Василь Симиренко – меценат українського книговидання: за матеріалами виставки «Пам'яті Великого Хорса»

Славна і трагічна історія роду Симиренків, що став по суті провідником національної ідеї у рідному краї. Доброчинність, безкорислива допомога людям, які того потребували, була властива багатьом його представникам. Серед Симиренків широкому загалу більш відоме ім'я Платона Симиренка, що профінансував останнє прижиттєве видання "Кобзаря" Тараса Шевченка, представлене у постійній експозиції Музею книги. Та найвидатнішим меценатом у родині став Василь Федорович Симиренко. Не один куточок експозиції Музею періоду історії книги ХІХ – початку ХХ століття нагадує його ім'я. Але донедавна про це не знали належним чином навіть науковці Музею.

Після революції 1917 р. у вітчизняній пресі ніде не згадувалося про внесок В. Симиренка не лише в економічне, але й в духовне відродження України, на чому неодноразово наголошували у своїх працях сучасні дослідники. На щастя, лишилися спогади та видання, профінансовані В.Ф.Симиренком, які допомагають скласти по фрагментах цілісну картину Симиренківських благодіянь. Тому невипадково виникла думка про створення виставки до 175-річчя з дня народження В.Ф.Симиренка, яка легко поєдналася з постійною музейною експозицією. Він ввійшов в історію України як "найвидатніший, найщиріший українець з-поміж так званих "буржуїв", який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї щирої душі, а й до глибини своєї кишені" . Ім'ям видатного язичницького бога, Великим Хорсом, називали Василя Федоровича найвидатніші його сучасники. Він вважав першим і найважливішим своїм обов'язком матеріально підтримувати український національний рух. "Ще замолоду склавши обіцянку давати одну десяту частину своїх прибутків на українську справу, виконував її до кінця свого життя". Василь Симиренко говорив про українських письменників та громадських діячів: "Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю заробляти гроші, то й мушу заробляти їх для України… А нащо б я силувався так заробляти, якби для України не були б потрібні гроші, я б стільки не працював".

За життя Василь Федорович забороняв афішувати його субсидування. Як тоді часто говорили, що "…Все це робилося так, що його ім'я залишалося десь у тумані…" Ім'я жертводавця лишалось нерозкритим, і знали його під іменем Хорса, а вислів "Хорс засіяв" означав, що передано нові кошти на чергову українську справу. Тому спроби перелічити все, що було зроблено Симиренком для різних культурних заходів – то марна річ ( зазначав В.Науменко у прощальному слові).

Готуючи виставку з метою вшанування великого Мецената і видатного вченого, ми ставили собі за мету показати плоди доброчинності Василя Симиренка в українському книговиданні. Через вказані вище причини в усій повноті висвітлити це неможливо, але навіть те, що вдалося зробити, захоплює і дивує сучасників – як музейників, так і наших відвідувачів. Та спочатку коротко про концепцію виставки "Пам'яті Великого Хорса" до 175-річчя з дня народження В.Ф.Симиренка, в основу якої покладено музейну колекцію.

Розпочинається вона із розлогого дерева славетного українського роду Симиренків, де особливо почесне місце відведено імені Василя Федоровича Симиренка – видатного вченого, інженера-конструктора та технолога в галузі цукроваріння, щедрого мецената української культури.

Василь Симиренко народився в родині співзасновника знаменитої фірми "Брати Яхненки - Симиренко" 7 березня 1835 року в селі Мліїв на теперішній Черкащині. Закінчив французький пансіон у Петербурзі, а фахову освіту інженера-технолога здобув у Паризькій політехніці. Повернувшись із Франції після смерті брата Платона (1863), а згодом і батька (1867), Василь перебирає на себе керівництво фірмою, яка поступово занепадає. Протягом десяти років він намагається подолати збитковість підприємства, однак з кожним роком фінансові справи погіршувались. Василь Федорович у 1873 р. залишає родову оселю в Млієві, відмовляється від утримання, прав на спадщину і посади голови адміністрації.

