УКРАЇНСЬКЕ ДРУКАРСТВО У СТУДІЯХ ІВАНА ОГІЄНКА

Видатний громадський і культурний діяч Д. Донцов писав: „Мусимо відповісти собі виразно на питання: де, в якій добі нашої історії, в яких її провідних постатях маємо черпати свій заповіт, свої ідеали”. На нашу думку, у пошуках відповіді особливої уваги заслуговує культурне життя Галичини початку першої третини ХХ ст., що було багатим на події, які мали важливе значення не лише в контексті свого часу, а й залишилися такими і донині.

Загалом початок ХХ ст. став визначальним для становлення світогляду та формування когорти непересічних особистостей, насамперед вчених з доволі різноманітними, дійсно енциклопедичними зацікавленнями (згадаймо хоча б А. Кримського, В. Вернадського, В. Кубійовича): фактично немає ділянки життя України, куди б не сягали інтереси наших співвітчизників. Не стали винятком і книгознавство, історія рукописної та друкованої книги, які цілком закономірно привернули увагу багатьох науковців у період активізації бібліологічної роботи на Галичині, що засвідчувало, зокрема, створення спеціалізованого осередку - бібліографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка. Видатні діячі науки і культури розуміли винятково важливе значення друкованого слова, усвідомлювали необхідність у вивченні феномену української книги як головного стимулятора виховання національної самосвідомості, культурного розвитку нації. До кола вчених, які у першій третині ХХ ст. закладали концептуальні засади науки про книгу, сприяли виокремленню та подальшому розвитку української бібліології (а це передусім І.О. Левицький, І. Калинович, Ю. Меженко, С. Сірополко, В. Дорошенко, Л. Биковський та ін.), нині слушно увійшло ім’я І. Огієнка, чий внесок в українську культуру і науку, справу поступу нації, піднесення її духовності незаперечний.

Відновлюючи історичну справедливість, дослідники все частіше привертають увагу наукової громадськості України до багатоаспектної діяльності цього велетня українського духу, що підтверджують передусім ґрунтовні монографії З. Тіменика, М. Тимошика, В. Ляхоцького, Є. Сохацької, багатогранні матеріали чотирьох випусків наукового збірника «Іван Огієнко і сучасна наука та освіта», ювілейне видання «Творча спадщина Івана Огієнка в контексті сучасного розвитку гуманітарних наук», численні публікації у науковій періодиці нашої країни. Акцентуючи увагу в першу чергу на широті інтересів І. Огієнка – визначного громадського, культурного та церковного діяча, літературознавця, філософа, перекладача, педагога, мовознавця, видавця, відзначаючи глибину опрацювання ним різних за тематикою проблем, що хвилювали українське суспільство у складні історичні періоди, наголошуючи на унікальності досліджень науковця в галузі мовознавства, культурології, теології, сучасні вчені все ж залишають поза увагою його книгознавчий доробок, що й нині викликає неабияке зацікавлення наукової громадськості.

Відомі книгознавчі праці І. Огієнка (передусім «Історія українського друкарства», «Програм опису українських стародруків», «Свято нашої культури: нарис з історії початків українського друкарства», «Друкарська трійця — Фіоль, Скорина і Хведорович» та ін.), яскраво засвідчують оригінальність наукових підходів до феномену Книги: виникнення українського друкованого слова дослідник вважав проявом духовної зрілості нашого народу, його самобутності, а подальший розвиток друкарства розглядав в контексті культурно-історичного процесу. І. Огієнко упрожовж багатьох років вивчав та опрацьовував не лише з мовознавчого боку, а й з огляду на палеографічні та бібліологічні аспекти численні рукописні та стародруковані пам'ятки, накопичував та систематизував величезний масив першоджерел і критичної літератури, дотичних до проблем історії книги, друкарства, діяльності першодрукарів — творців унікальних кириличних раритетів. Результати своїх досліджень науковець виклав, зокрема, у таких відомих публікаціях, як «Пам'ятки старослов'янської мови Х–ХІ віків. Історичний, лінгвістичний, палеографічний огляд з повною бібліографією», «Українська Житомирська Євангелія 1571 року», «Свято нашої культури: нарис з історії початків українського друкарства».

