Записки Богдана Ханенка

Богдан Ханенко

Все на цьому світі таке хистке. Єгипетські піраміди виявилися стабільнішими за імперії. Тимчасовість і марнота людського життя відомі людям віддавна. Багато чим став знаменитий Франсуа Війон (1431 - після 1463), а все-таки передусім жалями за минущим. Згадуючи знаменитих королев, куртизанок та інших пань минулих днів, він раз-у-раз повторював:

…Їх слава всім на світі знана, —

Та де ж минулорічний сніг?

…Де всі? Небесна знає Панна!

Та де ж минулорічний сніг?..

Як і в інших релігіях, протягом усієї історії православ'я, надто у ХХ столітті, суспільна думка переймалась ідеєю тимчасовості людського існування, ба навіть ідеєю кінця світу. Присвячений їй монументальний двотомник був уже третім виданням (1998) цієї хрестоматії. Характерно, що тираж першого видання розійшовся протягом кількох місяців, а він складав сто тисяч примірників.

Про таку можливість говорять і вчені. Уже в наші часи на основі аналізу астрономічних даних Микола Чмихов написав монографію про 7980-річні цикли, що підходять до разючих збігів 2015 року. Ми самі побачимо, що того року станеться.

У роки глобальних соціальних перетворень жило й діяло подружжя Богдана і Варвари Ханенків.

Богдан Іванович Ханенко (11/23 I 1849 - 26 V 1917, Київ) народився наприкінці доби феодалізму під час загальноєвропейської революції — у маєтку Лотоках Суразького повіту Чернігівської губернії. Походив із старовинної старшинсько-гетьманської родини. У розквіті творчих сил, 1891 року замовив київському міському архітекторові Крівошеєву виконати проект прибудови другого поверху до свого особняка на теперішній Терещенківській, а на фасаді фамільний герб: у щиті у блакитному (в матеріалі - білому) полі три башти, над ними згори зірка. Нашоломник — три струсових пера. Він жив і помер під грюкіт руйнування Російської імперії (це звалось тоді «освободительное движение»). По-нашому, мовляв, — визвольний рух! Імперію визволяли від монархії і поміщиків, як-от сам Богдан Іванович і увесь його рід.

Зараз ця місцевість з Лотоками перейшла до Росії. Як і ще численні тоді поміщики, Ханенко дістав перші мистецькі враження у родинному маєтку на старій Чернігівщині, наповненому мистецькими й історичними пам'ятками. 1871 року закінчив юридичний факультет Московського університету зі ступенем кандидата прав. Дальшу, причому вищу мистецьку освіту він набув у картинних галереях і музеях Відня, Венеції, Болоньї, Флоренції, Рима й Неаполя. Важко говорити про Ханенка як людину, якщо відповідні відомості ще систематично не зібрано. Збірника документів, присвяченого музеєві, досі не складено й не видано. Донині його авторських текстів відомо зовсім мало й вони не оброблені. Це два видання каталогу картин, тексти в альбомах «Древности Приднепровья» та «Древности русские». Коли студіювати в них усі нюанси, вони дають багато відомостей про його мистецтвознавчі уявлення і зміни в них:

— Ханенко Богдан Иванович и Ханенко Варвара Николовна.

Собрание картин итальянской, испанской, фламандской, голландской и др. школ. К.: тип. Ун-та св. Владимира В. И. Завадзкого, 1896. 74, ХIV с. 17 см.; Те саме. Изд. 2-е, испр. и доп. К.: тип. С. В. Кульженко, 1899.

— Ханенко Богдан Иванович и Ханенко Варвара Николовна. Древности Приднепровья. Вып. 1-6. К.: [фототипия и тип. С. В. Кульженко], 1899-1907. 6 т. 36 см.

Перед загл.: «Собрание Б. И. и В. Н. Ханенко».

Общ. загл. 6-го вып.: Древности Приднепровья и побережия Черного моря.

Вып. 1: Каменный и бронзовый века. 1899. [2], 15 с.; 12 л. илл.

Вып. 2: Эпоха, предшествующая Великому переселению народов. [Ч. 1]. 1899. [2], 44 с. с илл.; 37 л. илл.

Вып. 3 ... (Ч. 2). 1900. [2], 22 с. с илл.; 17 л. илл.