Під час роботи в адміністрації (60-і рр.) він познайомився і одружився з Софією Іванівною з родини французьких аристократів Альбрандт, які іммігрували в Україну після Великої французької революції. Наслідуючи родинні традиції активного підприємництва, спорудив у селі Сидорівка Київської губернії цукроварню, обладнав її новітнім устаткуванням власної конструкції. Лише завдяки грунтовному розумінню справи, невсипущій працьовитості і блискучому організаційному хисту Василя Федоровича напівзруйнований завод у Сидорівці став високоприбутковим, а цукроварня стала своєрідною лабораторією, де господар виявив себе геніальним теоретиком і практиком, винахідником- новатором і раціоналізатором.

Ось як характеризує Василя Федоровича А.Ніковський: "З портрета дивиться на вас чепурна, по-європейському вдягнена людина, може бути, і молодого, може бути, і старого віку. Це – тип англійського міністра чи видатного техніка з Америки, це виплод європейської чи якоїсь іншої новітньої, тільки не нашої, не російської культури". Надійним другом і першим помічником в усіх справах була дружина. Він займався усім заводськими справами, а Софія Іванівна вела першу в Російській імперії пастильню, порядкувала в господарстві і в саду, що славився на всю округу. За свідченнями сучасників, це була винятково чарівна і приваблива пара з незвичними на той час європейським мисленням і поведінкою. Обоє були людьми широкої освіти, з виробленим літературним смаком та володіли іноземними мовами. Василь Федорович виписував дуже багато технічної й художньої літератури.

Симиренко був поборником національної ідеї. Маючи практичну вдачу, він реалістично підходив і до національних питань. Ще замолоду поставив перед собою завдання власними засобами здобути матеріальні кошти і спрямовувати їх на добрі справи, що й робив протягом 40 років.

Ледь вибравшись з найтяжчих боргів, Василь Федорович поспішив повідомити Володимира Боніфатійовича Антоновича, що тепер передаватиме щороку десятину своїх прибутків на українську справу. До кінця життя він не тільки свято дотримувався цієї обіцянки, а й незлічимо перевищив її.

Василь Федорович ще з молодих років був членом Старої Громади. Він зацікавлено стежив за її діяльністю, але організаційних посад не займав. Даруючи великі кошти на українську справу, ніколи не зобов'язував громадівців вказівками чи умовами щодо їх використання. Отож, коли хотів щось зробити, чого громада не вважала за потрібне, робив це сам за додаткові кошти.

А робив він дуже багато. У часи важкого тиску на українську мову та культуру (Валуєвський та Емський укази) мало яке українське видання на Наддніпрянщині виходило без допомоги Василя Симиренка. Він протягом довгих років підтримував газети "Рада", "Громадська Думка", "Літературно-науковий вісник".

Допомагав Симиренко і Одеській Громаді. Євген Чикаленко у спогадах згадує, як познайомився з Симиренком в Одесі в 1890 р. у М.Ф.Комарова: "Це був невеликий на зріст, сухорлявий дідусь, з дуже приємним голеним обличчям, сірими пронизуватими очима і сивою головою". Він був заклопотаний тим, що у Європі нічого не знають про Україну, а тому вважав, що потрібно вжити заходів, щоб у закордонну пресу подавалися відомості про український національний рух. Для того він передав через М.Комарова близько 5000 карбованців (тими грішми Одеська Громада допомагала Р.Сембратовичу видавати журнал німецькою мовою "Рутеніше рев'ю"), а В.Кушніру – на видання його "Україніше рундшау". З листування з Євгеном Чикаленком, відомим громадським діячем, меценатом, редактором газети "Рада", дізнаємось, що вихід у світ газети був можливий завдяки підтримці В.Ф.Симиренка, який щороку виділяв на видання 10 – 12 тисяч карбованців.

Після смерті Василь Симиренко залишив "Товариству для підмоги українській літературі, науці і штуці" 300 000 карбованців. Тоді ж Чикаленко подав думку, щоб видання газети "Рада" придбало це товариство, до якого, крім нього самого, також входили В.Леонтович, Ф.Матушевський, С.Єфремов, І.Шраг, П.Стебницький. За домовленістю з дружиною Симиренка Софією Іванівною вони купили власну друкарню (колишню друкарню П.Барського на Хрещатику) й наново організували видання щоденної газети, якій дали нову назву "Нова Рада".

