До історії видання першої біографії Б.Грінченка 1911р.

(За листуванням М.Грінченко-Загірньої та М.Плевако).

Марія Миколаївна Грінченко-Загірня (1863 – 1928) – українська письменниця, перекладач, видавець, відома широкому загалу як дружина і соратниця, вірна помічниця і послідовна продовжувачка справи свого чоловіка – відомого українського письменника і громадського діяча Бориса Дмитровича Грінченка.

18 років життя Марії Миколаївни після смерті найдорожчих членів родини, доньки, онука, чоловіка, відзначилися упертою, невтомною, цілеспрямованою культурологічною діяльністю і засвідчили, що це визначна, самодостатня і потужна особистість. Вона належить до когорти тієї науково-творчої інтелігенції, яка сміливо під час так званих антрактів, створених самодержавним антинаціональним урядом, знаходила вихід і закладала фундамент української національної культури, ідучи шляхом книготворчої діяльності.

Народилася Марія Миколаївна 1 червня 1863 року в російській купецькій родині Гладиліних у місті Богодухові на Харківщині. Навчалася в земській прогімназії і, закінчивши її, стала працювати вчителькою в Богодухівському повіті. У 1883 р. Марія Миколаївна приїздить до міста Змієва на літні педагогічні курси, де і знайомиться з сільським учителем Борисом Грінченком. Ця зустріч вирішила долю всього її життя. Запальний народолюбець мав великий авторитет серед товаришів-учителів і так вплинув на молоду дівчину, що вона глибинно відчула свій громадянський обов'язок перед рідним краєм, вивчила українську мову, а в учительській роботі, як і загалом у культурологічній діяльності, твердо стала на український грунт.

У 1884 р. Борис Грінченко та Марія Гладиліна побралися. Одруження перенесло Марію Миколаївну в інший духовний світ. Ідучи за чоловіком, вона починає писати вірші, які невдовзі з'явилися на сторінках галицьких часописів. Тоді і народилася українська письменниця Маруся Чайченко, що розпочала свою літературну працю з перекладу оповідання Л.Толстого "Чим люди живі?"(1884). І відтоді Марія Миколаївна стала помічницею й співробітницею в усіх літературних, громадських, видавничих та наукових справах свого чоловіка. Софія Русова, яка познайомилась із Марією Грінченко під час перебування у Чернігові, захоплювалась її спокійною і скромною вдачею: "Мабуть, із усіх значних українських жінок не було такої скромної, як Марія Миколаївна Грінченко. Просто вбрана, спокійної вдачі, мовчазна, але завжди уважна, вона все навкруги спостерігала своїми великими розумними очима. Кохала свого чоловіка Бориса Грінченка з якоюсь набожною відданістю, з одним бажанням допомогти йому у великій (як вона називала) громадській роботі, перебрати на себе всю чорну роботу, а самій не виказувати себе нічим, крім честі бути дружиною Грінченка".

Як зазначалось у некролозі, опублікованому в журналі "Україна" (кн. 6 за 1928 р.): "Разом вони вчителювали, разом писали, разом працювали над розповсюдженням українських книжок, разом укладали відомий український словник. Прекрасне знання народньої мови та вміння підійти до теми і цікаво її виложити здобули М.Грінченковій славу одного з найкращих у нас популяризаторів ще з 80-х років. Досить згадати такі книжки як "Страшний ворог", "Як вигадано машиною їздити", "Про гарний народ (про Фінляндію)", "Під землею" та багато інших, писаних під псевдонімом Марія Загірня, "Якого нам треба ладу", писаної під псевдонімом М.Доленко, переклади "Казок Андерсена" та творів Марка Твена ("Гек Фін і Том Сойер"), підписаних псевдонімом М.Загірня, переклади драм Ібсена та ще багато інших.

До останніх днів свого життя М.Грінченкова не складала працьовитих рук, віддаючи свій час популяризації, перекладам, редагуванню творів свого чоловіка, а особливо словниковій роботі. Була вона членом-редактором комісії по складанню Словника живої української мови при ВУАН з самого її заснування, і надруковані томи Російсько-Українського Словника на кожній сторінці носять сліди її глибокого і непомильного чуття народньої мови. Над цією словниковою роботою захопила її смерть. Як людина була це також небуденна натура: чесна, самоотверженна, скромна, працьовита до самозабуття, вірна товаришка і непохитна в своїх народолюбних поглядах громадянка. Смерть її зробила великий вилам серед небагатьох уже працівників старшого покоління".