Вып. 4: Эпоха Великого переселения народов. 1901. [2], 30 с. с илл.; 20 л. илл.

Вып. 5: Эпоха славянская (VI -XIII в.). 1902. [2], VI, 64 с. с илл.; 40 л. илл.

С. I-VI: Антонович В. Черты быта славян по курганным раскопкам.

Вып. 6: 1907. [2], 44 с. с илл.; 42 л. илл.

— Ханенко Богдан Иванович и Ханенко Варвара Николовна. Древности русские: Кресты и образки.

Вып. [1] - 2. К.: [фототипия и тип. С. В.Кульженко], 1899-1900. 2 т. 35 см. Перед загл.: «Собрание Б. И. и В. Н .Ханенко». Collection B.Khanenko. [Вып. 1]: 1899. [2], 33 с.; 16 л. илл. Вып. 2: 1900. [2], VI, 25 с.; 16 л. илл.

От що, виявляється, спершу збирав фундатор Музею західного і східного мистецтва! Справді, Ханенки первісно збирали археологічні пам'ятки Наддніпрянщини — кам'яний і брондзовий віки, епоха переселення народів, слов'янська епоха. Мідний образок ХV-ХVI ст. з розп'яттям походив з «малої батьківщини» Богдана Івановича — с. Іванівки Суразького пов. Чернігівської губ. Хрест № 245 було знайдено у Виповзові Чернігівської губ. Інші речі — з розкопок на Княжій горі Черкаського повіту, у Дівочому городку Канівського повіту. Образок ХІІ ст. № 323 було знайдено у тероризованих Голодомором, репресіями, а тоді війною с. Стайках. Образок ХІІ ст. № 315 із Св. Георгієм — у самому Києві на Юрковиці. Тож у першому звіті зовсім іншого, міського музею, що мав спершу задовгу й трохи недоладну назву, читаємо: «Ко дню торжества освящения и открытия [Художественно-промышленного и научного] Музея поступили следующие пожертвования:

1) от В. Н. и Б. И. Ханенко — собрание древностей Приднепровья, заключающее коллекции каменного и бронзового веков, греко-скифской эпохи, эпохи великого переселения народов, эпохи славянской (в том числе коллекция крестов и образков первых времен христианства в России). Кроме того, пожертвование В. Н. и Б. И. Ханенко заключает коллекцию древностей их греческих колоний Черноморского побережья и коллекцию египетских древностей. Все собрание состоит более чем из 3000 номеров и оценивается в 71 тыс. руб.

2) от А. Н.Терещенко, Е. М.Терещенко и В. Н. Ханенко — собрание славянских древностей, состоящее из 900 предметов, стоимостью в 1900 руб.»

А на спорудження цього музею (де леви!) Богдан Іванович (голова його Комітету, що, згідно музейного статуту, завідував його справами) у кілька прийомів дав 3289 карбованців.

Далі, з-поміж інших джерел назву його власні листи, що він розсилав у західноєвропейські міста, а також на північ — до Петербурга й Москви. Як і документів, його листів, що принаймні збереглися досьогодні, ще ніхто корпусно не виявляв і не збирав, хоч вони повинні містити важливі й численні сліди його думок і пошуків. Усіх паралізувало те, що написав у передмові до каталогу 1931 року Сергій Ґіляров: «Архів Ханенків, що в ньому, як сказано вище, повинно було зберегтися листування про придбання та експертизу речей Музею, за свідченням М.О. Макаренка, після смерти В.М. Ханенкової, разом із особистим листуванням небіжчиці спалила сестра її М. М. Іващенко».

Марія Николівна (Миколаївна) й, можливо, її діти (Віктор, Надія й Ольга) знали правду. Зауважу, що Марія Миколаївна була молодша за Варвару Николівну на сім років. Вийшла заміж за Олексія Вікторовича Іващенка, полковника Генерального штабу й члена комітету міського музею. Як і всі члени родини Терещенків, Марія Миколаївна відзначалась високою культурою й жертвенністю. Свого часу до відділу народного мистецтва у Всеукраїнському Музеї імені Т.Г.Шевченка у Києві вона подарувала колекцію килимів, про що писав Данило Щербаківський. Вона виїхала на еміґрацію й померла 19 травня 1929 у м.Канн, деп. Приморські Альпи, Франція, її син Віктор Олексійович — 14 жовтня 1933 в Орлі (Chateau de Grignon), Париж. Наталія Ісаківна Корнієнко писала: «[...] нам ще належить з’ясувати всю правду про зниклий архів Ханенків та про долю останнього заповіту Варвари Николівни».