Володимир Науменко, познайомившись із Симиренком наприкінці 70-х рр. у О.Ф.Кістяківського, з того часу знав його як щедрого жертводавця, щорічно в лютому, після контрактів, "отпускавшего для того или иного дела крупные суммы". В.Науменко вважав, що "Киевская старина" проіснувала 25 років (а з журналом "Україна" – 26) дякуючи В.Симиренку. З 1889 р. "засиял по этому поводу Хорс, мы смело пустились в дальнейший путь, сразу выкупив издание у наследников покойного А.Лашкевича за сумму около трех с половиною тысяч рублей, целиком уплаченную В.Ф.Симиренком, и с 1890 года по 1907 год включительно "Киевская старина", а в последний год "Украина", все 18 лет поддерживалась Василием Федоровичем". Всі фінансові справи у "Киевской старине" проводилися через В.Науменка, тому він з упевненістю міг сказати, що на саму тільки "Киевскую старину" та її продовження "Україну" Василь Федорович надав 35 тисяч карбованців.

За його допомогою і його коштом вийшла низка українських книжок, серед яких кілька видань "Кобзаря" Тараса Шевченка Так, коштом Київської Старої Громади, зокрема М.Лисенка, М.Старицького, В.Ф.Симиренка видано двотомний "Кобзар" 1876 р. у Празі. Пізніше 1800 рублів В.Ф.Симиренко передав Петербурзькій Громаді на видання "Кобзаря" 1907 р. В.Симиренко допомагав також окремим письменникам, зокрема М.Коцюбинському, Б.Грінченку, І.Шрагові. Із листування М.Коцюбинського з дружиною дізнаємося про те, що "Товариство допомоги українській науці і штуці" письменнику було призначено літературну стипендію, яку спонсорував В.Ф.Симиренко. Є.Чикаленко зазначав: "…Якби не В.Ф.Симиренко, то й Коцюбинському ми не могли б давати більше 500 рублів на рік". До того ж, коли письменник перебував у лікарні, Василь Федорович неодноразово навідував його і допомагав матеріально.

Він фінансував досліди і видання праць О.Кістяківського, П.Чубинського. У листі до професора права Київського університету О.Ф.Кістяківського, що був адвокатом Симиренка, його повіреним у громадських справах, від 25.11.1874 р. щодо видання "Права, за яким судиться малоросійський народ" Симиренко зазначав: "Вікритий Вами рукопис про право, за яким судиться малоросійський народ, видавайте, гроші я Вам дам або під час контрактів, або одразу ж по контрактах. Згадувати про мене у виданні не треба. Я вважаю видання цього рукопису справою вельми корисною для науки нашого права". Крім того, у квітневому листі 1881 р. Василь Федорович сповіщає Кістяківського, що посилає йому 200 рублів на бібліотеку.

Кандидат юридичних наук, автор гімну України П.П.Чубинський після заслання долучився до справ цукровиробництва в Симиренків і навчався у Василя Федоровича премудрості переробки заводської технології буряків у цукор. Вірогідно, що за гроші Симиренка і з ініціативи Чубинського починають видавати "Ежегодник светлосахарной промышленности". Чубинський організував етнографічно-статистичну експедицію по Україні та Білорусії, яку профінансував Василь Симиренко, а згодом і її видання, що представлені на виставці. У передмові до "Трудов этнографическо-статистической экспедиции…" (Т. 1. – СПб, 1872. – с. XV) Чубинський пише: "В.Ф.Симиренко обогатил труды экспедиции альбомом фотографических снимков типов и бытовой обстановки". Симиренко допомагав матеріально хворому Чубинському, доручивши 15 серпня 1884 р. своєму повіреному догляд за хворим: "Скільки потрібно грошей для Чубинського, можете взяти з мого рахунку, а якби чогось не вистачило, тоді я доповню за вашою вимогою".

За його щорічної допомоги (600 крб.) П.Ніщинський здійснив переклад "Іліади", виданий у Львові Науковим товариством імені Шевченка.

Окремо доцільно зупинитися на внескові В.Ф.Симиренка для купівлі власного дому НТШ. Товариство на чолі з М.С.Грушевським розгорнуло широку діяльність, треба було утримувати власну друкарню, бібліотеку, музей і складські приміщення. М.Грушевський звернувся до наддніпрянців, і відразу ж відгукнувся Василь Симиренко, подарувавши, за свідченням небожа В.Леонтовича, у 1912 р. 100 000 рублів золотом (250 000 австрійських крон) на придбання будинку для цього товариства. Відомо, що раніше він передав 10 000 рублів на видання "Літературно-наукового вісника", вихід якого став можливим не лише у Львові, але й у Києві.