Чимало інформації про роботу М.Грінченко на культурно-громадській ниві можна почерпнути із переписки з колегами-однодумцями. У листах письменниця не приховує труднощів і суперечностей у громадській та літературній праці, розповідає про важливі факти видавничої діяльності Б.Грінченка. Тяжко просувалися справи з виданням українських книжок, багато з них заборонялися цензурою, та все ж, починаючи з 1894 р., і закінчуючи 1898 р., видано книжок – 132098 примірників, продано 52842 примірники. Євген Чикаленко писав: "Без грошей, зайнятий службою…, він (Б.Грінченко. – Авт.) сам з жінкою написав і видав за короткий час більше, мабуть, книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 року. Якої треба було енергії, праці і упертості, щоб при тодішніх цензурних умовах видавати таку силу книжок". – Чикаленко Є. Щоденник (1907- 1917). У 2- х томах. – К., 2004. – Т.1. – с.94.

Минулого року у Музеї книги і друкарства України відбулася виставка до 100-річчя пам'яті Бориса Грінченка "Якщо не я, то хто ж інший?". Робота над виставкою ще раз показала і переконала в тому, що Марія Миколаївна не лише була справжньою подвижницею на просвітянській ниві, але високопрофесійним видавцем, редактором, автором і перекладачем художніх творів, гідною колегою свого чоловіка. Родина Грінченків спрямовувала свою багатоаспектну діяльність на роботу з простим народом. Важко сказати, до якого з 250 експонатів виставки не мала стосунку невтомна Марія Миколаївна.

Про Марію Загірню сучасники говорили, що вона є живою часткою душі Бориса Дмитровича. Відразу ж після смерті чоловіка М. Грінченко розгорнула широку роботу з популяризації творів та громадської діяльності Бориса Грінченка, збереженню пам'яті про нього.

Уже в 1910 р. народився задум про написання життєпису Бориса Дмитровича Грінченка як письменника і громадського діяча. З цього приводу зав'язалось листування з Миколою Антоновичем Плевако, яке тривало довгий час, до самого кінця її життя, розпочавшись у рік смерті Б.Грінченка. Підсумком тісної співпраці у перший рік листування стало видання, певно, одного з найцікавіших та найважливіших експонатів виставки – книжечки М.Плевако. Життя та праця Б.Грінченка. – Харків: Видавництво ім. Б.Грінченка, 1911 (Друкарня М.А.Шмерковича).

Кілька слів необхідно сказати про Миколу Антоновича Плевако – тоді ще зовсім молодого, а у майбутньому видатного вченого-мовознавця. Він народився у 1890 р. на Харківщині, 1903 р. вступив до 2-ої Харківської гімназії. Багато читав, сформував бібліотеку, що у 20-і рр. стане чи не найкращою приватною бібліотекою Харкова. Десь із четвертого класу гімназії Плевако налагоджує контакти з книгарнею "Киевской старины", зокрема з відомими діячами українського руху Борисом Грінченком та Сергієм Єфремовим, які мали суттєвий вплив на формування його світогляду та громадянської позиції. У 1910 році, саме у рік смерті Б.Грінченка, Микола Антонович вступає до Харківського університету і створює на факультеті студентський гурток видавництва імені Бориса Грінченка. Першою книгою, яку підготував гурток, стає нарис про Бориса Дмитровича, виданий у Харкові. Цікаво, що крім цього видання, Микола Плевако почав укладати критико-бібліографічний покажчик, присвячений Б.Грінченку. 1913 р. він повідомляв Марію Миколаївну про завершення роботи над покажчиком, проте цей покажчик так і не дійшов до читача…

Із листування між М.Плевако і Марією Миколаївною випливало, що для неї не було дрібниць у підготовці цього видання. Книжечка, яка вийшла у Харкові, стала бібліографічним раритетом в силу відомих причин (автор був репресований у 30-і рр.). На жаль, вона відсутня у музейній колекції, і на виставці експонувалось видання із фонду Національної історичної бібліотеки України.