Досліджуючи видання ХVІ–ХVІІ ст., вчений з прикрістю з’ясував, що «вивчені ці стародруки надзвичайно мало, а навіть докладно не описані, бо всі існуючі описи зовсім коротенькі, а тому правдивого значення стародрукованої культури не показують». Такий стан бібліологічних розробок спонукав його звернути пильну увагу на подальше вдосконалення методики опрацювання кириличних раритетів. Передумовою повного, всебічного бібліографічного опису кириличних стародруків І. Огієнко вважав передусім комплексне дослідження книжки в контексті часу її творення. У своїй праці «Програм опису кирилівських стародруків», підсумовуючи власний практичний досвід і накреслюючи подальші перспективи для книгознавців, він рекомендував насамперед ознайомитися з історією друкарства і доробком друкарні, з якої вийшла книжка, з життям та діяльністю її авторів і друкарів, майстрів, що працювали над художнім оздобленням видання, його оправою тощо. Особливої повноти вчений вимагав при відтворенні титульного аркуша, змісту і складу видання, як обов’язкові розцінював відомості про розмір (формат) книжки, ґатунок паперу, характеристику шрифтів і прикрас (із зазначенням їх місця в стародруці, авторства), не оминав увагою й маргіналій та власницьких записів, наголошував на доцільності інформації про стан збереження примірників, їх варіативність. Усвідомлюючи багатоаспектність і фундаментальність праці над бібліографуванням українських раритетів ХVІ–ХVІІ ст. ( а таке завдання почасти розв’язував і сам І. Огієнко, опрацьовуючи матеріали для створення «Історії українського друкарства»), уже 1925 р. вчений розробив всеохопну програму дослідження стародрукованих видань, зокрема, мав намір завершити монографію «Опис стародруків Української Землі», укласти «Словник всіх прикрас (мініатюри, заставки, кінцівки, ініціали)». До написання ґрунтовного дослідження з історії українського друкованого слова І. Огієнко взявся лише тоді, коли видав низку статей з цієї теми «Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської Лаври» (1921), «Свято нашої культури: нарис з історії початків українського друкарства» (1924), «Дерманська друкарня» (1925), набув досвіду бібліографування та палеографічного опису унікальних раритетів. Вирішальну роль відіграло й ознайомлення з працями інших науковців, опублікованими раніше. Воно переконало І. Огієнка: повний, неупереджений, обґрунтований науковий огляд історії українського друкарства ще нікому з дослідників не вдалося подати, хоча попередніх напрацювань та розвідок (від окремих книжкових видань значного обсягу до численних журнальних та навіть газетних статей) було чимало. У післямові до «Історії українського друкарства», констатуючи певну фрагментарність та описовість розробки цієї важливої теми, вчений наголошує: «Такий стан речей примусив мене поставити своїм завданням бодай зібрати до купи все те, що досі зроблено в нас з цієї широкої дисципліни, і відповідно пояснити зібране й доповнити там, де це було можливо. Я поставив собі завданням в міру можливості освітити всі головніші моменти в історії українського друкарства, виразно намітити всі найголовніші риси його». Варто зауважити, що проект студій І .Огієнка над українською книгою мав цілісний характер. Задум вченого не може не дивувати своїм масштабом та стратегічним мисленням дослідника: у першому томі він ставив за мету ґрунтовно викласти відомості з історії українського друкарства (що, власне, і було блискуче втілено у згаданій фундаментальній праці «Історія українського друкарства»), подальші томи планувалось присвятити історії української книги XV-XVIII ст. (т.2), опису українських стародруків з докладними бібліографічними відомостями кожного видання (т. 3 та 4), публікації маловідомих матеріалів з історії українського друкарства (т.5 та 6), а в останньому, сьомому томі об’єднати ілюстративний матеріал, що унаочнював би попередньо викладене та яскраво підтверджував ошатність художнього оформлення українських стародруків. Цей всеохопний задум І. Огієнка відтворив би розвиток українського книжництва у різних аспектах, однак, на жаль, вповні не був втілений науковцем внаслідок несприятливих життєвих обставин.

Визначальною подією в історії книги та національної книжкової справи є датування початків друкування на українських землях, ім'я першодрукаря, характеристика його унікальних видань (з огляду як мистецтва книги, так і технічних характеристик). В «Історії українського друкарства» І. Огієнко поставив під сумнів домінуючі і безальтернативні до виходу в світ його праці теорії щодо підпорядкованості української книжкової справи російській, а також суттєво змінив традиційне датування початків і подальших етапів розвитку національного книгодрукування (представлене, зокрема, відомою працею А. Петрушевича «О начале книгопечатания на Руси вообще а в городе Львове в особенности»).

