Живі пам’ятники народного ума, перли рідної поезії

Згадаймо добрим словом Миколу Сементовського, його батька Максима та братів.

У книжковому океані присутні раритети, в яких голосно звучить музика життєвої мудрості української нації. Серед них – «Малорусскія и Галицкія загадки». Книга зберігається у фондах Музею, а раніше належала родині Коляд. Про це свідчить також екслібрис на звороті титульного аркуша. Подарував книгу Музеєві у квітні 1976 р. Григорій Іванович Коляда, професор, доктор філологічних наук, український і російський книгознавець.

Народився майбутній учений 1896 р. у с. Чорнухи на Полтавщині. Закінчив Московський університет і Київський інститут народного господарства. Викладав у Київському педінституті (1945), Саратовському (1945), Таджицькому (1945 – 1949), Ташкентському (1954 – 1977) університетах латинську, українську, старослов’янську, польську мови та курс палеографії. Коли пан Григорій дізнався про новостворений Музей (1972), то поспішив його відвідати. Ознайомившись із тематико-експозиційним планом та працівниками, остаточно утвердився в думці передати саме сюди найбільш цінну частину своєї книгозбірні – колекцію "Українське слово у виданнях ХІХ ст."

Читаємо у заяві професора: "Я бажаю передати Вашому Музеєві збірку книг українською мовою в друках 1798 – 1897 рр. з тим, щоб вона становила певну цілісність без розпорошення їх по різних відділах».

Збірка, в якій 237 книг, називається «За сто років» і обіймає видання від «Енеїди» І. Котляревського (СПб., 1798) до тритомної антології української літератури «Вік» (Київ, 1898). «Малорусскія и Галицкія загадки» занесені до акту прийому книг за номером 47. Як згадують працівники Музею, книга була такою мірою зачитана, що тільки завдяки копіткій праці реставратора знову ожила. Хоча її паперова обкладинка і аркуші носять сліди іржавих плям та пожовтіли від часу, проте вони цупкі, а друк чіткий. У книзі 44 сторінки. Обкладинка прикрашена орнаментованими рамками, які повторюються на верхній і нижній стулках. На тій, що верхня, подані основні відомості про книгу, на нижній – чорно-біла мініатюра із зображенням жнивування за селом.

Книгу надруковано 1851 р. в одній із п’яти друкарень Києва – Губернській. Друкарня почала функціонувати з 1799 р. на закупленому в Тадеуша Дериги, утримувача друкарні з містечка Махновці Бердичівського уїзду, обладнанні. Друкарня Дериги цікава тим, що була першою на Україні приватною друкарнею. Основу їй заклав ще граф Потоцький, який 1793 р. заснував латино-польську друкарню. Коли право Потоцького на Махнівці було скасовано, то друкарню за контрактом передали купцеві 3-ї гільдії Семену Селезньову.

Губернська друкарня була технічно слабкою, мала лише один верстат. Коли шрифти спрацювалися і Києво-Печерська лавра відмовилася відлити їх то правління звернулося до Селезньова. Він передав Губернській друкарні 20 пудів шрифтів. У наступні роки шрифтами забезпечував С. Селівановський по 60 крб. за пуд.

У середині ХІХ ст. українські книжки друкували вряди-годи – переважно в Петербурзі, менше в Москві, зрідка в Харкові. Щодо тодішнього книгодрукування в Києві, то скористаємося свідченням Пантелеймона Куліша: «Київ наш – чудний якийсь город. Стоїть він посеред України: дивиться в Дніпро-Славут; славиться дивами своїми по всіх наших селах і хуторах; чуємо про ті дива з малого малечку, рине до його божий люд літо в літо за всієї України. Здавалось би: отут-то мусить словесність наша народна процвісти пишним цвітом! Що ж цьому за причина? Багато причин, та піч в хаті».

Роз’яснення стосовно «печі в хаті» знаходимо в статті Сергія Єфремова «В тісних рямцях. Українська книга в 1798 – 1916 рр.»: «З одного боку, казенне обрусіння ... з другого, польські претензії на Правобіцьку Україну – не тільки між собою сперечалися, але гуртом накинулися були на спільного ворога – молодий український рух».

Період історії нашої землі, що досліджуємо, Михайло Драгоманов охарактеризував, як «перший антракт в історії українства». Хоча треба віддати належне: київська адміністрація не зовсім цуралася рідної мови. Так, промови губернатора звучали двома мовами – російською й українською, а офіційні «Губернскія Вєдомости» містили чимало українського матеріалу. На авторів і видавців тиснула цензура, яка після Кирило-Мефодіївської справи отримала наказ пильнувати українські твори, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». Тож на звороті титульного аркуша Загадок читаємо: «печатать позволяется». Книга складається із трьох частин: передмови, самих загадок, що пронумеровані (їх 380), та приміток.

Підготував Загадки до видання Олександр Сементовський. Із передмови допитливий читач міг почерпнути немало цінної інформації. Так, повідомлялося, що “внутренняя жизнь Малороссиян представляет неисчерпаемый источник для самых разнообразных исследований”. Якщо завдяки зусиллям М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського зібрано пісні й збережено їх для наступних поколінь, то загадки, притчі, казки, прислів’я і приказки досі не досліджені. Автори висловлювали занепокоєння: «Время берет свое, и с каждым годом мало помалу уносит с собой драгоценные остатки старины. Пройдет еще несколько десятков лет, и эти живые памятники народного ума, эти перлы родной поэзии, без сомнения, исчезнут совершенно; если заблаговременно не будут собраны и сохранены для потомства».