Для повноти картини назву ще три видання авторства чи співавторства Богдана Івановича, що стоять від історії культури неблизько, але доповнюють коло проблем, які його турбували:

— Доклад Совету Киевского общества сельского хозяйства о деятельности за 1891 год, учрежденного при Обществе Временного комитета «Непосредственных сношений». К.: Типо-лит. товарищества И.Н.Кушнерев и К° в Москве, Киевск. отд-ние, 1892. 10 с. 26 см.

— Российское общество Красного креста. Управление по эвакуации больных и раненых воинов за 1904-1905 гг. Доклад заведующего эвакуацией, помощника главноуполномоченного Российского общества Красного креста на Дальнем Востоке Богдана Ивановича Ханенко о деятельности Управления Красного креста по эвакуации больных и раненых воинов за 1904-1905 гг. Спб., 1906. 71 с. 29 см.

— О срочных мерах к устранению затруднений перевозок грузов по сети Российских железных дорог в 1907 г. Докладная записка чл. Гос. сов. Николая Степановича Авдакова и Богдана Ивановича Ханенко, Группе Центра Гос. сов. [Пб., 1907.] 10 с. 31 см.

Мали б бути в Богдана Ханенка також публікації в періодиці за різні роки, але їх навіть ще не розшукувано.

Виняткової ваги набирають у нашу добу оці самі записки, спогади Богдана Івановича, що пролежали під сукном 90 (дев'яносто!) років. Не ті, бачте, часи були, щоб їх видавати. Те, що написав Ханенко, якось не відповідало духові епохи. Природно, що й поглянути, прочитати їх не всім було дано — лише найзаповзятливішим. Коли в черговий раз, після загибелі Ґілярова (8 лютого 1946 року помер у лікарні Лук’янівської в’язниці) наводили порядок, на рукопису з'явився вірчий запис:

«В этой книге пронумеровано 50 (пятьдесят) заполненных текстом листов.

Ученый секретарь Музея <підпис> (Штагенберг) 30 / VI 1951 г.»

Що було, справді, до війни й після неї в «Музеї західного й східного мистецтва» видавати? Адже не документи про діяльність Ґосторґу, не протоколи з іменами репресованих. Якби в музеї існував спецфонд, все це опинилося б там. А так — приходили літівські списки, а в них, наприклад, макаренківський провідник 1924 року, коли його, директора, вперше заарештували (розстріляли в Новосибірську 4 січня 1938 року). І колишня співробітниця музею Марія Володимирівна Трубецька розповідала таке: «Книжки знімали з полиць. Нас збирали разом, садовили в кружок, щоб усі одне другого бачили. І ми мусили книжки дерти на клапті». Маємо факт: сьогодні, наприкінці 2008 року в музеї жодного примірника макаренківського провідника немає. А їх не могло не бути, і, зрозуміло, був не один.

А в ту лиху пору, виявляється, політкомісари прочитали і в Богдана Івановича записах щось глибоко непідходяще, що безнадійно затримувало їхній вихід. Адже, познайомившись зі спадщиною західноєвропейських культур, Ханенко, наприклад, записав: «Я совершенно был подавлен массой новых впечатлений [...]. Я ходил по музеям, смотрел на мраморы, на древние бронзы, глиняные вазы [...], чувствуя их красоту, я пришел к сознанию, что мое представление об искусстве далеко было не полным [...]».

Бо котрогось дня Ханенко зрозумів, що перед ним відбулося страшне. Сто років до нього у Франції запанували варвари. 1793 року, за рішенням свого конвенту, вони погромили у храмі абатства Сен-Дені гроби п'ятдесяти королів і королев Франції, що покоїлись там протягом дванадцяти сторіч, починаючи з Дагобера І до останнього Бурбона. Протягом трьох днів було зламано 51 надгробок, зокрема розкішні мистецькі мавзолеї Людовіка ХІІ та Генріха ІІ. Для переплавки металевих частин на сусідньому кладовищі було влаштовано плавильну піч. Усе геть як у нас на початку ХХ-го століття. Тоді керували цими паскудними роботами персонально Каміл Демулен, Робесп'єр та інші. І вся цивілізація європейська покотилася кудись не туди.

