Збирання та збереження книг на теренах Києво-Печерської Лаври

Підсумовуючи історію вітчизняного книгозберігання, слід зауважити, що вона є не тільки цікавою та пізнавальною, але і яскравим прикладом мудрого та дбайливого відношення до справжніх духовних цінностей. Історичний досвід збереження культурної спадщини повинен стати основою формування сучасної національної політики не тільки у сфері бібліотечної справи, але й культури в цілому.

Вже у літописах та інших джерелах ХІ століття знаходимо безліч свідчень того, як у ті давні часи шанувалася книга. „Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь” – читаємо у „Київському літописі”.

На думку науковців, книжковий фонд Київської держави вже становив близько 130-140 тисяч рукописних томів. Видатний історик В. Ключевський зазначає: „Щойно поміж нас почало утверджуватись уміння читати і писати, як разом з ним з’явилися і книжки, а разом з книжками прийшла до нас мудрість книжна... Відтоді за розумного і тямущого чоловіка в нас почали вважати чоловіка „книжного”, тобто такого, що має науково-літературну освіту”.

Найбільш значна кількість книг зберігалася при монастирях, що на той час були основними осередками просвітництва і культури. Тут відкривалися школи, організовувалося зберігання та розповсюдження книг. Богоугодною та важливою справою вважалося також переписування книг. На думку М.С. Грушевського „запотребування в людях письменних було велике, не тільки для справ церковних, але й для практичного діловодства... Розмноження церков і монастирів вимагало великих мас книг для богослужіння, для читання в церквах, трапезах і т.д. Тодішнє списування вимагало багато часу і праці, і можемо собі уявити, скільки мусило займатись виготовленням хоч би найпотрібніших книг” . По мірі накопичення книг та інших пам’яток писемності при монастирях відкриваються так звані „книжниці”, „книгохранительниці” та „книжкові палати”, тобто, кажучи сучасною мовою, бібліотеки. Однією з найбільш великих і значимих книгозбірень, яка мала у своєму активі багате зібрання давньоруських та перекладних творів, стала бібліотека Києво-Печерського монастиря.

Вже за часів святих Нестора та Феодосія Печерських при монастирі велися літописи, писалися і переписувалися книги. У його стінах сформувалося чимало видатних істориків, письменників, художників, понад 50 ченців стали єпископами. Велике значення мало введення у 1052 р. Студійного статуту, що вимагав від ченців постійного підвищення своєї богословської освіти. Послуговуючись цим статутом у монастирі було передбачено посаду книгохранителя. У його обов’язки входило збирати ченців у вільні від роботи дні та видавати їм книжки для читання. Увечері, за відповідним сигналом, вони повинні були знову зібратися та повернути записані за ними книги. Окрім цього, книги читалися вголос під час монастирської трапези.

На превеликий жаль не збереглося хоч яких-небудь описів чи каталогів книг, що входили у книгозбірню монастиря. Тож про склад її фондів можна судити тільки по пам’яткам писемності, що збереглися до нашого часу. Незважаючи на те, що більшість книг були релігійної тематики, старолаврська бібліотека внесла великий внесок у розвиток вітчизняної культури та освіти. Вона не тільки накопичувала книги, а й сприяла їх розповсюдженню. Значну кількість рукописних книг у XIV-XVIII століттях було передано до бібліотек при Київському, Луцькому, Львівському, Острозькому, Чернігівському братствах та до Вінницької, Кам’янець-Подільської та Немирівської братських шкіл.

Подальше значне піднесення ролі лаврської бібліотеки, як і всього монастиря, відбулося у XVII столітті. Це був визначний час виникнення, осередку ченців-вчених (за підтримки архімандрита Єлисея Плетенецького) та заснування друкарні, що призвело до появи великої кількості нових книжок. Тож кількість книг у бібліотеці невпинно зростало. Багато із них були подаровані лаврськими архімандритами – Єлисеєм Плетенецьким та його наступниками.