Повернемось до листування, яке засвідчило, що Марія Миколаївна зробила чимало доповнень і поправок до нарису, професійних порад, більшість з яких були враховані М.Плевако при підготовці видання 1911 р.

Наведемо деякі фрагменти листування з приводу першого видання життєпису Б.Грінченка. У листі Марії Загірньої до Харкова (Холодна гора, вулиця Токова, 4, квартира Любинських, М.Плевако) сказано:"Одержала рукописи – дуже дякую, що прислали. Негайно перечитаю, зроблю свої уваги, як що буде що зауважити і зараз же вишлю Вам. Про цензуру досі ніяк не могла здобути в Олени Пчілки – водить вона мене та й водить, що ось-ось дасть, та й досі не дала".

У листі від 6.02.1911 р., написаного Марією Миколаївною і надісланого з Києва до Харкова, вміщено додаток під назвою "Деякі замітки до життєпису Грінченка Б.Д. зроблені Грінченко М.М.". До стор. 2.: "Я не скажу, щоб батько якось спеціально цурався селян-хліборобів. Це були найзвичайніші відносини: я – пан, дворянин, а то – мужики. Так усі пани ставилися до селян. Деяких селян – пічника Андрія, рибалку Григорія, а може, ще декого батько закликав до себе в хату і подовгу розмовляв з ними. Якщо пили чай, то і їм – "давано". І все ж погляди були такі, що дворянство "велика штука, і якийсь там купець чи мужик то нижча істота". Та в той же час батько ніколи не цурався мужицької роботи – він і груби з пічником Андрієм становив, і на току віяв, і в млині робив. І казав, що "робота людину не ганьбить".

І мову українську не зневажав, просто вважав її мужицькою, тому не дозволяв дітям нею розмовляти. Вважав себе "малоросом" і розсердився, якби назвали "кацапом"... Мати Бориса була з великоруської панської родини полковника Літарьова. У сім'ї, певно, ніколи не чула українського слова. Маєток мав у селі Проходах – московська колонія Харківщини. Всі наймити були кацапи. Проходи приблизно верстов за три від Вільхового Яру. Там навкруги великоруські села: Борщевая, Тишки і ще якісь. Недалеко Липці, але й там половина села, коли не більше, теж великороси (про це в Харкові краще знають).

У Грінченка челядь, а найголовніше няньки були кацапки. Мати Бориса не дуже добре розуміла українську мову. Читати по-українськи вона почала тільки тоді, як почали друкуватись Борисові "писання". Не розуміла багато: наприклад, "Сонячний промінь": "подсолнечный промънъ". На хуторі жила сім'я, челядь і дід Андрій, коваль. Другий же хутір, Кути, був серед українських сел, і уже і наймити, і наймички, і сторожева сім'я були українці. Там Борис збирав матеріал лексичний та етнографічний, ставши з 13 років свідомим українцем (як не дивно)". До стор. 11: "1879 рік був тяжким для всієї Росії. Його не можна порівняти з 1876 р. А про 1876 рік і про заборону треба сказати в іншому місці і докладніше. З студентами на квартирі він не жив. Книжки заборонені брав з революційного гуртка, читав сам і носив товарищам". До стор. 12: "Випустили з тюрми, тому, що за 1,5 місяці не змогли нічого в нього випитати. Тримати далі 16-літнього хлопця, за одну книгу було дико". До стор. 13: "В Харкові Грінченко за чотири карбованці в місяць найняв куточок у хаті чоботаря і почав шукати заробітку…

Спочатку він вчив дітей у свого дядька урядовця війського суду (материного брата), а потім той влаштував небожа писарчуком у судову палату. Спершу працював без грошей – привчався, а потім одержав платню – 10 карбованців в місяць. Борис не прагнув великих чинів, а хотів вчитися і писати книжки та вчителювати. Спершу Грінченко не склав іспит на народного вчителя при Харківському університеті, а потім підучився і склав. Жив у Харкові дуже вбого. Обідав через день у дешевій їдальні, а то живився переважно хлібом та чаєм. Мати передавала молоко, на їжу він старався витрачати мало, "бо з свого мізерного заробітку купував книжки і склав собі чималу бібліотеку". До стор. 15: "У споминах… Пісочинця єсть про те, як вони засновували з трьох душ товариство. З свого мізерного заробітку платили членські вклади і нарешті змогли видати кілька книжок. Про це є у спогадах Ів. Спілки".

