофазі, та розповідали про це відвідувачам музею...

Відтворення зовнішності князя Ярослава за методом С. Герасимова

Аби навколо пошуків останків князя не було неправдивих, вигаданих чуток, аби такі «знавці», як Сердюк, Вечерський та їже з ними, не надавали спотвореної інформації, з цього питання написано науково-популярну книгу, яка невдовзі з’явиться на полицях книжкових магазинів. А поки що стисло проінформуємо читача про здійснені дослідження саркофага.

Мармуровий саркофаг князя Ярослава Мудрого у Софійському соборі

Відкриття саркофага з метою досліджень відбувались у 1936, 1939 та 1964 роках. У 1939 році останки із саркофага було направлено до Ленінградського інституту етнографії та антропології, де з них склали два скелети — чоловічий та жіночий.

Перемішані кістки у саркофазі. Фото 1936 р. (Перше відкриття саркофагу)

Як показала експертиза, чоловічий кістяк належав Ярославу Мудрому, жіночий визначити не вдалося. За відповідними актами, в 1940 році обидва кістяки було повернено до заповідника, де вони зберігалися у фондах, і лише в 1964 році їх поклали назад у саркофаг.

Відтоді залишилося чимало невирішених питань як історико-культурного, так і антрополого-медичного змісту. 10 вересня 2009 року саркофаг було відкрито з метою вивчення його вмісту, для проведення дослідження відповідно до методів та технологій сучасної науки.

Відкриття саркофагу у 2009 році (генеральний директор заповідника Н. Куковальська, науковий співробітник В. Гайдук, заступник генерального директора В. Кириленко)

У дубовій скриньці, що знаходилась у саркофазі, містилися кістки лише одного скелета! Антрополого-медичною експертизою встановлено, що цей скелет належить жінці, похованій з Ярославом у саркофазі. Останків Ярослава у саркофазі виявлено не було... З приводу цього ми намагалися отримати інформацію від колишнього заступника директора з наукової роботи Ірми Тоцької, яка була учасницею відкриття саркофага у 1964 році, але від співпраці вона ухилилася.

У зв’язку з цим співробітниками заповідника проведено пошукову роботу зі з’ясування причин зникнення останків Ярослава Мудрого, внаслідок чого вдалося відновити хід подій і з великою долею вірогідності встановити місцезнаходження останків.

Як виявилося, у грудні 1940 році кістки обох скелетів повернули до Києва — їх особисто привіз з Ленінграда відомий антрополог Гінзбург і згідно з актом передав до фондів заповідника.

Акт про повернення, після проведення досліджень у Ленінграді двох кістяків, до Софійського заповідника у 1940 році.

Але тоді останки до саркофага не помістили, залишивши у сховищі, бо мали намір експонувати їх біля саркофага у спеціальній вітрині. Їх зберігали у фондах, не евакуйованих з початком війни та пограбованих в окупаційний період. На жаль, цей надзвичайно важливий факт повернення останків перед самою війною до заповідника абсолютно випав з поля зору дослідників. До цього спричинилася чи то недбалість, чи то помилка наших попередників — працівників заповідника. Річ у тім, що в 1964 році останки вирішили покласти назад у саркофаг. Зі слів вже згадуваної Ірми Фантимівни Тоцької, яка влітку 2010 році дала інтерв’ю газеті «Факти» (Факты — 2010, 30 июля), тодішній завідувач фондів, згодом відомий вчений, доктор історичних наук Сергій Висоцький знав, що у фондах зберігаються кістки не двох, а лише одного скелета. Проте він був певен, що це останки Ярослава і гадав, що кістки скелета похованої разом з ним жінки з Ленінграда не повернули. Більше того, ці науковці вважали, що останки із саркофага повернули з Ленінграда до заповідника вже по війні. Це випливає з публікацій Сергія Висоцького та Ірми Тоцької, що входили до складу комісії, яка відкривала саркофаг у 1964 році. Залишається питання: чому авторитетні працівники заповідника не знали про повернення до нього останків у 1940 році, попри наявність у його архіві відповідного акту, і чому не били на сполох з приводу відсутності у фондах другого кістяка? Адже очевидно, що саме через цей промах не провели необхідної в такому випадку антропологічної експертизи і, базуючись лише на хибному переконанні у приналежності наявного у фондах кістяка Ярославу, повернули в саркофаг не його останки, а кістки похованої з ним жінки. А в акті члени поважної комісії завірили той «факт», що нібито у саркофаг вони поклали кістки Київського князя Ярослава Мудрого.