На відомому плані Лаври А. Кальнофойського (1638 р.) уже зафіксоване спеціальне приміщення „Бібліотека для церковних руських і слов’янських книг”. Своє захоплення цією бібліотекою висловив Павло Алепський, що супроводжував антіохійського патріарха в його подорожі у 1653 р. Він розповідає: „Тут є прекрасне приміщення для книгосховища, де знаходяться надзвичайно дорогі книги” . Це підтверджує і автор „Історії русів: „В ній зберігалися великі тисячі книг рукописних і різних дорогоцінних манускриптів, писаних на різних мовах, і багато між ними є таких, які і вченим тодішнім мужам не були відомі, а особливо усі записки і документи, що до історії правління слов’янських племен і царів до їх законів та устрою стосувались”.

Але надалі для Печерської бібліотеки настали не найкращі часи. Вона майже повністю згоріла під час великої пожежі 1718 року. Але й на цьому її біди не скінчилися. Незважаючи на всі відчайдушні спроби поновити роботу бібліотеки у 1732 р. її спіткало нове лихо. За надрукований без згоди з церковним керівництвом твір Стефана Яворського „Камінь віри” Синод звелів зібрати всі екземпляри книги і закрити їх у бібліотечній кімнаті. Таким чином, бібліотека ще десять років простояла опечатаною і тільки у 1741 р. лаврський архімандрит Тимофій Щербацький домігся дозволу знову її відкрити.

До бібліотеки почали надходити книги з приписаних до Лаври монастирів, церков та скитів, Китаївської та Голосіївської пустиней, а також з приватних колекцій. Вихідці з печерської братії досить часто відписували у заповітах книги на користь монастиря. Багато книг передавалося і з лаврської друкарні. Окрім цього, виділялися суттєві кошти на придбання українських, російських та західноєвропейских видань. Так, наприклад, у 1738 р. Стефаном Андріївським було отримано від Лаври на придбання латинських книг 160 крб. та на купівлю за кордоном паперу для книжок 300 крб.

Десь у середині XVIII століття у Лаврі з’являється така посада як бібліотекар. Відомі навіть деякі прізвища осіб, які займали цю посаду та складали реєстри книг: Феофілакт, Анатолій Смирницький, Авксентій Галинський, Микола Ржаніцин та ін.

Таким чином, у 20-60-х роках XVIII століття була знову упорядкована бібліотека Печерського монастиря. Розміщувалася вона на хорах Успенського собору, а після 1745 р. значна частина її була розташована на другому поверсі Великої лаврської дзвіниці. На початок ХХ століття фонд бібліотеки становив близько 30 тисяч томів. Серед них було більш ніж 400 рукописів: 276 слов’яно-російських, 133 латинських, 4 польські, 2 грецькі. Біля 50 рукописів датувалися XIV-XVI ст. Окрім книг бібліотека мала карти, плани, малюнки, журнали, газети, а також великі колекції старовинних нот та кунштбуток (художніх альбомів іконописної майстерні). Звичайно, значну частину фонду складали релігійно-богословські твори, але були тут також книги і з інших наукових дисциплін: історії, філософії, економіки, мовознавства та літературознавства, математики та природничих наук, сільського господарства.

Усе це стало відомим завдяки тому, що у 1903 році був складений картковий каталог на фонд бібліотеки, що було на той час новинкою, а у 1908-1912 роках вийшов з друку двотомний систематичний каталог, упорядником якого став тогочасний бібліотекар та ігумен Михайло Тростянецький.

Окрім цієї загальномонастирської книгозбірні на теренах Лаври у 1907-1910 роках розпочала свою роботу ще одна бібліотека – митрополита Флавіана. Добре облаштована та укомплектована, багатопрофільна, вона більше відповідала вимогам часу та стала доступною для ширшого кола користувачів. Для неї у 1907-1914 роках був споруджений та облаштований спеціальний будинок. Автором його проекту став архітектор Є.Ф. Єрмаков. Він же особисто займався дизайном інтер’єру та проектував розміщення стелажів. При вході був розташований гранітний постамент, зроблений майстрами на чолі з І. Дрекслером.