З непідробним інтересом Симиренко стежив за діяльністю одного з перших українських видавництв "Вік", що одразу розпочало широку, як на той час, роботу і потребувало лише тимчасової матеріальної допомоги. На перше видання "Віку" Д.Антонович дістав через посередництво батька від В.Ф.Симиренка 100 рублів. На той час для видавництва це був капітал. Пізніше Симиренко дав ще 300 рублів на друк антології "Вік" – першого прибуткового видання видавництва. Чистий прибуток від видання заклав тверду матеріальну підвалину видавництва, що відтоді почало носити назву "Вік".

Ще замолоду Василь Федорович вступив до Київської Старої Громади. На зборах товариства він бував дуже рідко, бо не жив у Києві, а коли приїжджав до міста, то було чимало інших клопотів. У 1880 р. Симиренко та його дружина Софія Іванівна підписали доручення про право В.Б.Антоновича користуватися їхніми заощадженнями (копія представлена на виставці). Так, коли Громада перестала матеріально підтримувати М.Драгоманова, що розгорнув українське книговидання в еміграції, Василь Федорович під час швейцарської подорожі передав гроші на його видання, а попередньо він передавав кошти на відкриття М.Драгомановим друкарні у Женеві.

В.Симиренко багато років допомагав Київській семінарії, громадському виданню "Родина", "Товариству допомоги українській культурі, науці і мистецтву", підтримував у Сидорівці українську театральну трупу, що відіграла помітну роль в історії українського театру, а також - діяльність хору М.В.Лисенка. Він мав намір заснувати у Сидорівці народну школу на зразок мліївської, але змушений був відмовитися від цього через урядову заборону викладати українською мовою.

Не маючи дітей, Василь Симиренко за порадою свого приятеля В.Б.Антоновича склав заповіт, у якому все його майно, що оцінювалося до 10 000 000 рублів, залишалося в користуванні його дружини Софії Іванівни. Після її смерті воно мало піти на українські справи за розпорядженням комітету, власністю якого і стало те майно. Членами комітету були В.Антонович, М.Лисенко, В.Науменко, М.Комаров, Л.Смоленський, І.Шраг. Пізніше до нього включили небожа Симиренка В.Леонтовича, М.Грушевського, П.Стебницького та Є.Чикаленка. Як згадує останній, Василь Федорович після своєї смерті залишив 300 000 рублів "Товариству для підмоги українській літературі, науці й штуці".

Софія Іванівна завжди підтримувала чоловіка в його сприянні українській справі, продовжуючи цю діяльність після його смерті. Її коштом для українських видавництв була куплена друкарня П.Барського на Хрещатику, де планувалося друкувати нову щоденну українську газету. Маєток у селі Сидорівка дружина заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Решту коштів – на народний університет його ж імені у Києві з викладанням українською, а свій особняк – українському науковому товариству.

За спогадами сучасників та місцевими переказами, у Василя Федоровича була багата бібліотека. "Та так меж селянами і пропала. Меж цікавими книжками були такі: "Рукописна Біблія" на українс. мові, "Гайдамаки" Шевченка, художньо видані 1887 року і інші" (Переказ про родину Симиренків з народних уст. Записано 8.09.1933 р. на жовтневі свята К.Марченком від Давида Ониськовича Сидоренка).

Ми ніколи не дізнається про повний перелік добродіянь Василя Федоровича, бо він був надто скромною людиною і не сприймав подяк і слави. Давати так, щоб ліва рука не знала, що робить права – взагалі було родинною традицією Симиренків.

Василь Федорович Симиренко помер 1 грудня 1915 року і був похований на Аскольдовій могилі. Місце поховання не збереглося.

Вперше пам'ять про Василя Симиренка урочисто вшановано у 1995 році, коли 26 вересня в присутності його внучатої небоги канадійки Тетяни Володимирівни Симиренко-Торп та інших родичів на фасаді садиби по вулиці Десятинній, 9, де багато років мешкали Симиренки, встановили бронзову меморіальну дошку з портретом видатного українця (скульптор В.Сівко). Було видано поштову марку і конверт з портретами Симиренків (художник О.Малакова-Білоус). У видавничій фірмі "Родовід" (число 10) побачив світ однойменний альманах, повністю присвячений Симиренкам.