Прикрий факт відсутності у саркофазі і у фондах останків Ярослава змусив робочу групу, яка займалась пошуками, уважно вивчити всі публікації і знову ретельно переглянути матеріали наукового архіву фондів заповідника. Завдяки одній з публікацій доктора історичних наук Сергія Білоконя з’ясували, що у 1954 році митрополит Іларіон (Огієнко) надрукував у Вінніпегу замітку «Де останки великого князя Київського Ярослава Мудрого?», у якій свідчить, що в 1944 році «німці, виходячи з Києва, дозволили забрати — на прохання декого з українців, — і останки Великого Князя Ярослава. Ці останки разом з Чудотворним Образом Св. Миколая т. зв. Мокрого (пам’ятка ХІ віку) опинилися в руках одної особи. Коли цю особу року 1952-го запитано, де вона поділа останки Великого Князя Ярослава, і де Чудотворний Образ Святого Миколая, відказала: «Сховані на еміграції в добрих руках». Особа ця живе тепер в Нью-Йорку, і зовсім не ясно, чому вона ховає великі й святі пам’ятки всеукраїнського значення... Це ж пам’ятки всього українського народу, а не окремої особи».

Було відомо, що ікона св. Миколи Мокрого знаходиться у США, проте наведене митрополитом Іларіоном свідчення про скелет Ярослава вважали помилковим, бо довіряли документу — акту 1964 року. Тепер же поставилися до цього свідчення уважніше. На наше припущення, оскільки останки Ярослава перед війною повернули до заповідника, але не поклали назад у саркофаг, у 1944 році їх як велику святиню «дехто з українців» справді міг вивезти до Америки, так само, як туди було вивезено ікону Миколи Мокрого.

Крім того, було отримано присвячену Софії Київській статтю П. Одарченка, опубліковану в 1967 році у журналі «Рідна церква» — виданні УАПЦ у діаспорі (США). Він писав, що до війни, коли останки князя було повернено з Ленінграда до Києва, комуністична влада доручила сторожу Софійського собору їх закопати, проте той не послухався, а поклав їх у скриньку і заховав. Під час окупації сторож передав скриньку з останками керівнику УАПЦ архієпископу Никанору, який зберігав їх у шафі. У жовтні 1943 року, перед відступом німців з міста, майор Пауль фон Денбах (сотник української армії Павло Дмитренко, який, імовірно, походив з «фольксдойче»), вивіз скриньку з мощами до Варшави, де передав її архієпископу Краківському і Лемківському Палладію. Останній вивіз кості Ярослава до Америки і вони, на думку Одарченка, «і по цей день», тобто на 1967 рік, зберігалися у Палладія. Одарченко вважав, що «така велика реліквія повинна знаходитися не в приватних руках», а «в Церкві-Пам’ятнику в Бавн Бруці». Певно, саме Палладія мав на увазі і Огієнко, коли обурювався привласненням ним святині усього українського народу.

Пошук нами свідків серед представників української діаспори дав результати, вони гаряче відгукнулися. Виявляється, українці діаспори, починаючи з повоєнної пори, вельми переймалися долею останків Ярослава, з вуст у вуста передаючи інформацію, якою володіли. Пан Петро Матула, який мешкає у Вашингтоні, навів свою розмову з пані Галиною Петренко, яка наприкінці війни опинилася в Аугсбурзі, де зібралося чимало українських емігрантів. Інтелігенція влаштовувала там цікаві лекції, пані Галина слухала їх. Вона добре пам’ятає доповідь Олекси Повстенка, директора Софійського заповідника у 1941–1943 роках. Коли постало питання про мощі Ярослава, Повстенко завірив присутніх: «вони з нами», проте на додаткові питання відповів, що не може сказати, де саме, але їх вивезли. Петро Матула також повідомив, що проблема кісток Ярослава викликала в діаспорі ціле листування, прилюдно обговорювалася, і в цьому були заангажовані письменник Іван Багряний, адвокати, священики, було навіть складено протокол, у кого ті кості зберігаються.