Богдан Іванович Ханенко ще не міг знати, що подібне чинитеметься невдовзі по всій Російській імперії: він помер у травні 1917 року. Саме тоді, як варвари новітні вже виношували плани, щоб у Києві, «матері міст руських», історичній основі СРСР зруйнувати Михайлівський Золотоверхий монастир 1108–1113 років, собор Успіння Пресвятої Богородиці (Пирогощі) 1132 року, Василівську (Трьохсвятительську) церкву 1183 року, пізніші київські храми. Наша суспільність іще не збагнула масштабу того, що відбулося. Хоча добре розуміємо, що аналогічних старожитностей американці, канадці та інші попросту не мають. Досі не виникало протиставлення: коли подружжя Ханенків дбали про розбудову культурної спадщини, хтось мріяв, як розстріляти українських письменників і митців, вчених різних спеціальностей, священиків і єпископів, інженерів і техників, мільйони українських селян.

З цієї нагоди не можна не пригадати ще одного суголосного Ханенкам українського діяча, але їхнього попередника — Петра Петровича Дубровського [9 січня 1754, Київ (?) – 9 січня 1816, Спб.]. 1772 року він закінчив Києво-Могилянську академію, а вже наступного служив копіїстом у Петербурзі, в Синоді, 1780-1805 — у Колегії іноземних справ. За завданнями посольських місій перебував в Іспанії, Бельгії, Португалії, Австрії, Італії, Німеччині, Англії, Голандії. Під час революції 1789 року у Франції Дубровський здобув матеріали архіву Бастилії, бібліотек Сен-Жерменського та Корбійського абатств. Загалом за період дипломатичної служби за кордоном, рятуючи їх від загибелі, він набув бл. 400 західно-європейських, 94 східних (15 мовами), бл. 50 слов'янських рукописів і майже 8 тисяч автографів знаменитих людей Франції. Гетьмансько-старшинська державність у його молоді роки перестала існувати. Йшлося про реорганізацію Києво-Могилянської академії. Тож у лютому 1800 року Дубровський привіз свою колекцію до Петербурга, де він служив. 27 лютого 1805 року його було призначено на кустоса заснованого на його пропозицію при Петербурзькій імп. бібліотеці Депо манускриптів. Його збірки лягли в основу нинішньої Російської національної бібліотеки.

На цьому світі все дуже хистке, але нехай і не в деталях, а в загальних напрямних ми бачимо в ретроспективі дії визначних людей. Богдан Ханенко привозив звідусіль свої скарби все-таки на батьківщину. Ганна Михайлівна Шовкопляс розповідала про приїзд останнього государя до Києва в листопаді 1911 року: «Цар звернув особливу увагу на різьблений бивень з Кирилівської стоянки, деякі речі скіфської епохи і слов'янської доби, на запрестольний хрест Х ст. з Києва, на церковне шитво, на деякі зразки народньої художньої творчості. Б.Ханенкові й на думку не спадало дарувати ці речі цареві, як то ще з часів Петра І часто робилося в Росії. Ханенки фінансували археологічні розкопки, матеріали з яких переходили до музею. Б.Ханенко був чи не єдиним, хто жодної з придбаних колекцій не віддав до Росії. Про це свого часу згадував і М.Біляшівський. І сьогодні чудові коштовності скіфського часу, відомих пам'яток слов'ян та епохи Київської Русі милують наше око [...]». А вірна подруга Богдана Івановича Варвара Николівна 1919 року склала заповіт, за яким і те, що опинилось у їхньому московському домі, також стало надбанням київської, щойно створеної Української Академії наук.

Богдан Іванович полюбив старе мистецтво назавжди. Він писав у мемуарах, оцих-от записках, що лягають нині на стіл читача: «Особое мировоззрение этих мастеров, чистота их веры, наивность, их прямота и искренность, иногда веселый юмор, а, главное, любовь к искусству придавали в моих глазах совершенно собый интерес их произведениям; в старых картинах воскресало для меня и давнее прошлое, и его деятели, со всеми их характерными особенностями, их настроениями и мыслями».