Фонд Флавіанівської бібліотеки налічував понад п’ятнадцять тисяч книг, серед яких було чимало рідкісних та цінних видань. Тут зберігалися багатотомні архіви, такі як Архів Південно-Західної Росії, графів Мордвинових, князя Воронова та ін. Також бібліотека мала 95 назв релігійних та 35 історичних журналів.

Велика увага приділялася довідково-бібліографічному апарату. Так, лаврська друкарня щорічно випускала друкований каталог нових надходжень. Митрополит особисто опікувався складанням карткового каталогу: започаткував вісімдесят розділів та підрозділів каталогу, писав деякі картки та робив помітки на інших. До каталогу увійшли записи більш ніж 15 тисяч примірників книг на 8 тисяч назв. Він був одним із перших у Києві та вважався (на початок ХХ ст.) найкращим у Європі.

У 1918 році намісник Києво-Печерської Лаври, архімандрит Климент (Жеретієнко) запропонував розташувати на території монастиря Церковно-археологічний музей, у тому числі і його безцінні книжкові фонди. Цей проект так і залишився нездійсненим. Але задум о. Климента, хоча і в дещо зміненому вигляді, був реалізований на початку 20-х років ХХ ст., коли на території Лаври було створено Музейне містечко.

До його складу увійшли вищезгадані старолаврська та флавіанівська бібліотеки, а також коректорська бібліотека старої лаврської друкарні. Згідно з рішенням Управи ВУАН ці книгозбірні разом з бібліотеками Видубецького та Михайлівського монастирів увійшли до складу Лаврського відділу Всенародної Бібліотеки при Українській Академії наук у Києві (нині Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського). Перші роки становлення були дуже тяжкими, бо коштів на утримання постійно бракувало. Двері старолаврської бібліотеки закривалися тільки на декілька клямок. Флавіанівська бібліотека була у кращому стані – мала окремий будинок, книжки розміщувалися в шафах і на них був друкований каталог, що давало можливість звірити їх наявність. Ще у 1922-1924 рр. тут працювали представник ВУАН та деякі бібліотекарі ВБУ, сортуючи та каталогізуючи книжки. Та все ж користування монастирськими фондами було досить обмеженим, вони знаходилися практично у стані консервації.

У 1927 р. до складу Музейного містечка увійшов ще один структурний підрозділ під назвою „Музей України. Збірка Потоцького”. Протягом сорока років Павло Платонович Потоцький, відомий фахівець з історії української культури, зокрема військової, видатний музейник, збирав різнохарактерні пам’ятки для свого Музею України. У 1926 р. він підписав угоду з Наркоматом освіти, за якою передав свою збірку в дарунок українському уряду, тож її перевезли до Києва і розташували у двоповерховому корпусі праворуч від Троїцької надбрамної церкви. Колекція книг, що входила до складу Музею, по праву вважалася однією з найвидатніших книгозбірень. В її основі були західноєвропейські видання XVII-ХІХ ст. про Україну. Тут також були книги з автографами Марка Вовчка, М. Костомарова, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, В. Капніста, майже повна збірка „Кобзарів”. Гордістю колекції вважалися три книги з особистої бібліотеки Т.Г. Шевченка – „Малороссийские и червонорусские народные думы и песни” П. Лукашевича (Спб., 1836), „Estetica” (Спб., 1854) та „Poezye Antoniego Sowy” (Спб., 1858).

У 1939 р. за постановою уряду УРСР Музейне містечко було реорганізоване і на його базі утворено три установи: „Культурно-історичний заповідник Києво-Печерська Лавра”, „Антирелігійний музей” і „Державна історична бібліотека України”. Бібліотека була утворена на базі бібліотечних фондів антирелігійного та історичного музеїв та підпорядковувалася безпосередньо НКО УРСР. Сюди перейшли працювати три працівники бібліотеки Музейного містечка – Єлизавета Іполитівна Іванова, Іда Марківна Тарасьєва та Ніна Сергіївна Нікольська (Селівачова). Для неї були виділені 1-ий та 5-ий лаврські корпуси. Крім фондів музейної бібліотеки до ДІБ було передано фонди бібліотеки музею П.П. Потоцького, що знаходилася у віданні історичного музею. Пізніше для цих фондів було виділене приміщення 10-го корпусу.

