Жіноча молитва за Шевченка

Як свого визнаного і шанованого поета, зустрічала Україна Тараса Шевченка влітку 1843 року. Його «Кобзар» збудив національні почуття, любов до рідного слова не тільки серед простого народу, а й серед українського панства. Для людей, з якими зустрічався і спілкувався тоді поет, «сяйво духу його було чимось надприродним» [5, с.123], - згадував Пантелеймон Куліш. Цим сяйвом Шевченкового духу було овіяне і яготинське товариство, де він прожив впродовж трьох місяців. У Яготині, маєтку князя Миколи Рєпніна, Шевченко написав поему «Тризна» з посвятою княжні Варварі Рєпніній, зробив дві копії для В.Тарновського і О.Капніста з портрета князя роботи художника Й.Горнунга, намалював портрет його онуків, а також відомий автопортрет, що нині зберігається у Музеї приватних колекцій у Москві. Тут зароджувались патріотичні та мистецькі ідеї знаменитої серії офортів «Живописная Украина».

У родині Рєпніних виховувались троє сестер Псьол: старша – Олександра, середня – Глафіра, і найменша – Тетяна. Їх батько, Іван Михайлович, служив у канцелярії Миколи Григоровича Рєпніна, коли той був на посаді малоросійського генерал- губернатора. У 1823р. І.М.Псьол і його дружина померли, залишивши семеро дітей. Сиріт розібрали родичі та друзі. Сестри Псьол закінчили Полтавський інститут шляхетних дівчат, засновницею і фундаторкою якого була дружина князя Рєпніна Варвара Олексіївна – донька останнього українського гетьмана Олексія Розумовського. «Сестры Псел были весьма образованные и талантливые девушки. Глафира Ивановна прекрасно рисовала, а Александра Ивановна недурно писала малороссийские стихи»[6, с.8], - згадував М.І.Стороженко. На час перебування Шевченка у Яготині Олександрі було 26 років, Глафірі - 20.

В Яготині Тарас Шевченко опинився у доброзичливому і щирому оточенні, добре обізнаному з літературою і мистецтвом. Всі були у захопленні від його поезії, мови, манери читання віршів. «Какие чувства, какие мысли, какая красота, какое очарование и какая боль! Мое лицо было все мокрое от слез… Это была пленительная музыка, певшая мелодические стихи на нашем красивом ы выразительном языке…»[1, с.55], - так писала княжна про сприйняття поеми «Слепая» у листі до Шарля Эйнара від 27 січня 1844р.

Як відомо, у серці Варвари Рєпніної зародилось глибоке і пристрасне почуття до поета. Серед «яготинських анахореток» (так назвав Шевченко жіноче яготинське товариство в одному з листів із заслання до А.І.Лизогуба) він надавав перевагу молодій і вродливій Глафірі Псьол. «Я втайне и не сознавая того, чувствовала ревность из-за предпочтения, которое он оказывал Глафире» [1, с.55],- зізнається у тому ж листі-сповіді В.Рєпніна. Безперечно, що ті самі настрої і почуття переживала і Олександра Псьол. ЇЇ романтична натура також не могла не захопитись Шевченком, хоча, як потім стає відомо з її листів, вона навіть особисто з ним не спілкувалася. Скромна і сором’язлива, вона лишалася в тіні високоосвіченої княжної і своєї сестри-красуні. Разом з усіма вона ловила кожне Шевченкове слово, плакала над долею Катерини і Сліпої, захоплено слухала як він читав «Тризну». Шевченкові поезії переписувала до окремого зошита – зберігся її рукописний список поеми «Мар’яна-черниця». Його слово глибоко проникло у її душу, а кохання до поета пробудило поетичний дар і вилилось у щиру поетичну мелодію, присвячену Тарасові Шевченку. Однією з перших народилась поезія «До сестри», у якій звучить болісна туга нерозділеного кохання:

Нам з тобою, моя сестро, Не ходити в парі. Твоє сонце світить ясно, - Моє давно в хмарі.

