Бобров Семен у Миколаєві

Семена Сергійовича Боброва літературознавці називають прадідусем російських символістів: «задолго до Бенедиктова, Бальмонта и символистов конца ХІХ ст. Бобров ощущал тоску по «неслыханным звукам» и «неведомом языке» и первый заговорил о красоте белого стиха».

Майбутній поет народився 1763 р. в російському місті Ярославлі в родині священика. Дев’ятирічним його привезли до Москви. Семенко закінчив семінарію, гімназію, університет. Здібним хлопчиною опікувалися М.І.Новиков та М.М.Херасков. Під впливом відомих мужів Бобров почав писати вірші. Визнання молодого поета пов’язане із віршем «Действие и слава зиждущего духа». Його опублікували в петербурзькому часописі «Собеседник любителей российского», до видання якого була причетна сама Катерина ІІ. У чині губернського секретаря Бобров переїхав до Санкт-Петербурга. Улаштувався на службу в Геральдію при Сенаті. Можливо, через близькі стосунки з О.М.Радищевим улітку 1791 р. переїхав на південь.

У березні 1792 р. Боброва офіційно закріпили за похідною канцелярією начальника Чорноморського управління М. С. Мордвиновим. Поет побував у всіх Чорноморських і Азовських портах. Розділяючи з віце-адміралом труднощі, пов’язані із переміщенням, допомагав йому складати «донесения к высочайшему лицу». Щодо ролі Мордвинова в житті Боброва, то, «полуопальный и нищий литератор, нашел в нем надежного и влиятельного покровителя, известного своим неравнодушием к изящной словесности» (В.Л.Коровін).

Восени 1794 р. Бобров осів у Миколаєві, куди влітку перенесли правління Чорноморського флоту. Наступного року його зарахували в штат перекладачів, а в серпні 1796-го «произвели» в капітани.

Світське життя, з його балами, маскарадами, кавалькадами, прогулянками узбережжям Інгулу і живописними місцями за містом, Семен Бобров, «грубый нелюдим», відкрив для себе вперше. Та серед гамору і розваг бідний поет почувався непевно. За відгуками сучасників, скромний Бобров цурався веселого товариства, усамітнювався, хоча добросовісно складав «соответствующие поэтические темы» – вірші з нагоди. Писав же їх у своєрідній формі, як повчання. З цією метою склав 12 правил «для сердца и ума». Деякі:

1. Спеши, природы сын, с собой трудиться, Пока сияет утро дней еще, И жизненна твоя лампада рдится! – Смеркнется; – и тогда твой труд вотще.... 10. Сперва ты сердце воспитай! По том – твой разум просвещай! 12. Сколь добродетель ни прекрасна, Однак без скромности напрасна; Не значит ничего едина без другой, Так, как разкрытый спирт весь плод теряет свой. А ось «Поучение одной девицы против богатства»: Богатство! – что в тебе такое? Ты лестно низким лишь душам, Что тлея в мертвенном покое Цены не ощущаешь там, Где я все благо обретаю, Все благо в мере полагаю! Коли відчай огортав душу, поет звертався до вищих сил («Лучшая надежда Миртида»). О щасливые светилы, Протекайте надо мной! – Протекайте, горни силы, В кротком мире над главой! – Вы зиждители волшебны Драгой участи моей; – Вы, – вы вняли глас душевный Не в слепой любви, – прямой.

Оазою в пустині, відрадою для душі Семена Сергійовича стала родина морського артилериста Петра Федоровича Геринга (1760 – 1826). Називаючи господаря «Акастом», а господиню «Люциндою», Бобров відгукувався на всі події родини, як радісні (сімейні свята, народження дітей, підвищення на службі Геринга), так і сумні (смерть дітей, дружини Герінга). Ці твори увійшли у цикл, що був надрукований у Миколаєві 1800 р. під назвою «Домашние жертвы или Семейные удовольствия». До сліз хвилюють бобровські рядки, народжені «чувствованиями сердечными».

«Две апрельские утренние песенки...» Драгоценный мой цветочек! Сам ты вышел утром дня; Выкинь первый свой листочек! Улыбнись! – утешь меня В толь прекрасну пору, О ты, сладость взору! – Дочь любви! – без гроз и молний В люльке зришь зорю свою; – Пусть же щастье также в полдни Нянчит, и поет: – баю, Матери на радость Многим ближним в сладость. «К одной тринадцатилетней воспитаннице в генваре» Кони Солнцевы! – спешите Ближе, ближе снова к нам, И скорее призовите Дух весны к седым лугам! Солнце млеет; – солнце внемлет; – Вдруг сквозь снеги рдеет год, И к весне опять приемлет В вихрях сребряный свой ход. Вот! – летит весна крылата, И в растке венок несет! – Вот! – уже тринадесята И твоя весна цвет! – Расцвела она конечно! – И в душе цвети, – друг мой! – Ах! – весну душевну вечно Любит Бог и Ангел твой. «Выздоровление любезной матери после родов» Ветры, спите, не шумите! Сизы тучи, не гремите! – Тихий день сей мне священ; Тихий день сей величает Наилучшая из жен; – Но еще не проницает Сквозь недуг ее улыбка... Матерь розы! – ты родила Розу в цветнике своем; Свет сквозь тучи ощутила; Ощутила ты Эдем..... Хвилює і любовна лірика, написана в далекому ХVІІІ столітті. «Грусть по разлуке с любезной» О мысли, – мысли вы печальны, – Представьте вечера часы, Как Дида скрылась в долы дальны, И унесла с собой красы! – Ах! – как стесненно сердце млеет, Как томный зрак с тоски бледнеет!

