НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ УКРАЇНИ ВОЛАЄ ПРО ПОРЯТУНОК

Стаття колишнього директора музею, відомого вченого, що до стану справ в Національному музеї народної архітектури та побуту України. Музейна громадськість давно занепокоєна ситуацією навколо цього музею. Навколо, оскількі проблеми музею не внутрішні, а привнесені ззовні, в першу чергу, призначеннями некваліфікованих керівників. Колись потужній науковий колектив музею зараз знекровлено скороченнями, численними переформатуваннями штатних розкладів, просто звільненями "неугодних". Буквально за кілька років наукову роботу в музеї зведено нанівець, та й зовні, візуально, музей занепав, виглядає занедбаним і більше нагадує розорено українське село в перші роки колективізації, ніж дбайливе зібрання шедеврів дерев'яної архітектури з усієї України.

З Національного музею народної архітектури та побуту в Пирогові надходять тривожні звістки: перлина давньої української дерев’яної архітектурної творчості, традиційної культури і побуту нашого народу гине, фізичний стан музейних об’єктів (хат, господарських, громадських, виробничо-технічних та інших споруд) чимраз погіршується, а в зоні Полісся став критичним. Територія музею з неповторної краси ландшафтом занедбується. Охоронні зони, зони охоронюваного ландшафту та перспективного розвитку музею забудовуються різними фірмами і людьми, наносячи непоправної шкоди цілісному сприйняттю унікального музейного архітектурно-ландшафтного комплексу. Поповнення експозицій типовими пам’ятками народної архітектури України, зокрема з теренів Слобожанщини, Півдня України, Буковини, Покуття, Гуцульщини, Бойківщини та інших зон і підзон не тільки не відбувається, про нього в музеї здається вже перестали й згадувати. І це в той час, коли, скажімо, у бойківських селах до цих пір збереглися цінні зразки давніх житлових і господарських будівель, які необхідно перевезти і встановити в музеї на місці спаленої тут у свій час дотла покидьками-нелюдами дерев’яної Бойківщини... Це ж стосується й інших етнографічних районів України.

Здавалося, що після звільнення з музею «кризових менеджерів» – ставлеників зграї «папєрєдніков», які започаткували в ньому руйнівні процеси, прийдуть нові люди – чесні, професіонали і патріоти, будуть повернуті звільнені засновники і ветерани музею – знавці народної культури України, фахівці-музеологи, практики-музейники, відновиться ділова професійна атмосфера, а музей отримає поштовх для виходу з кризи і свого розвитку. Але не так сталося, як гадалося. Прихід нового директора Ю. Бойка не тільки не змінив ситуацію на краще, а й ускладнив її. Погляди на директора як патріота-рятівника, до того ж священика УАПЦ, невдовзі кардинально змінилися, особливо після продовження ним започаткованої «папєрєдніком» сумної традиції шанхаїзації і ресторанізації експозиції музею (культивація Первака та встановлення чисельних, карикатурної форми, торговельних мафів, які спотворили і продовжують спотворювати архітектурне обличчя та ландшафт музею). За свідченням працівників музею, «перваків» і «мафів» в музеї останнім часом стало ще більше! А ноу-хау – використання в експозиції музею гумового аквапарку – просто шокує! Такий спосіб самоприниження українців в очах численних відвідувачів, знущання над народною культурою України важко й придумати!

Крик душі засновників і багатолітніх наукових працівників музею (Лідії Орел, Сергія Верговського, Петра Вовченка та інших), виступи небайдужих до долі музею ЗМІ та представників громадськості, досі не почуто, зокрема тими, хто за службовими обов’язками (відповідні департаменти, управління і відділи Міністерства культури України, Кабінету Міністрів України, адміністрації президента України) мав би їх почути. І не просто почути, а й відповідно відреагувати, розібратися в проблемах, сконцентрувати зусилля колективу музею та різних, дотичних до профілю музею, інституцій на розробку, прийняття і втілення у життя програми виходу з кризового стану найбільшого в Європі музею під відкритим небом, до того ж – зі статусом Національного.

У свій час музеєм було розроблено і затверджено програму його розвитку, якою, крім згаданих вище проблем, передбачалося створення (відновлення) власних проектно-реставраційних майстерень, будівництво нового фондового, виставкового, культурно-просвітницького корпусу музею, активне включення у контекст діяльності музею експозиції нового українського села, створення зон відпочинку, оживлення експозиції музею, відкриття власного видавничого центру, видання щорічних наукових збірників досліджень працівників музею і т.д., і т.п. Чи щось з цієї програми втілюється у життя? Сумніваємося. І вже зовсім незрозуміло, чому, зважаючи на велику територію музею (понад 130 га), у музеї відсутній відділ ландшафтного озеленення. Такий відділ був і успішно працювали в ньому упродовж тривалого часу Ірина Денисюк і Світлана Штогрин. Остання, звільнена у свій час попереднім директором і відновлена на посаду рішенням суду, досі, ось уже майже два роки, не може приступити до виконання своїх обов’язків через небажання нинішнього директора, очевидно, виконувати рішення суду...

А чому не повернуті в музей вже згадані і не згадані музеєзнавці, етнографи, архітектори, знання, бажання працювати і патріотизм яких у кризовий період музею ще ой як знадобилися б! Чи долине цей, ще один, голос небайдужого до українського чиновництва, серед якого, мабуть, є й розумні, небайдужі і патріотично налаштовані посадовці, а чи буде черговим криком волаючого у пустелі, покаже час. А час невблаганно летить, нагадуючи сучасникам про їх відповідальність перед нащадками за охорону, збереження, популяризацію близької і дорогої, неповторної у своїй красі, культурної спадщини багатьох поколінь наших предків.

ПАВЛО ФЕДАКА.

краєзнавець, скансенознавець, етнолог