«Передо мною, — зізнавався Богдан Іванович, — открылся новый мир, у меня образовался новый круг интересных закомых и с тех пор призвание мое определилось, — я бесповоротно уже принялся изучать старинную живопись и решил собирать ее произведения».

Уважно вивчаючи каталоги Музею Ханенків, його альбоми, доходимо загального висновку, що не може не вражати. Протягом всього життя і дедалі інтенсивніше, із очевидним ухилом Богдан і Варвара Ханенки збирали передусім дореволюційні пам'ятки культури й мистецтва, тобто створені ще перед французькою революцією 1789-94 років. Після 1917-го, у цій країні її треба було називати Великою французькою революцією, хоч люди порядні намагались цього уникати. Усі все бачили й розуміли.

Ханенки бачили широку перспективу. У їхніх альбомах репродуковано скарби не лише з їхніх збірок. Богдан Іванович писав: «В видах дать более полное представление об исследуемых памятниках, в настоящем выпуске помещены также изображения некоторых предметов из других Киевских коллекций, имеющих особый интерес, как уникаты или особенно редкие экземпляры». Так, брондзовий енколпіон ХІ ст. № 273 б належав Церковно-археологічному музеєві, а його зворот — професорові Володимирові Боніфатійовичу Антоновичу.

Музей Ханенків існував не сам по собі, а в контексті та з якоюсь інфраструктурою. Коли Богдан Іванович і Варвара Николівна привозили нові картини й хотіли показати їх своїм однодумцям, вони запрошували їх до свого дому й у тіні пам'ятника государеві Ніколаю І-му експонували свої придбання. Це були зворушливі вечори, що запам'ятовувалися усім надовго. У двадцяті роки подібні зібрання звались «Друзі Музею Ханенків». Поки що ми не знаємо складу тодішніх їхніх гостей. Ми ще багато чого не знаємо.

Але знаєм, можливо, одне з найсвітліших з-поміж їхніх друзів імен. Наприкінці грудня 1924 року у щойно перейменованому Петрограді грабіжники вкоротили віку ханенківському сподвижникові й товаришу — Василеві Олександровичу Щавинському (1868, Київська губ. – 1924, Ленінград). Те, що відбувалось у Нідерландах протягом сорока років у 1566-1609 роках, ідеологи просовєцького напрямку й штибу назвали Нідерландською буржуазною революцією. Отже, Щавинський теж збирав передусім старе нідерландське мистецтво. Їхніх творців він називав не так узагальнено, в однині, як у Ґілярова, а докладніше — «Майстри нідерландських шкіл», себто не однієї школи, а кількох. На державних виставках 1920-х років панували нові, все дивовижніші сюжети. Формувалось ще гірше — соцреалізм. А Щавинський, у стінах Музею Ханенків експонував своє — «Пустельник», «Голгофа», «Вигнання з раю», «Богоматір в оточенні янголів». Сюжети античні — «Одіссей та Каліпсо», «Сусанна і старці», «Венера й Адоніс», «Вірсавія», «Посейдон втихомирює бурю». Навпроти Музею Ханенків, у Київському інституті народної освіти чарував студентів перекладач античної поезії Микола Зеров. Згодом його розстріляли. А Щавинський передав Ханенкам цілий архів передреволюційного побуту, задокументований у мистецтві,  — «Вивантаження риби уночі», «Гра в кулі», «Клітка спустіла», «Гостинність», «Закохані біля водограю», «Мисливські трофеї», «Портрет антиквара».

Протягом багатьох років Богдан Іванович все частіше й охочіше звертався до релігійного мистецтва, до тем вічних. Але все-таки вважається, що, збираючи свою колекцію, Василь Щавинський орієнтувався на київську збірку Ханенків, додатком і доповненням якої він її бачив. Він сподівався, що в Києві рано чи пізно буде створено “Український національний музей”, де обидві збірки й опиняться.