Виносячи на суд наукової громадськості (істориків, бібліологів, численних дослідників української культури) власну переконливу наукову концепцію виникнення книгодрукування, науковець стверджує: друкарство в Україну прийшло не зі сходу (тобто з Москви), а з заходу, до того ж задовго до виходу в світ у 1574 р. у Львові «Апостола» Івана Федорова. Безперечно, найціннішим у дослідженні І. Огієнка є його сміливе обґрунтування нової періодизації виникнення і поширення друкарської справи на українських землях. Логічно вмотивованим виглядає поділ автором її початків на два періоди: перший — поза етнічною українською територією; другий — власне на українських землях. Щодо першого періоду, то І. Огієнко називає дату появи українських друків поза офіційними кордонами тодішньої України — 1491 р., коли у Кракові на замовлення української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль видрукував кириличним шрифтом «Часослов» та «Октоїх» («Осьмогласник»). Мовні та правописні особливості цих видань, передусім у тих місцях, де друкар не був пов'язаний з традиційним церковнослов'янським текстом, датування книг від Різдва Христового, а не від створення світу, як, зрештою, й загальне стилістичне оформлення (зокрема, заставки, кінцівки, мініатюри, наближені до західноукраїнських рукописних книг), — все це засвідчує українське походження раритетів. Щодо виникнення друкарства на власне українських землях, то І. Огієнко подає 1569 р. та містечко Заблудів, розташоване на українсько-білоруському пограниччі, де переважало українське населення. Саме там Іван Федоров випустив «Учительне Євангеліє» — визначний (однак не перший) витвір українського друкарства.

Жодним чином не применшуючи важливої ролі видатного друкаря в національній книжковій справі та непересічного культурно-історичного значення його плідної діяльності (що засвідчує, зокрема, присвячений йому великий розділ − майже 50 с.), І. Огієнко, однак, вважає Івана Федорова не засновником книгодрукування в Україні, тобто українським першодрукарем, а фундатором постійного, неперервного в часі друкарства. Не маючи доступу до багатьох джерел, науковець на той час не міг віднайти відомостей, які б підтверджували факти існування дофедорівського друкарства саме в Галичині, у Львові, а тому й не викладав цієї гіпотези. Однак змістом свого дослідження він показав послідовникам можливість перегляду традиційних і, на перший погляд, непорушних концепцій витоків української книжкової справи, зміни усталених хронологічних етапів її подальшого розвитку. Праця І. Огієнка має особливу цінність у контексті тогочасних книгознавчих досліджень ще й тому, що її автор систематизовано подає величезний масив унікальної бібліографічної інформації — відомості про книжкові видання, публікації у часописах, різноманітні покажчики тощо, дотичні до історії українського друкарства ХVІ–ХVІІІ ст., виразно наголошує, що саме ще не зроблено, заохочує дослідників до подальшого наукового пошуку, щоб у майбутньому створити вичерпно повний, науково обґрунтований, неупереджений огляд історії національного книговидання та книжкової справи. Видатний український вчений К. Студинський писав про «Історію українського друкарства» так: «Ми повинні віднестися до цієї книжки не то із захопленням і пошаною, а і з подивом для совісті й точності автора, для ясного викладу, яким пронизаний величний твір, для тої легкості пера, котрим орудує автор».

Активізація книгознавчих досліджень І. Огієнка пов’язана з участю вченого у діяльності бібліографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) — потужного осередку, що мав на меті налагодити українську бібліологічну справу на високому, дійсно європейському, науковому та методичному рівні. Комісія розпочала працю ще 1909 р., у той час, коли національна ідея виступала головним стимулятивним чинником розвитку всіх сфер життя українського суспільства. Будь-яка можливість вивчення тем українознавчого характеру, опрацювання національного питання як самостійного у загальноєвропейському контексті та подальше оприлюднення результатів цих досліджень сприймалися з боку українських учених з великим ентузіазмом. Національною за формою і змістом була й українська бібліологічна наука, що активно формувалася і все яскравіше набувала ознак явища самобутнього, зі своїми традиціями, які беруть початок ще з середини XIX ст., явища непересічного, з досить складною історією та багатоаспектними виявами. Ім’я І. Огієнка з’являється у протоколах засідань бібліографічної комісії НТШ у 1924-1925 рр.. Як відомо, у 1922 р. науковець приїжджає з Тарнова (Польща) спочатку до Винник (невеличкого містечка під Львовом), а пізніше, у 1924 р. — і до самого Львова, де завдяки підтримці авторитетних членів НТШ О. Барвінського, І. Свєнціцького, В. Гнатюка, М. Возняка, К. Студинського та особливо митрополита Андрея Шептицького робить спробу налагодити наукову працю і продовжити розпочаті попередньо дослідження, зокрема ті, що пов’язані з історією українського друкарства. Останнє засвідчує лист вченого, датований січнем 1926 р., до секретаря Всеукраїнської академії наук А. Кримського. У ньому І. Огієнко писав: «Друга ділянка, в якій я тепер працюю (першою була історія української мови), – це українська палеотипія, а власне історія українського друкарства. Це величезна й велична ділянка нашої культури, а поміж тим ще й досі стоїть вона облогом. Друкарство – це така велика ділянка в нашій культурі, що праці хватить на ціле життя не одному поколінню. Дуже шкодую, що при Академії наук нема спеціальної кафедри палеотипії – я б зв’язався з цією кафедрою і працював би для неї як віл. Спеціальна кафедра української палеотипії розбудила б жвавий інтерес до наших стародруків і поставила б їх вивчення на правильний ґрунт. Знайшлися б робітники, які б упорядкували і проаналізували цю ділянку, і вона б дала великі наслідки».