До стор. 37: "Шлях Грінченка, як письменника, і як громадського діяча був тяжкий. Численні напади, образи. Не мав морального підтримку від громадянства, окремі люди його любили, поважали і розуміли. Галичина знала його більше. "Він ніколи не дбав про те, щоб бути популярним". Він поставив собі мету і йшов до неї, не зважаючи ні на що. Знала його з 1883 року і сміливо могла сказати, що він не лишив "зерна неправди за собою". Прикро, що зазнав дуже багато несправедливості. "30 тяжких років лунав голос його по Україні." Він вболівав душею за народ і жив з ним. Чимало горя завдала йому українська інтелігенція. "…він був активний робітник і через те мав право докоряти неробам". А така людина завжди є сіллю в оці. Про це писатиметься "у великому його життєписі, де все буде засновано на фактах, на документах".

Товариств він не заснував багато. Київську Просвіту він заснував, багато працював, мав багато прикрощів і товаришів по роботі. Лише після смерті трохи зрозуміла Україна, кого втратила. "Але зовсім зрозуміють це не тепер, а через якийсь час". [НБУВ Архів Плевако. XXVII, 227] Марія Миколаївна продовжувала листування з приводу видання першого життєпису з Миколою Плевако. У листі від 6.03.1911 р. було вміщено додаток: "Деякі замітки до життєпису Бориса Дмитровича, зроблені Грінченко М.М.": "Перечитала Ваш рукопис. Бачу з його, що Ви справді дуже любите і шануєте Бориса Дмитровича і хотіли б ці свої почування перелити в душі й своїм читачам. Ви прохали зробити уваги на життєпис. Роблю і певна, що Ви не будете за них на мене гніватися… Бо ж і Вам, і мені одного хочеться: поставити перед людські очі правдивий образ Бориса Дмитровича. І мене не задовольняє, як Ви це зробили. Я знаю, що написати Вам було дуже трудно, бо ще немає по чому писати популярний життєпис, бо ще немає написаного, великого, детального життєпису. Але все ж можна було дати дещо більше і виложити систематичніше.

Я знаю і через віщо це так сталося. Коли автори починають писати, то про багато речей, які вони самі дуже добре знають, вони або зовсім не пишуть, або пишуть дуже мало, не докладно, бо їм здається, що й читачі їх те все знають і зараз усе зрозуміють, аби тільки натякнути. А в книжці популярній, книжці для народу так не можна. Там треба про все говорити докладно, а не натяканнями. От ви дуже добре знаєте, в якому стані були українська справа в той час, як до роботи став Борис Грінченко, то Вам здається, що і всі це знають і Ви про це майже не говорите, а тим часом так не можна. Пишучи життєпис діяча якого, треба показати грунт, на якому він зріс, треба показати обставини, серед яких він працював. Про наказ 1876 року Ви знаєте, а читачі Ваші не знають і їм багато чого дивно буде читати і вони не зрозуміють нічого. Так само і про школу вукраїнську, і про театр, і про вагу Галичини. І не тільки докладно, хоч і коротенько, треба про все говорити, а ще й писати життєпис треба неодмінно систематично, щоб події йшли одна за одною перед читачем, так, як вони йдуть у житті. Про особисте життя Бориса Дмитровича нема чого багато писати – він про нього і сам мало дбав, а треба докладніше писати про його працю. Ви не добре використали той матеріал, який мали. Книжечку "Над могилою" можна далеко більше використати, почавши з автобіографії (посилаю Вам цю книжечку з деякими своїми увагами, Ви її потім пришлете), не досить використали Ви і згадки Пісочинцем в "Світлі" та Спілчині і "Раду". Наприклад, у тому додатку до "Ради", де фотографії похорону, єсть писання селян. Наприклад, з писання селянина Одинця видко, як гарно цей селянин зрозумів Бориса Дмитровича.