Найвідомішою для сучасників поезією Олександри Псьол стала «Свячена вода». «Цей останній акорд поезії «До сестри» є природнім переходом до другої, до «Свяченої води»…Тут любовна трагедія переходить уже зовсім у почування тихої резиґнації і примирення з Богом» [4, с.10], - відзначав український літературознавець Є.- Ю. Пеленський. Цей поетичний твір був добре відомий Шевченкові. Наведемо його повністю:

Я бачила – святу воду В річку виливали, Щоб свяченої ногами Люди не топтали

А кохання вірне, щире, Як вода святая, Бо воно гріхів багато Із душі зживає.

От тим то своїх думок Хоч я і убоге, Зроду, звіку не покину Та людям під ноги.

У Господа небесного Ласки ціле море, То я в його, як ту воду Виллю своє горе.

Саме цю поезію, не називаючи її автора, Тарас Шевченко високо поцінував і прославив у передмові до нездійсненного видання «Кобзаря»1847року, де, як відомо, він окреслив проблеми тогочасної літератури у справі служіння її інтересам свого народу. І як молоду її парость називає «Свячену воду»: «А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде – щоб не дуже чванилась московська братія своєю Ростопчиною – то от вам «Свяченая вода»; написано панночкою, та ще й хорошою, тілько не скажу якою, бо воно ще молоде, боязливе. А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як «Свяченая вода», - і не турбуйтесь, бо єй-богу, не найдете» [10, с.208].

Арешт і заслання Тараса Шевченка яготинське жіноцтво переживали як особисту трагедію. На цю подію Олександра Псьол відгукнулась своїми поезіями: «Заплакала Україна», «Ой коли б я голос соловейка мала» і «Віє вітер над Києвом». «Братчиків» - кирило-мефодіївців вона називає синами України, квітами рожевими, прибитими морозом; молодими орлами, що піймані яструбами і просить Бога згадати на них «прадідівську славу».

Боже милий! Вони ж твою Заповідь чинили: Свою матір убогую Шанували-чтили. І до братів своїх темних Простягали руки. Всім бажали вони мира, Добра і науки.

Остання поезія з цього триптиху присвячена Шевченкові.

Віє вітер над Києвом, Сади нахиляє; Старий Дніпр старих сусідок, Німих гір питає: «Де гуляє-бенкетує Син наш незабутній? Вже солов’ї одспівали, А його не чути! Уже і Дух і Купало, І Петро минулись, І чумаки із первої Дороги вернулись; Уже й жито половіє, Час затого й жати, А він не йде - біля мене Сісти заспівати!» Обізвались німі гори: -Дніпре, старий друже! Не питав ти України, По кім вона тужить. Не прислухавсь, що дівчата Плакали-співали, Про що хвилі з берегами Нищечком шептали? Розпитай же буйних вітрів З далекого краю, Як наш кобзар з важким ранцем Під ружжем гуляє!

Варвара Рєпніна і сестри Псьол були одними з тих, хто підримував і допомагав Шевченкові вижити у найперші найважчі роки солдатської неволі: вони писали йому листи,пересилали книги, підтримувала морально.

У Шевченкових листах-відповідях не раз зустрічається прохання прислати текст поезії Олександри Псьол «Свячена вода».

Спочатку його передав Андрій Лизогуб, але він загубився. «Коли маєте «Свячену воду», то спишіть та пришліть мені, бо та, що ви мені передали, утрачена» [6, с.41],- читаємо у листі до А.Лизогуба від 1 лютого 1848року. Про це саме він просив також і Варвару Рєпніну: - «…пришлите, если имеете «Свячену воду»; она оросит мое увядающее серце» [11, с.43].

Весною 1850р. ім’я Варвари Рєпніної, Олександри Псьол, Андрія Лизогуба та інших, хто листувався з поетом, з’явилося у матеріалах оренбурзького арешту Шевченка, де в переліку матеріалів, знайдених у нього під час обшуку, є наступне: «Приписка неизвестной женской особы Александры, в письме княжны Репниной, без числа и года. Стихи малороссийские «Свячена вода». Тоже переделанное с добавленим» [9, с.190]. Тобто, на засланні Шевченко мав рукописи двох поезій Олександри Псьол. Перша – відома нам «Свячена вода», а друга – вже нова, інша, яку Павло Зайцев назвав «Молитвою за Шевченка», покликаною оберігати його в тяжкій неволі.