Хоча львівський період життя І. Огієнка був нетривалим (вже у травні 1926 р. він повертається до Польщі та пристає на пропозицію Варшавського університету обійняти посаду професора церковнослов’янської мови), все ж саме в ці роки вчений двічі (6 квітня 1924 р. та 15 березня 1925 р.) бере участь у засіданнях бібліографічної комісії НТШ, публікує в культурологічному журналі наукового осередку «Стара Україна» низку дописів з історії національної книжкової справи, які знайомлять наукову громадськість з новими підходами до датування початків українського друкарства.

На засіданні бібліографічної комісії, що відбулася 6 квітня 1924 року під головуванням її керівника — видатного українського бібліографа В. Дорошенка, І. Огієнко увійшов до складу осередку та виголосив доповідь за результатами ґрунтовного наукового дослідження життя і діяльності Івана Федорова «Іван Хведорович — перший український друкар». Після традиційного обговорення доповіді іншими вченими (а, окрім В. Дорошенка та І. Огієнка, присутніми на науковому зібранні були І. Кревецький, І. Крип’якевич, М. Кордуба, Ф. Колесса, І. Раковський та І. Свєнціцький) голова комісії рекомендував опублікувати працю дослідника у журналі «Стара Україна».

Тематичне число журналу «Стара Україна» (ч.2-5 за 1924 р. під назвою «В 350-літття друкарства на Україні») вміщує матеріали про життя та діяльність Івана Федорова, українського першодрукаря (зрозуміло, за теоретичними концепціями тогочасних дослідників початків національного друкарства, які нині викликають цілком обґрунтовані сумніви та заперечення науковців, подає розлогий та деталізований аналіз його видань різного періоду, наводить фундаментальний і кваліфікований бібліографічний опис львівського «Апостола» 1574 р., здійснений В. Дорошенком, інші оригінальні дописи книгознавчого характеру, дотичні до ювілейної дати. З надрукованих ґрунтовних статей варто виділити працю І. Огієнка «Іван Хведорович, фундатор постійного друкарства на Україні», яка була схвалена науковцями на засіданні бібліографічної комісії 6 квітня 1924 р.

Дослідник, що саме в цей час завершував свою фундаментальну монографію «Історія українського друкарства. Історично-бібліографічний огляд українського друкарства ХV – ХVІІІ в.в.», вперше оприлюднив принципово відмінну від традиційних теорій власну концепцію витоків української друкарської справи. Він, зокрема, сміливо обґрунтовував та переконливо доводив українське походження видань Швайпольта Фіоля, що побачили світ у 1491 р. у Кракові, а датою виникнення друкарства на власне українських землях вважав 1569 р., коли Іван Федоров у Заблудові випустив «Учительне Євангеліє». Окрасою ювілейного числа часопису є, безперечно, і глибокий за змістом, ґрунтовний за охопленням джерел фахово опрацьований бібліографічний нарис І. Огієнка «Ів. Хведорович в науковій літературі (1704–1924)», який є результатом багаторічної праці автора.

Як бачимо, у своїх книгознавчих дослідженнях І. Огієнко охопив величезний масив матеріалу, в якому міститьсь чимало нових фактів, що є надзвичайно цінними для усвідомлення витоків вітчизняного друкарства, основних тенденцій його поступу упродовж століть. Безперечно, вченому, як нікому іншому до нього, вдалося глибоко, цілісно і багатоаспектно проаналізувати тривалий і подекуди суперечливий шлях національного книговидання. Ім’я І. Огієнка, що своїми здобутками у бібліології довів унікальність феномену книжкової справи як головного стимулятора культурного розвитку нації, нині слушно посідає чільне місце серед інших лицарів української книги, а його книгознавча праця заслуговує поціновування суспільством і науковою громадськістю України.