1999 року засновано премію Ліги українських меценатів імені В.Ф.Симиренка у розмірі 5000 у.о., що присуджується за вагомий внесок у справу розбудови Української Держави і сприяння творення її доброго імені в світі. Першим лауреатом став відомий політолог Збігнев Бжезінський (США).

Виставка побудована на основі музейної колекції з використанням архівних матеріалів Національної бібліотеки НАН України імені В.І.Вернадського, книжок видавництва "Ярославів Вал", а також матеріалів з приватних архівів родичів Симиренків – киян письменниці Олени Леонтович та народної артистки України Наталії Свириденко, історика Тамари Лазанської, родини письменника Юрія Хорунжого та ін. Всього на виставці представлено близько 100 експонатів – книги, періодичні видання, документи, ілюстрації, фото тощо.

Продовживши термін експонування виставки, ми переконалися, що вчинили правильно. Підтримують ці переконання численні відгуки відвідувачів. Приклад звитяжної праці й безкорисливої доброчинності Симиренків захоплює, дивує наших сучасників. Всі вони зголошуються на одному, що про цю славну історії слід розповідати якомога більшому колу українців. На деяких відгуках хотілося б зупинитися. Серед наших відвідувачів звичайно найбільше киян. Об'єднує їхні враження від знайомства з постаттю Симиренка захоплення щедрістю мецената, без якого було б збіднене українське книговидання ХІХ ст. Науковці, студенти, вчителі, учні висловлюються по-різному, але спільною для цих висловлень є думка,висловлена членами родини Кіпіан з Києва: "Надзвичайні люди Симиренки!" (17.10.2010 р.) Росіяни з Москви, Ростова-на-Дону, Лондона відзначають: "Очень интересно, кратко и патриотично". Та що тут говорити, коли навіть фахівці-садівники визнають, що для них багато що з історії Симиренків стало відкриттям. Доктор біологічних наук Силаєва Алла Михайлівна пише: "Серце переповнене великою радістю і щирою подякою Музеєві книги про велетня українського роду Симиренків – інженерів, технологів, учених-садівників, меценатів. Спасибі за прекрасну лекцію …, за зібрані унікальні матеріали, які будемо вивчати разом з студентами". (30.04.2010 р.) А Юрій Ковтун, книга якого "Сузір'я Симиренків" (К., Україна, 2009) експонується на виставці, у передмові до видання зізнається, що справжня історія родини Симиренків для нього, доктора аграрних наук, відкрилася 10 років тому, хоча ще в молоді роки він працював на науково-дослідній станції у Млієві. Серед наших відвідувачів траплялися і земляки Симиренків. Один з відгуків належить Людмилі Коваленко, інженеру за фахом, яка народилася в селі Сидорівка, де працював В.Ф.Симиренко, і навчалася у школі в його маєтку. Зараз ці будівлі майже зруйновані. У щирому духовному пориві після відвідання нашої виставки вона навіть написала вірш, присвячений Василю Федоровичу, про якого довгий час вона та її земляки майже нічого не знали. Пані Людмила добровільно, за покликом серця, стала популяризатором книги Ю.Ковтуна " Сузір'я Симиренків" серед своїх земляків, які мешкають не лише в Україні, але й за її межами (зокрема, у столиці Білорусії Мінську). "Цікавило все про Симиренків рід. Моя прабабуся Антоненко Степаніда Дементіївна (1880 – 1968) працювала покоївкою у сидорівському маєтку Василя Федоровича. Вона за життя позитивно характеризувала цю людину. Шкодую, що в моїй Сидорівці немає жодної пам'ятки про нього". - Такий запис від 19.10.2010 р. лишила пані Людмила у книзі відгуків музею. Думки- враження про виставку, як і про Музей книги, переконливо засвідчують, що книга є незамінним чинником у формуванні національної свідомості українців.

У національних здобутках українців до революції значний матеріальний внесок Василя Симиренка. Саме він сприяв виходу з друку численних значимих україномовних видань, які сьогодні займають почесне місце в експозиції Музею книги і друкарства України, а також на виставці "Пам'яті Великого Хорса". Українці мають пишатися справами великого мецената, наслідувати його у своєму житті, зберігати пам'ять про Лицаря українського духу, а наша виставка є ще одним внеском у справу вшанування славетного Українця.