Завважувалося, що тільки в часописі «Ластівка» Євгена Гребінки (СПб., 1841) надруковано двадцять найбільш відомих у народі малоросійських загадок, які зібрав Л. Боровиковським. Та ще Григорій Ількович помістив 60 галицьких загадок у збірник, який вийшов у Відні 1841 р. під назвою «Галицкія Приповєдки и Загадки». (У книзі, яку досліджуємо, містяться загадки, надруковані у одному й другому виданні.)

Укладачі “Малорусскія и Галицкія загадки” висловлювали «усерднейшую благодарность» шанувальникам народної мудрості, котрі з різних місць надсилали загадки, та К. Сементовському, що надіслав збірник, укладений за підтримки професора І. Срезневського, О.Новицького і В. Александрова.

Робота, як видно із передмови, передувала виданню колосальна. А з врахуванням «печі в хаті», доходимо: книга вийшла в світ завдяки гуртові сильних духом особистостей, патріотів України. Привертають увагу Сементовські, один із яких уклав книгу, а другий надсилав для неї загадки. Ці мужі є рідними братами – Олександр і Костянтин. Їхній батько – Максим, землевласник із Полтавської губернії.

Олександр (1820 – ?) після військової служби працював лісничим на Київщині. Був членом Московського археологічного товариства. Написав низку праць: «История города Каменец-Подольского», «История Почаевской Лавры», «Гимназия висших наук и лицей князя Безбородко в Нежине». Писав про Вітебську губернію, на тему лісництва та сільського господарства. Костянтин (1823 – 1902), етнограф, фольклорист і літературний критик, близький до І. Срезневського, М. Костомарова, С. Гулака-Артемовського, А.Метлинського. На часі згадати старшого сина Максима – Миколу (1819 – 1879), що залишив помітний слід на культурологічній ниві як письменник, історик і краєзнавець. Безперечно, його роль була визначальною щодо формування світогляду братів, їхнього живого інтересу до духовної скарбниці рідного народу та історії, бажання ширити знання, підносити менталітет співвітчизників. Цього року вшановуємо пам'ять Миколи Максимовича ще й з нагоди 190-річчя від дня народження та 130-річчя, як обірвалася нитка його життя. Послуговуючись Каталогом книг гражданського друку, який склав С. О. Петров, дізнаємося, що Сементовський є автором праць “Киев и его достопримечальности” (1852), “Галерея киевских достопамятных видов и древностей» (1857 – 1859), «Жизнь св. Варвары и повесть о ея святых мощах» (1858), «Запорожская рукопись, указывающая в каких именно местах и какие сокрыты клады гайдамаками и местными жителями» (1857), «Церковь Десятинная рождества пресвятой богородицы» (1857), а також «Киев, его святыни древности и достопримечательности» (1864).

З Каталогу дізнаємося, що 1857 р. книгу «Галерея» пан Микола видавав разом із відомим київським друкарем Гаммершмідтом, вихідцем із Баварії, що прийняв російське підданство. Однак через грошові непорозуміння з 1859 р. продовжує видавати книгу самостійно, спочатку в Губернській друкарні, а потім у власній. Важливо, що сини Максима Сементовського були вихованцями і випускниками Ніжинського ліцею. Укладачі, групуючи фольклорний матеріал, «старались сохранить ту естественную связь, какая существует между предметами загадок в быту самого народа». Так, напочатку книги розмістили загадки, в яких присутнє «небо и его явления»:

7.Мету, мету – не вимету, несу, несу – не винесу: пора прийде, то само вийде. Сонце в хаті на помості. Харк. губ.

8.Їхав Волох, розсипав горох; стало світати, нічого збирати. Зорі. Київ. губ.

У загадках наступного розділу «обрисована личность человека»:

40. Живая живушечка на живій колодочці живе м’ясо їсть. Дитя, жіночі руки і груди. Черн. губ.

44. Ликом в’язане, у ликах ходить, під ликом спить. Москаль. Харк. губ.

Дальше – загадки, в яких мовиться про «предметы его благоговейного почитания», тобто людини:

77. Вийшов дід сімдесяти літ, виніс онучку, старшу за себе. Піп з чашею. Харк. губ.

78. Між двома горами б’ються барани золотими рогами. Дзвони. Галиц.

Насамкінець наводяться загадки, в яких йдеться про «принадлежности домашнего быта»:

171. Удень колесом, уночі як вуж, хто вгадає, буде мій муж? Пояс. Київ. губ.

220. Кривеньке, маленьке, а все поле спурляє. Серп. Галиц.

Наукову цінність у книзі представляють примітки. Зокрема, подаються варіанти тієї чи іншої загадки; про загадку під номером 171 написано, що вона «без сомнения, занесена к нам из Польши», і подано її польський варіант. Надибуємо інформацію про відбитття в загадках народних повір’їв, що загадка звучить у відомій пісні тощо.

Українські народні загадки безхитрісні, та надзвичайно дотепні. Їх складали прості люди у праці й на дозвіллі. Вони свідчать про спостережливість пращурів, їхню самодостатність та повнокровність. Що й позначалося на безперервності українського народу.