Молим тебе, Боже правди, Боже благостині, Не покидай сиротою у степу-пустині Брата нашого! Як батько, як рідная мати Озовись до його душі, не дай унивати!

Збери, Боже, наші сльози в темнісіньку хмару І, як серцю розбитому стане нудно, жарко, Тоді нехай вони бризнуть як дощик весною…

Зроби чудо – вони стануть святою водою Живущою, цілющою, всі рани загоїть Як у купелі викупає і душу напоїть.

Посилаючи свою «Молитву», у супровідному листі Олександра Псьол написала: «Я уверена, уважаемый Тарас Григорьевич, вы не найдете странным, что я пишу вам, хотя в обществах, где мы встречались иногда, ни разу не говорила с вами. Отдаление делает меня отважнее; притом же я имею тройное право быть вам не чужою(кілька рядків закреслено). Протягиваю вам руку и прошу вас, добрый Т.Г., считайте меня старой знакомой. Дай Бог увидеться на свете его! Бог знает, как бы я желала, чтоб вас по крайней мере не изгоняли из Эдема. Да пробудет он всегда с вами и не допустит вас умереть для высокого и прекрасного! Нет, не может быть, чтобы в душе вашей, в которой совершались дары чистой поэзии, где раздавались такие торжественные гимны, не может быть, чтоб в ней воцарилась когда-нибудь мерзость запустения! Не бойтесь этого, Т.Г., за вас так много молитв сестер Ваших по Христу» [3, с.71].

Цей лист О.Псьол написала на звороті листа В.Рєпніної, яка повідомляє: - «За Вас много, много молитв – а молитва даром не пропадет»[3, с.71]. Княжна посилає Шевченкові свою молитву: «Христе свете истинный, просвещающий и освещающий всякого человека, грядущего в мир, да знаменуется на вас свет лица твоего, да в нем узрим свет неприступный, молитвами пречистыя твоеи матери и всех святых, аминь!»[3, с.71]. «Вот Вам молитва, которая содержит в себе все, что желаю Вам от глубины души моей, в замену всех утрат и скорбей Ваших» [3, с.71], - зазначає В.Рєпніна.

Ще одне молитовне віршоване послання є у листі В.Рєпніної до Т.Шевченка від 13 січня. У дописці Глафіри Дунін-Борковської серед новорічних побажань є чотири поетичні рядки, які, поза сумнівом належать її сестрі Олександрі Псьол.

Від сльоз дрімає нудьга невсипуча Змочи наше серце, як літнім дощем, І зійде молитва,мов квітка пахуча І обвіє душу миром…

Всі листи В.Рєпніної, Г.Псьол , О.Псьол наповнені співчуттям і вболіванням за долю поета, засланого в солдати.

Шевченко щиро дякував своїм адресатам: - «Я как бы ото сна тяжелого проснуся, корда получу письмо от кого-нибудь не отрекшегося мене, а ваше письмо перенесло меня из мрачных казарм на мою родину – и в ваш прекрасный Яготин, - каное чудное наслаждение воображать тех, которые вспоминают обо мне, хотя их очень мало…» [11, с.41] ; «Молитеся, молитеся, молитва ваша угодна Богу. Она меня оградит от этого страшного бесчувствия, которое уже начинает проникать в мою расслабленную душу» [11, с.43],- писав він у відповідь. За словами О.Кониського «Крапля крізь краплю починає падати на Тарасову душу цілющий духовий бальзам» [2, с.275]. Завдяки підтримці далеко від України Шевченко почував себе не таким самотнім і забутим, а вірив, що його думи живуть і ширяться між людьми.