Тестаментом, складеним ще 1917 року, Щавинський заповів усю свою науково-мистецьку спадщину майбутньому ханенківському музеєві, перед масштабами якого він охоче поступався. Зіставлення їхніх каталогів показує, що виконано їх, поза сумнівом, в одному й тому самому плані. Перший, ханенківський, виглядає як конспект, фіксація чи втілення його концепції. Другий, Щавинського, — як реалізація їхнього спільного задуму. Вони збирали передреволюційне мистецтво, старе, справжнє, і його справжність розуміли всі.

Пам'ятка старовини, писав Щавинський, перемогла «всесокрушающее время». Абсолютність її культурного значення виходить далеко поза межі тієї вартості, яку вона може мати для свого випадкового власника. З цього моменту збирацтво набирає глибокий сенс і значення. За словами Щавинського, «проникаясь чувством ответственности перед веками грядущего, собиратель заботится о физической охране своих сокровищ, ибо ничто не оправдает его, если приобретенное сохранным уйдет испорченным. В этом основная задача собирательства» .

Якщо рухатись за хронологією його формулярного списка, Ханенко жив і працював у Петербурзі (1873-75), Варшаві (1876-80), знову в Петербурзі (1880-81), Курській губернії (1886-88), Києві (1896-1905), на Поділлі (1905-07), нарешті остаточно-таки в Києві (з 1907). Як видно з його мемуарів, ще в Петербурзі він захопився мистецькою культурною спадщиною. Багато мандрував світами, багато бачив. Мав широкі можливості для збирацтва.

Розуміємо тепер, що «Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків» у його сучасному вигляді — це не зовсім те, що вони творили. Багато додалося після них. Багато пам'яток, на придбання яких було витрачено силу матеріальних і духовних засобів, було, навпаки, пограбовано. Отож, відтворити первісні концепції музею (із старожитностями Наддніпрянщини і вже без них), виходячи з автентичних документів, листів і споминів — це тільки одна справа. Виявляється, вони збирали не просто твори західноєвропейського мистецтва. Для них і тоді це був передусім якийсь певний контекст. Бо Ханенки ніколи не уникали широких зіставлень, отже, твори вітчизняного мистецтва були їм потрібні для репрезентації в контексті світової культури. «Деїсус» — образ, що його пожертвував гетьман (1673) Іван Самойлович.

До речі, Ханенки дбали про килимарство в Оленівці.

Остання з славетних Любов Мулявка згадувала ще одну ханенківську колекцію — українських писанок, які потім побили. Вона навіть сказала, хто.

У Музеї західного і східного мистецтва місця для «Деїсуса» вже не було. Не було й писанок.

Нам пощастило, що перед смертю Ханенко написав спогади. Нехай вони і з затримкою видаються, їх широко й безкінечно довго коментуватимуть. Вони дуже конкретні й точні, тож передусім їх зіставлятимуть із наявністю. З'ясовуватимуть, як здійснювали відбір німці, адже вони нічого не робили наосліп. Порівнюватимуть із сучасними ідентифікаціями: конкретні речі, їхні автори й сюжети.

І ще одна, зовсім інша справа — реконструкція реальної соціальної історії одного з найцікавіших київських музеїв.

Бо в одному й тому самому напрямку працювали все життя Богдан Іванович і Варвара Николівна Ханенки, Василь Олександрович Щавинський, а з ними Микола Іванович Петров, фундатор Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії, член Центральної Ради Микола Федотович Біляшівський, фундатор Київського міського художньо-промислового, а в добу розквіту — Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка. Всі вони, хіба що за одним винятком, працювали для України. Колекцію старожитностей зібрав у Києві археолог І.Хойновський, який перевіз свою збірку до Варшави. Все-таки всі вони із Хойновським разом відроджували й розбудовували культурну спадщину. Скажем одверто: те, чим вони займались, у двадцяті роки мало однозначно й одверто антиреволюційний, антисовєцький, культурницький, цивілізаційний характер.

Ґосторґ грабував у Києві передусім два музеї — Ханенків та Біляшівського. Переліку тодішніх втрат досі немає.

Потім прийшли німці. Те, що пограбували вони, склало цілий каталог.

І нині Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків сяє діамантом. Тут зберігаються скарби, що пережили віки й революції.

Сергій Білокінь,

лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка,

керівник Центру культурологічних студій

Інституту історії України НАН України,

доктор історичних наук