Надійшов до заповідника і надзвичайно цінний лист зі США від пана Михайла Гереця. Він навів розповідь свого знайомого В’ячеслава Вишневського (сина померлого у 1968 році священика Володимира Вишневського — секретаря архієпископа Никанора) про те, як незадовго до звільнення Києва сюди на прохання владики Никанора приїхав полковник німецької жандармерії, який вивіз звідси його речі, а також ікону Миколи Мокрого і останки князя Ярослава. Зі слів свого батька В’ячеслав Вишневський пригадував, що цей полковник знав українську мову і його прізвище закінчувалося на «-енко», хоча німці вважали його чистокровним арійцем (мова вочевидь іде про майора Пауля фон Денбаха — Павла Дмитренка). Коли цей офіцер повернувся до місця, де стояв ешелон з біженцями, серед яких був архієпископ Никанор, то поїзд уже поїхав. Згодом, все ж таки діставшись Польщі, полковник передав ікону і останки православному архієпископу Палладію, який по тому виїхав у Німеччину, звідки емігрував до США. У Нью-Йорку Палладій передав останки на збереження священнику Івану Ткачуку. Той жив тоді на Манхеттені, а останки князя зберігав у себе в помешканні під койкою. Ткачук помер у 1990 році, обидві його дочки вийшли заміж, змінили прізвище, і де вони зараз — невідомо.

Пан Герець, провівши власний розшук, припускає, що отець Іван Ткачук, який перейшов під юрисдикцію УПЦ в США, повернув останки Палладієві, а той помістив їх у своїй кафедрі — церкві Св. Трійці в Брукліні (Нью-Йорк), де зараз знаходиться ікона Миколи Мокрого. У квітні 2010 році пан Герець зустрічався з настоятелем цього храму отцем Володимиром Вронським, але той аж ніяк не підтримав розмову про зникнення останків Ярослава, натомість «критично висловлювався про теперішню владу в Україні». Як вважає Михайло Герець, «поки що на його співпрацю у відшуканні останків Ярослава Мудрого розраховувати не можна...».

Ніна Булавицька (секретарка директора Софійського заповідника у 1941-1943 рр.) із синами. США

Ми отримали листа і від Ніни Булавицької, яка у 1941–1943 роках була секретарем директора Софійського музею О. Повстенка. Виявляється, вона теж знала, що останки Ярослава потрапили до Америки. Десь у 1988 році академік П. Толочко перебував у Гамільтоні (Канада), він виступав там з доповіддю, і пані Булавицька повідомила йому, що кістяк Ярослава у США або в Канаді, але пан Толочко «навіть розсердився, бо, каже, що він сам був при тому, як привезені з Ленінграда останки вкладали назад до саркофага. Я й заспокоїлася — він певно знає ліпше від мене». Також Булавицька повідомила нам, що за часів горбачовської перебудови вона кілька разів приїздила до Києва, відвідувала заповідник, де розповіла Ірмі Тоцькій, що кістки Ярослава знаходяться в Америці, потім листувалася з нею, але цю інформацію, на жаль, не було взято до уваги і оприлюднено. До речі, у згаданому інтерв’ю газеті «Факты» Ірма Тоцька говорить, що в 1970-ті роки, вже будучи заступником директора заповідника, вона вперше почула, що останки Ярослава знаходяться в США. Це сталося під час її екскурсії для групи українців зі США, серед яких була Ніна Булавицька. За словами Тоцької, «коллеги посоветовали не относиться к этому серьезно». Проте жоден з тих, хто нині працює у заповіднику, нічого про це раніше не чув, хоча дехто довго працював і чимало спілкувався з Тоцькою. Тобто інформацію було нею «поховано».