Таким чином, бібліотека продовжила кращі традиції книгозбирання, які століттями плекалися у Лаврі. Але суттєвою відмінністю її роботи від монастирських бібліотек стало те, що вона не тільки зберігає документи, а й проводить велику копітку науково-методичну та науково-бібліографічну роботу, вивчає свої фонди та популяризує їх. Найбільш цінні і цікаві видання потрапляють до відділу стародрукованих, рідкісних та цінних книг, що з 1964 р. гостинно приймає у себе широкий загал користувачів – від студентів та семінаристів до кандидатів та докторів наук. Саме тут зберігається давній „Помянник” Києво-Печерської Лаври. З часу його написання пройшло вже близько 500 років (за С.Т. Голубєвим, приблизно 1483-1526 рр. ). Цей надзвичайно цінний у багатьох відношеннях рукопис, вартий цілої бібліотеки, є важливим документом своєї епохи. Нещодавно, за допомогою фахівців Києво-Печерського заповідника, книга була відреставрована.

Національна історична бібліотека має у своїх фондах досить солідну колекцію книг друкарні Києво-Печерської Лаври – біля 400 примірників, 203 з них – стародруки. Ведеться планомірна робота по створенню колекції книг з бібліотеки митрополита Флавіана та укладання друкованого каталогу на ці фонди.

З огляду на те, що Бібліотека вже багато років функціонує на території Києво-Печерської Лаври, стає зрозумілим чому така увага приділяється вивченню літератури про історію Лаври та Заповідника. У отриманні інформації про цю літературу зацікавлений широкий загал користувачів – істориків, мистецтвознавців, краєзнавців, архітекторів, викладачів, студентів. Для тих же, чия діяльність безпосередньо пов’язана з Лаврою – співробітників Національного Києво-Печерського заповідника, студентів Київських духовних Академії та семінарій, ченців монастиря, вона є життєво необхідною. Саме велика кількість запитів від користувачів зумовила появу цілої низки довідок, статей, виступів на конференціях, тощо, присвячених цій тематиці, наприклад: каталог книжкової вставки «Видання Києво-Печерського патерика у фондах Державної історичної бібліотеки України» (1998), науково-допоміжний бібліографічний покажчик «Матеріали до бібліографії Києво-Печерської лаври» (2006), тощо.

Окрім того, у 1981 р. був виданий перший каталог «Славянские книги кирилловской печати XVII – XX в.в.», присвячений безпосередньо книгам кириличного друку Києво-Печерської лаври, а у 1985 р. – другий.

Але на сьогодні це видання вже й саме стало бібліографічною рідкістю (внаслідок невеликого тиражу та досить активному використанню залишилося дуже небагато його примірників) і дещо застаріло, бо було укладено російською мовою. На мою думку, в ідеалі такий каталог має подавати два паралельні описи книги – старослов’янською (мовою оригіналу) та українською мовами. І хоча технічні засоби сьогодення це дозволяють, вже розроблені та використовуються програми та шрифти із символами старослов’янської орфографії (такі як «Ірмологіон», «Ортодокс», «Почаївськ»), все ж існує багато проблем, що ускладнюють цю роботу. Так, наприклад, у більшості таких книг, внаслідок важких часів які вони пережили, відсутній титульний лист, то ж зробити бібліографічний опис безпосередньо з книги практично неможливо. Потрібно знаходити неужкоджений екземпляр, або ж відшукувати інші шляхи вирішення цієї проблеми. Мабуть, саме тому на сьогоднішній день в Україні ще немає каталогу який включав би строслов’янські записи.

Тож попереду на нас усіх ще чекає багато роботи.