У січні 1848р. В.Рєпніна написала листа до начальника ІІІ відділу графа О.Ф.Орлова з проханням полегшити долю Шевченка – дозволити йому малювати, але, як відомо, дозволу не послідувало. Листування між Рєпніною і Шевченком припинилося після листа-попередження княжній від самого О.Ф.Орлова, де він, зокрема, написав: «По высочайшему государя императора разрешению, имею честь предупредить Ваше сиятельство как о неуместности такого участия вашего к рядовому Шевченке, так и о том, что вообще было бы для вас полезно менее вмешиваться в дела Малороссии и что в противном случае вы сами будете причиною, может быть, неприятных для вас последствий» [9, с.208-209]. З 50-рр. і до кінця життя Варвара Рєпніна разом з Олександрою і Глафірою Псьол жили у Москві. Поховані в Алєксєєвському монастирі (Глафіра померла 1886р.; Олександра – 1887; В.Рєпніна – 1891). Сьогодні ім’я Олександри Псьол в Україні відоме небагатьом, хоча разом із своєю сучасницею Мартою Писаревською (1799-1874) вони у ХІХст. були першими українськими жінками - поетами. У 1860р. три її твори без імені автора вперше було надруковано в альманасі «Хата» під заголовком «Три сльози дівочі», де тоді ж було вміщено і десять Шевченкових поезій.

Вірші О.Псьол у ХІХст. ходили також у рукописних списках. Так, в архіві Осипа Бодянського зберігається переписана ним власноруч поезія «Заплакала Україна» [8, од. зб.292]. У відділі рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського в архіві Бориса Грінченка є переклад цього вірша російською мовою. Його,як і переклади творів інших українських поетів, зробив Павло Грабовський і надіслав їх до Чернігова Б.Грінченкові з проханням надрукувати, але цього не відбулося.

У 80-х рр. ХІХст. Ф. Камінський виявив вірш О.Псьол «До сестри» , що був записаний поруч з поезією Шевченка «Хустина». Тому він був надрукований як Шевченків у «Киевской старине» 1885р. і навіть увійшов до кількох видань «Кобзаря». Згодом на його публікацію відгукнулась Варвара Рєпніна , яка написала, що цей вірш не присвячений їй і його автором є одна її знайома і поетичні рядки вона адресувала своїй молодшій сестрі.

А поезію «Свячена вода» О.Псьол вперше надрукувано 1894р. у «Киевской старине» [7, с.323-324].

Поціновувачем щирого поетичного слова Олександри Псьол став український бібліограф, літературознавець і видавець Євген-Юлій Пеленський , який у 1943р. до 100-річчя її знайомства з Т.Шевченком видав у Кракові збірочку шести поетичних творів під назвою «Писання». У ній він помістив передмову «В тіні великого поета». Це єдине відоме на сьогодні окреме видання поетичної спадщини О.Псьол.

Поетичне слово Олександри Псьол освячене іменем Тараса Шевченка, а її щирі молитви були проханням до Всевишнього зберегти у тяжкій неволі життя великого поета, святою водою окропити і оживити його душу.

Література

1.Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників.- К., 1958.- 438с.

2. Кониський Олександр.Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. - К., 1991. – 702с.

3.Листи до Т.Г.Шевченка. – К., 1962. –332с.

4.Псьолівна Олександра. Писання. - Краків,1943. - 28с.

5.Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – 548с.

6. Стороженко Н.И. Первые четыре года ссылки Шевченка // Киевская старина. – 1888. - №10. –356с.

7.Стороженко Н.И. «Свячена вода», стих. А.И.Псиол // Киевская старина, 1894. – №2. – 376с.

8.Фонд №99, од.зб.292 // Відділ рукописів і текстології ІЛ ім.Т.Г.Шевченка НАН України.

9. Шевченко Тарас Документи та матеріали до біографії.. – К., 1982. - 432с.

10.Шевченко Т. ПЗТ: У 12т.-К., – 2003.- Т.5 – 496с.

11.Шевченко Т. ПЗТ: У 12т.- .-К., – 2003.- Т.6. – 632с.