У Києво-Печерському заповіднику готується до друку унікальний провідник Федора Ернста «Київ»

Федір Ернст

У Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику готується до друку репринтне перевидання провідника Федора Ернста «Київ», що вийшов у світ 1930 року. Ця книга, що зберіглася в Україні лише у кількох примірниках, стала ще однією яскравою пам’яткою боротьби тодішнього українства за правду й справедливість.

«Провідник» по Києву виріс із екскурсійно-лекційної діяльності Федора Людвіґовича Ернста часів державності 1917—1921 рр.

За словами доктор історичних наук, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Серія Білоконя, досі найкращий провідник чи путівник по Києву — таки ернстівський, підготовлений за дорученням Президії ВУАН до давнього ювілею Академії. Останній відбувся із врученням реґалій, але без провідників. У цьому — кожну статтю написав відповідний фахівець, базуючись на своїх першоджерелах. Провідну роль у виданні відіграв його редактор Федір Ернст, який із 340 статей написав (частково у співавторстві) 243. В цілому автори провідника обстоювали у виданні тверду українську державницьку концепцію.

Капітальну працю, у якій упорядник скоординував зусилля провідних фахівців свого часу, творилось в умовах прицільного терору. Невдовзі після виходу друком «Провідник» по Києву опинився у спецфондах,там, де вони були організовані. По інших бібліотеках їх нищили. На сьогодні в Україні зберіглося лише декілька примірників «Провідника», що побачили світ 1930 року. Особлива подяка Сергію Білоконю за наданий примірник «Провідника».

Межигір’я

(Уривок з «Провідника»)

Межигір’я. Видок з Виноградної гори.

На правому горяному Дніпровому березі, приблизно за 20 км вище Києва. Одна з наймальовничіших київських околиць. Стрімкі відслонення та яри Межигір’я дають чудовий матеріал для ознайомлення з геологічною будовою місцевості. Горби вкриває листяний ліс (переважає граб), що його населює досить численне дрібне птаство. З горбів чудовий краєвид на Дніпрову заплавину, на ліси лівого берега та заплавину Десни. Межигір’я, що лежить тільки за два кілометри на північ від Вишгорода, здавна приваблювало поселенців. Гадають, що ще за феодальної передмонгольскої доби тут вже існував монастир, напевно відомий з 1500 р. Протягом XVI й XVII ст. межигірський «Спас» здобуває багато маєтків, будується, виходить у тісні стосунки з Запоріжжям, яке вважає його за «свій», «козацький» монастир, а Січ — за межигірську «парафію». З 1672 р. запорожці влаштовують тут військовий шпиталь переважно для старих або покалічених січовиків, з 1691 року підпорядковують Межигір’ю найближчі до Січі монастирі Самарський, Лебединський тощо. Заможна запорозька старшина обдаровувала Межигір’я цінними речами, будувала тут своїм коштом. Року 1775 скасовано межигірську «парафію»—Січ, а року 1786 закрито й монастир, майно й дзвони передано по різних місцях. У квітні 1787 р. Катерина II, перебуваючи у Києві, хотіла одвідати Межигір’я, але напередодні її приїзду монастир спалено, щоб помститися за знищення Січі й «Спаса» межигірського. Року 1798 погорілі будови передали київському магістратові, щоб влаштував фаянсову фабрику, в зв’язку з найденням на території Києва (під Печерським) та в Межигір’ї каоліну. До фабрики, що почала працювати року 1801, приписано кількасот селян-кріпаків з околишніх сіл. Року 1822 фабрика перейшла у відання царського «кабінету». На 1830–40-ві роки припадає найбільша продукція Межигір’я, що стало широко відомо. У 1858–74 рр. фабрика перебувала в оренді у приватних підприємств, аж доки закрилася, не потрапивши пристосуватися до нових економічних обставин. (Найкраща колекція виробів межигірської фаянсової фабрики переховується у Всеукраїнськім історичнім музеї ім. Шевченка в Києві). Року 1884 Межигір’ям знову заволоділо духівництво, з 1894 року й аж до революції тут існував жіночий монастир. Року 1921 в Межигір’ї оселяється колектив молодих митців, що починають працювати над відродженням керамічного виробництва на засадах сучасного, революційного побуту. 1923 року тут вже засновується художньо-керамічний технікум, що своїм мистецьким рівнем навчання є безперечно найкращий в УСРР. Року 1930 його реформовано на Інститут.

Архітектор Іван Кедрін. Центральний портик до межигірського корпусу 1766 року.

З окремих пам’яток Межигір’я варто оглянути головну церкву, побудовану близько 1676–90 рр., тринавого типу, з тогочасним, прекрасної різьби, іконостасом. У мурованім «опасанні» (галереї) навколо церкви, побудованім на початку XIX ст., ще переховуються рештки неопаленого межигірського посуду. Далі довгий колишній «братерський корпус» проти західного фасаду церкви. Побудував його 1766 року київський архітектор Іван Григорович-Барський і перебудував 1816–17 рр. архітектор Іван Кедрін. Колишній «станковий» корпус фабрики на південь від церкви побудував 1871 р. Кедрін; у нім тепер містяться керамічні майстерні. І нарешті — чудова колишня «брама» з дзвіницею, що побудував 1772–74 рр. коштом останнього кошового війська запорозького П. І. Калнишевського, можливо архітектор Григорович-Барський; усередині цієї будови міститься цінний музей виробів технікума.

Вважаючи на культурне минуле Межигір’я, тут гадають улаштувати Державний культурно-історичний заповідник.