Ви зовсім не взяли до уваги книгу Бориса Дмитровича "Перед широким світом", а в їй дуже добре видко його погляди на так звану літературу для народу, а про це неодмінно треба сказати. Здається, не сказано і про те, що як стала преса українська в 1906 році, та він багато працював у їй і один час, з початку редагував "Раду". Треба ж і про те сказати, що він ніколи ніякої чорної роботи не цурався. Він не тільки писав книжки власні, але й перекладав і переробляв, і рукописи переписував, і коректував, і пакував, і на пошту сам носив, а це – багато, багато часу відібрало. А скільки йому доводилося чужої праці виправляти! А скільки довелося, бувши в земстві, писати "докладов, отчетов" і все всякої всячини – з цього книжок чимало вийшло надруковано. Адже на працю літературну він мав тільки той час, який зоставався від службової роботи. І отже як багато він зміг зробити! Зате своє особисте життя він так обмежив, що по кілька років навіть у театрі не бував. Поробила деякі уваги на самому рукописі, а деякі, окремо, – може з чого-небудь скористуєтесь. Певна, що не образитесь на мене, бо розумієте, що керувало мною". [Фонд Плевако. XXVII, 227].

У листі М.Загірньої від 2.04.1911 р. до Харкова автор запитує: "Чи видруковано хоч один аркуш книжки? Пильнуйте, щоб не було гострих висловів, а то ж велика шкода буде, якщо праця буде марною". Далі просить передати кожний надрукований аркуш Плевако, дбаючи про те, щоб авторові лишилося по два-три примірники видання – на той випадок, коли примірники раптом конфіскують. Марія Миколаївна постійно клопочеться, що книжка не встигне вийти до роковини з дня смерті Бориса Дмитровича. Далі вона ділиться власним досвідом у справі поширення й продажу книжок. Радить для початку надіслати до книгарні один зразок рекомендованого видання бандероллю і написати листа із зазначенням кількості примірників на комісію. М.Загірня традиційно здавала на комісію всі видання у дві київські книгарні, а собі залишала 100 – 200 примірників, бо вдома у неї не було де тримати більшу кількість. Потім книжки збували самі книгарі. Мати рахунки з багатьма книгарнями було незручно… Книгарні виплачують гроші два рази на рік – у березні і в серпні. [Архів Плевако. XXVII, 229].

У листі від 27.04.1911 р., надісланого цього разу до Москви (Рязанський вокзал, будинок №14, квартира 32), Марія Миколаївна знову турбується, що друкарня не встигає надрукувати книгу до роковини смерті Б.Д.Грінченка, а вже у наступному листі, від 12 травня того ж року і також до Москви, М.Загірня дякує за книжку, вже надіслану їй: "…щиро бажаю Вашому молодому товариству зростати та в силу вбиватися і своїми виданнями ширити правду та просвіту у рідному краї. Хай ця Ваша перша книжечка буде легка на почин: щоб працювалося легко та щоб користь з цієї праці як найбільша була, щоб швидко видання Ваші стали серед народу бажані і улюблені. Ви гарного способу добрали, щоб пошанувати пам'ять Бориса Дмитровича – спасибі всьому Вашому товариству". Далі радить не непокоїтитися, що мало працівників у їхньому видавництві: "З дуже малого дуже велике зростає, аби щире бажання було працювати". Не менші труднощі свого часу переживав і Борис Грінченко, чиїм ім'ям було названо товариство – адже не було грошей, людей, і умови праці були важкі, "та було щире бажання, незламна воля і певність, що йде тим шляхом, яким треба… не марно прожив він своє життя". Далі Марія Миколаївна радить видавати книжки менші, коли нема можливості на більші, а до останніх руки можуть дійти пізніше – головне, щоб книжки були цікаві, просто і зрозуміло написані. Вона зазначає, що М.А.Плевако пише дуже добре і радить писати й видавати такі книжки, яких поки що немає, для чого надсилає йому теми для книговидання, розроблені Київською Просвітою, з конкретними порадами, що треба підготувати і надрукувати. [Архів Плевако. XXVII, 230]. А ось уже в листі від 24 травня радісно зазначає: "Книжку тільки вчора одержала в Києві (мається на увазі наклад видання. – Авт.)". Розпорядилася вона цим накладом таким чином: 800 примірників передано до книгарні "Киевской старины", 200 – до книгарні ,,Літературно-наукового вісника", а ще 200 залишила в себе, плануючи передати пізніше до нової книгарні. У цьому листі Марія Миколаївна зазначає, що на видання з'явилося дві рецензії – в газеті "Рада" і в дев'ятій книзі журналу "Світло".Вона незадоволена, що книжки видано надто пізно – адже влітку у книгарнях мертвий сезон. Далі запитує, який наклад видання загалом.