Лише на Півдні Бобров складав автобіографічні вірші. Основний їхній мотив – це дорікання «Судьбине» за те, що «отрекалась бурю жизни отвратить». Не льстят мне здесь ни алы розы, Ни плод цены не подает, Ниже кишмишь, ни абрикозы; – А что? – моих друзей здесь нет («Напоминание соседу...») Не пізніше 1798 р. була написана балада «Могила Овидия, славного любимца Муз». Твір, в якому передано психологічний стан і самопочуття вигнанця, заслуговує на увагу. Побудовано його у вигляді діалогу «унылого певца» з римським поетом Назоном. В образі «унылого певца», ерудованого, схильного до роздумів, впізнаємо Семена Боброва. Біля співака, котрий подумки подорожував шляхом, протореним людством за вісімнадцять століть і увінчаного успіхами цивілізації, в «пыльном столпе» з’явилася тінь Назона. Тінь повідала співакові про кровопролитну боротьбу Октавіана за владу та про своє вигнання з теплої Італії в холодний і дикий скіфський край. Тінь переконує «унилого певца»: втіху слід шукати поза межами земного буття.

Доля Назона, прах якого покоїться невідомо де, такою мірою сколихнула поета, що думки його вернулися в русло власної долі. Вони породили гіркі роздуми: Судьба! – ужли песок в пустыне Меня засыплет так же ныне?

Прикметно, що ця строфа відокремлена від решти рядків проміжком і виділена курсивом. Тобто Семен Бобров послуговувався друкарськими засобами, щоб привернути увагу читачів до автобіографічного підтексту свого твору. Також метод аналогії дав змогу Боброву повідати світові про свою сумну долю. Як у античні часи владні сили вигнали з Риму опального Овідія, так за розпорядженням самодержця вигнали його, Боброва, з Петербурга. Обох заслали на окраїну, в необжиті місця, позбавивши звичного укладу життя. Перу Боброва належить «малая поэма» з довгою, в дусі бароко, назвою «Черноморские трофеи, или Парафрастические стихи предводителю сил Эвксинских на трикратное поражение турецкого флота 1791 и 1792 годов, почерпнутое из мыслей некоторого самовидца». У основу поеми покладені розповіді свідків про переможні сутички Ф.Ф.Ушакова. Доля Семена Боброва, починаючи з переїзду до Петербурга, а згодом з переведенням його в Причорномор’я, була тісно пов’язана з морем. Службові обов’язки капітана Боброва не пригнічували, навпаки, надихали. Про це свідчать і великі, і малі поетичні твори, присвячені морській тематиці, наприклад «К кораблю». Початок вірша елегійний, розважливий:

О ты носимое жилище меж волнами, И обитаемо среди морей людями! Вірний повчальному «почерку», в кінці твору поет нагадав людям про смерть, про останній наводний засіб, на якому їх відвезуть у потойбіччя: Харон на лодке нас свезет во мрачно поле. Прекрасні краєвиди Криму, давні легенди надихнули Боброва до написання поеми «Таврида, или мой летний день в Таврическом Херсонесе», надрукованої 1798 р. в Чорноморській адміралтейській друкарні. Відомо, що відхід Катерини ІІ призвів до кардинальних змін у внутрішній політиці Росії. Семен Сергійович важко пережив відставку адмірала Мордвинова, свого мудрого начальника і високого покровителя. Пригнічений настрій поета відбився у його вірші під промовистою назвою «Чувствование при удаляющемся Патриоте». Деякі строфи: Забудь все то, что мрачный Гений Теперь навеял за собой! – Прости ему за то достойно, Что паки в сень грядешь спокойно! ...Сей черный Гений лишь потщился По буре тихость возвратить; Он тем судьбину примиряет, Дверь Янусову затворяет. ...Твоя ладья устав в стремленье, Что в бездне плавала забот, Чрез бурно севера дхновенье На пристань прежнюю течот. – Там ты отдохнешь, муж почтенный; Там ощутишь покой безценный.

Зрозуміти твір не легко: надто багато недоказаного в ньому, натяків. За поясненням звернемося до біографа поета – Коровіна: «Бурно севера дхновенье» – это, конечно, гнев императора, а «мрачный Гений» означает либо просто злую судьбу, либо самого Павла І, а может и адмирала Дерибаса, интроговавшего против Мордвинова. Затворяемая «Янусова дверь», возможно, означает перемену политического курса после смерти Екатерины ІІ (отзыв русских войск из Персидского похода и отказ от планов новой войны с Турцией), а возможно и отставку Мордвинова от военных дел. Все это – выразительные примеры многозначности и сознательной «темноты» образов у Боброва».

Перебуваючи у відставці, Микола Мордвинов допоміг напівопальному поетові повернутися в столицю. Про це висновуємо з мажорного твору Боброва «Признательность Патриоту...», написаного в серпні 1799 року. В одному з віршів поет порівнював себе з фіалкою, відродженою джерелом поблизу Бугу.

Попри нарікання на «Судьбину», роки, проведені Бобровим в Миколаєві, надзвичайно плідні. Дослідники називають їх роками творчого розквіту поета, що не є перебільшенням. У Миколаєві Бобров написав величезну кількість творів (поеми, оди, послання, станси, пісні, ідилії, елегії, надписи, дитячі і жартівливі вірші, «хори» для виконання під музику, вірші з нагоди). Вони увійшли у зібрання творів поета, виданих 1804 р. в Петербурзі, склавши переважну більшість розміщених там речей. Книги Боброва, що користувалися популярністю, отримали високе визнання – у березні 1805 року Олександр І «пожаловал» авторові перстень вартістю 700 рублів. На початку XIX ст. Семен Бобров вийшов у ряди перших поетів Росії.