ЛІТЕРАТУРА

Леонтович В. Родина Симиренків: Василь Федорович Симиренко / В. Леонтович // Київ. старовина. – 1994. – № 4. – С. 15-23: фотогр.

Леонтович О. Великий Хорс українського відродження: до 170-річчя від дня народж. Василя Симиренка / О. Леонтович // Уряд. кур'єр. – 2005. – 4 берез. (№ 41). – С.8: фотопортр.

Леонтович О. Благословенний небесами шлюб [В.Ф. Симиренка з С.І. Альбрант] / О. Леонтович // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 53-55: іл.

Ніковський А. Пам’яти Василя Симиренка / І. Ніковський // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 49-52: портр.

Ганницький С. Василь Симиренко — технолог, промисловець і меценат / С. Ганницький // Наук. зап. / Тернопіл. нац, пед. ун-т ім. В. Гнатюка. — Тернопіль, 2005. — Вип.2. — С.17–20. – (Сер. Історія).

Білоцерківська Г. Василь Федорович Симиренко – меценат української культури / Г. Білоцерківська // Бібл. вісн. – 2007. – №3. – С. 35-38.

Ковтун Ю. Сузір’я Симиренків / Ю. Ковтун. – К.: Україна, 2009. – 382 с. – ISBN 978-966-524-389-2.

Слабошпицький М.Ф. Феномен одного роду / С.Ф. Слабошпицький / Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: нариси з історії укр. культури. – К., 2001. – С. 163-179. – ISBN 966-605-225-3.

Слабошпицький М. Феномен Симиренків / М. Слабошпицький // Хроніка-2000. – 2000. – Вип. 35/36: Культура і наука світу: внесок України. – С. 451-460.

Хорунжий Ю. Симиренки: Платон, Василь, Софія, Левко, Володимир / Ю. Хорунжий // Хорунжий Ю. Українські меценати: доброчинність – наша риса. – К., 2001. – С. 41-53: іл. – ISBN 966-518-148-3.

Міщенко Н. За добро - воздасться: [Брати Симиренки - знані меценати в Україні] / Н. Міщенко // Демокр. Україна. – 2002. – 17 верес. – С. 4: фотопортр.

Ліховий І. Симиренки в національній культурі: З покоління в покоління / І. Ліховий // Слово і час. – 1997. – №3. – С. 75-77. – (Меценати, спонсори).

Вольвач П.В. Коріння родового дерева [Симиренків] / П.В. Вольвач // Вольвач П.В. Л.П. Симиренко – фундатор українського промислового садівництва: (садівничий України). – Сімферополь, 2002. – С. 158-218. – ISBN 966-572-279-1.

Розгін І. Літопис роду Симиренків / І. Розгін // Хроніка-2000. – 2001. – Вип. 45/46: Черкаський край – земля Богдана і Тараса. – С. 578-605: портр.

Чередниченко Д. «В одну громаду скуті...» / Д. Чередниченко // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 39-48.

Шевченко О. Родина Симиренків і розвиток цукрової промисловості в Україні / О. Шевченко // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 31-38: фотоіл.

Сапунова В. Дело Семируких: представители рода Симиренко стояли у истоков отечественной сахарной промышленности.

Братья же Платон и Василий стали еще и одними из главных меценатов украинской культуры второй половины XIX в. - начала ХХ в. / В. Сапунова // Бизнес. – 2009. – 18 мая (№ 20). – С.52-54: портр.

Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні: (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.) / Т. Лазанська. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1999. – 282 с. – Про рід Симиренків на с. 197-208. – ISBN 966-02-1235-6.

Від укладачів: [про родину Симиренків] // Симиренко В.Л. Часткове сортознавство плодових рослин: у 2 т. – К., 1995. – Т.1: Яблуня. – С. 7-28. – ISBN 5-7707-6881-9 (т.1).

Малаков Д. Славний рід у Києві: [про Симиренків] / Д. Малаков // Слово і час. – 1997. – №3. – С. 77-80. – (Меценати, спонсори).

Малаков Д. Київські адреси родини Симиренків: архівна розвідка / Д. Малаков // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 77-83: фотоіл.

Андрієнко Р. Пам’яті родини Симиренків: [вечір на пошану, що відбувся 3 жовт. у київ. Будинку вчителя] / Р. Андрієнко // Слово і час. – 1996. – №1. – С. 79-80.