Потім вона ділиться своїми видавничими планами,так, зокрема, у Санкт-Петербурзі видається коротка історія України Бориса Грінченка "Як жив український народ", готуються переклади, зокрема до серії "Молодість", і тут же запрошує М.Плевако до перекладацької діяльності. У цьому ж листі Марія Миколаївна згадує про бібліографічний покажчик "Писання" Бориса Дмитровича, у підготовці якого вона залюбки візьме участь. Також висловлюються поради щодо оформлення книжок, виготовлення обкладинок обов'язково з товщого паперу. На питання Миколи Антоновича, чим йому спершу займатися – науковою працею чи літературною, вона відповідає: "Найкращий порадник тут собі – Ви самі". І відразу ж ставить у приклад Бориса Грінченка, який займався тим, що вимагало від нього життя. [Архів Плевако. XXVII, 232].

У листі від 8 серпня з Києва вже до Харкова Марія Миколаївна пише, що залюбки допомагатиме складати бібліографію "Писання" Б.Грінченка, хоч це і досить "трудна справа". І далі пояснює, чому: "Мабуть, років за 15 свого писання він склав бібліографію, списав кожну річ на окремій картці і послав Комарову до його бібліографічного покажчика з умовою, що Комаров, використавши, верне картки". Ті картки, за поясненням М.Загірньої, були не використані, перемішані з іншими, і вона хотіла приїхати їх вибрати, але Комаров не дозволив. Далі йдуть міркування, що без цих карток буде складно створити путящу бібліографію, тому радить М.Плевако з цього приводу приїхати до Києва, щоб порадитись з Сергієм Єфремовим. І тут же запитує: "А як думаєте друкувати бібліографію – окремо чи десь в журналі?" [Архів Плевако. XXVII, 236].

У листі від 10 серпня Марія Миколаївна ділиться своїми роздумами про життя Бориса Дмитровича, який зазнав чимало поневірянь і нерозуміння з боку широкого загалу: "А Ви його любите і виявили свою любов ділом. От через те моя душа до Вас прихиляється, бо за Любов Бориса Дмитровича і до дочки я більше вдячна буваю, ніж за любов до мене". Далі вона розмірковує з приводу раннього одруження Плевако: "Аби тільки ви були справжнім подружжям, аби були одне одному справжді дружиною, то й добре Вам буде вдвох і працювати, і радість та горе ділити". Марія Миколаївна висловлює побажання дружині Плевако: "І ще дай Боже, щоб мала вона ще багато гарних книжок своїй дитині прочитати рідною мовою. Скільки снаги моєї, дбатиму я про те, щоб постачати книжки нашим дітям". Далі повідомляє, що днів через 10 надрукуються байки Бориса Грінченка, а тоді планує надрукувати "Читанку". Також вона має чимало матеріалів до бібліотеки "Молодість", але не знає, коли вони з'являться в друці. М.Загірня ділиться своїм досвідом щодо друку перекладів, зокрема драм, для видання яких складно було знайти видавців. Часто вони з Борисом Дмитровичем для цього позичали гроші, і весь виторг від продажу потім забирав позичальник. Драми погано продавалися, бо їх не хотіли ставити трупи. Значно легше було знайти видавця на книжки науково-популярні і дитячі. Фактично драми можна було надрукувати лише в "Літературно-науковому віснику", де були свої перекладачі, а більше опублікувати їх було ніде. А ось науково-популярну і дитячу книжку могли надрукувати інші видавництва, та ще й гонорар заплатити. Книгарня "Літературно-наукового вісника" відкрила книгарні у Полтаві, Катеринославі, Катеринодарі, куди можна було посилати видані книжки. Тож рахунки можна було мати лише з нею. "Квитки на книжки я послала Вашому брату", – далі пише Марія Миколаївна. Крім того, вона повідомляє, що надсилає дев'яту книжку "Світла" з рецензією на "Життєпис…", та інформує Плевако, що також була рецензія в журналі "Южный край". [Архів Плевако. XXVII, 237].