Зібравши усі ці свідчення, ми надали пояснювальну записку Міністру Мінрегіонбуду України, який, у свою чергу, звернувся до Кабінету Міністрів України з пропозицією здійснити пошук останків Ярослава Мудрого. За урядовим дорученням, в Українському інституті національної пам’яті відбулася нарада, яка ухвалила продовжити пошук кістяка Ярослава Мудрого за кордоном та всіляко сприяти генеральному директорові Національного заповідника «Софія Київська» Нелі Куковальській, тобто мені, в організації проведення пошуку в США. Відтак наприкінці квітня 2010 році я побувала в США, де для отримання достовірної інформації щодо місцезнаходження останків Ярослава здійснила візит до резиденції УПЦ у Сполучених Штатах. У цій справі нас активно підтримувало посольство України в США. Там відбулась зустріч з представниками УПЦ, серед них — з архієпископом Антонієм, який є заступником Голови УПЦ у США. Він підтвердив припущення, що останки Ярослава зберігаються у церкві Св. Трійці у Нью-Йорку. На жаль, отець Володимир Вронський на контакт щодо цього питання знову не пішов.

Генеральний директор Національного заповідника «Софія Київська» Н. М. Куковальська з представниками Української Автокефальної церкви у США. 2010 р.

З огляду на віднайдену інформацію, Національний заповідник «Софія Київська» та Мінрегіонбуд України звернулися до Кабінету Міністрів України та Адміністрації Президента України з проханням ініціювати процедуру повернення ікони Миколи Мокрого та останків Ярослава Мудрого до України у Софію Київську, звідки ці святині було вивезено за океан.

Одночасно з пошуком останків князя Ярослава відбувалося дослідження жіночого кістяка з гробниці. Його піддали рентгенологічному, анатомічному та антропологічному дослідженням. Було зроблено томографію та сканування, що дасть можливість відтворити зовнішність похованої особи і зробити об’ємну модель її кістяка. Медико-антропологічна експертиза, проведена під керівництвом доктора історичних наук, професора Сергія Сегеди і доктора медичних наук, професора Бориса Михайличенка, встановила, що череп належав жінці 45–55 років, яку за комплексом краніологічних ознак можна віднести до кола північних європеоїдів. Разом з тим, остаточне вирішення статі цієї особи стане можливим після проведення додаткових досліджень із залученням сучасних методів аналізу ДНК. Експерти відзначають значну дисгармонію між масивною будовою черепа і відносно грацильною будовою кісток скелета. Виявлено також певну невідповідність між віковими фізичними та патологічними характеристиками поясу верхніх та нижніх кінцівок, для з’ясування причин якої дослідження слід продовжити із застосуванням новітніх наукових методик.

Вчені-дослідники кістяку, вилученого з саркофагу, у фондах заповідника.

Тож за 2009–2010 роки здійснено значний за обсягом комплекс досліджень останків із саркофага, а також проведено велику пошукову роботу зі з’ясування місця знаходження останків Ярослава. Якби у 2009 році саркофаг не відкрили, можна було назавжди втратити цю безцінну реліквію, бо вже майже не залишилося живих свідків її зникнення та перевезення до США. Натепер відкривається перспектива повернути не лише останки князя Ярослава, але й чудотворну ікону Миколи Мокрого. Тож необхідно провести організаційно-дипломатичну роботу з повернення цих національних святинь до України. Працюючи в заповіднику, ми весь час переймалися цим питанням, навіть порушували його перед керівництвом держави, було навіть розпорядження Президента, направлене до керівних органів щодо подальшого пошуку і повернення останків Ярослава, проте, на жаль, далі бюрократичної тяганини справа у чиновників не пішла. А тепер вони хочуть грошей, а нинішнє керівництво заповідника — аби від нього відчепилися, бо йому це не треба, у нього інші зацікавлення.

Н. Куковальська, генеральний директор Національного заповідника «Софія Київська» 2000-2012 рр., заслужений працівник культури, Голова музейно-експертної ради ВУАМ