А от у газеті «Рада» (№194 від 28.08.1911р.) вміщено повідомлення, що у книгарні «Киевской старины» у продажу є книга Плевако М. ціною 12 коп. Цікавим за змістом є і лист від 1 листопада з Києва до Харкова. Марія Миколаївна ділиться своїми думками з приводу великої прихильності Миколи Антоновича до неї, яка ,, торкнула її серце": "Моя дитина пішла від мене, але ніколи і ніхто не займе її місце в моєму серці… І я певна, що не будете Ви на мене гніватися за те, а приймете од мене те, що можу дати: щиро дякую за любов і пошану до Бориса Грінченка". Вона переконана, що навіть при ворожому ставленні Плевако до неї "була б щиро вдячна Вам за любов до нього". Втративши усе найдорожче в світі, Марія Миколаївна вже не могла "нічого відчувати серцем".

Крім того М.Загірня надсилає Плевако бандероллю книжку про Вільгельма Оранського, яку почала перекладати дочка, а Борис Дмитрович зробив лише напочатку позначки. " Ви її перекажіть, бо переказувати зручніше, ніж перекладати. Переказуйте просто і зрозуміло… І по змозі скорочуйте. Ця робота платна. Видасть одно з товариств: чи "Вік", чи інше", – пише Марія Миколаївна. (…) [Архів Плевако. XXVIIІ, 240].

Повернемось до видання першого життєпису Б.Д.Грінченка 1911 р. (Харків). Видання досить ретельно продумане, на обкладинці вміщено портрет Грінченка, на звороті обкладинки – реклама видань його творів, які продаються в Українських книгарнях м. Києва (по вулицях Безаківській, 8 та Володимирській, 28), а також м. Харкова (вулиця Рибна, 25). Книжечка має також досить цікаве за змістом звернення "До читачів": "Цю книжку написано справжнім українським правописом, найбільше годящим для нашої мови. Цим правописом друкувалися наші книжки до 1876 року, потім уже стало не нужно цього, і год із 30 друковано їх иншим правописом, а тепер знову вертаємось до свого. Хто не знає, як саме читати нашим правописом, для тих подаємо такі правила: 1) Ъ зовсім не пишеться, бо його ні на що не треба; пишемо не ракъ, ладъ, а рак, лад. 2) Замісто ы пишеться и, але вимовляється и не м'яко, а твердо; написано: риба, сини, – треба читати рыба, сыны. 3) Попереду писалося и там, де вимовляється воно м'якенько: сины, лисы, а тепер крізь там пишеться і: сіни, ліси. 4) Попереду писалося: йив, йихати, мойи, тепер замісто двох буков йи писатиметься одна ї, то б то так: їв, їхати, мої. 5) Буква є писатиметься там, де вона вимовляється м'якенько. Попереду писалося: мелькае, единый, а тепер: мелькає, єдиний. 6) Отакий значок ' зветься апостроф: він становиться посеред слова тоді, як попередня буква не м'ягчиться, не зливається з другою, що після неї; попереду писали: пъятак, выпъю, а тепер п'ятак, вип'ю".

Перша біографія Бориса Дмитровича Грінченка надрукована на 81 сторінці. Кінцева дата указана під текстом – 19.03.1911 р., Харків. Як уже зазначалося, текст глибоко продуманий, змістовний, всебічний. Біографія має три розділи: I.Життя та праця Бориса Грінченка; II. На громадській роботі; III. Літературна та наукова діяльність Б.Грінченка. На обкладинці вказано ціну книжечки – 12 копійок.

Історія підготовки цього видання, яка вимальовується із листування з Миколою Антоновичем Плевако, засвідчує якою непересічною особистістю була Марія Миколаївна Грінченко, відповідальною, цілеспрямованою, масштабно мислячою, дійсно видатною діячкою у процесі українського книготворення к. 19 - поч. 20 ст. Її праця заслуговує на глибоке дослідження, широку популяризацію та пошанування, бо трудилась вона на ниві української культури успішно і плідно. Невід'ємною і справді важливою складовою у цій роботі була її всебічна діяльність по вшануванню памяті свого чоловіка Бориса Дмитровича Грінченка.