Львів і українська книжка на зламі ХІХ і ХХ століть

Закуток старої Австрійської імперії, що в канцелярських книгах іменувався Королівством Галіції та Лодомерії, був одним з найбільших з-поміж усіх її численних провінцій. Старе княже місто Львів – політичний і комерційний центр Галичини, напевно, і не здогадувався про голод, безпросвітність, розгул експлуатації та страждання людей у цьому краї. Навіть неймовірно байдужого перехожого Львів вражав своїм благоустроєм. Усі необхідні установи, починаючи з розкішної споруди сейму і закінчуючи банками, музеями і школами, комфортно розмістилися на його вулицях. Старовинні будинки, доглянуті парки і сади, чисті дворики, електричне освітлення, трамваї – все свідчило про існування великого, живого, європейського містечка. Кажуть, що минуле не завжди проникає у сьогодення. «Серце» Львова – площа Ринок, яку не оминула жодна найважливіша історична подія міста, здається, навмисне заховалась за міцними будинками, щоб не пускати нікого в свій «історичний архів». І тільки нашарування багатьох століть, що відбилося на кожній її споруді, та численні вулиці, які по-зрадницьки порозбігалися у різні боки, не здатні зберігати ніяких таємниць. Уже на перехресті ХІХ і ХХ віків вони стали очевидцями того, як Львів швидкими темпами набував статусу не тільки європейського, але й дійсно українського міста, суспільно-політичного і культурного центру всієї Галичини. Саме в стінах Старої площі друкарні і книгарі, що народжували і розповсюджували українську книжку, дали шанс українцям на відродження рідної культури і держави.

Книгодрук – одна з яскравих сторінок української культури. Сталося так, що українці тривалий час змушені були орієнтуватися на польські, австрійські чи російські друки, хоча перші видавництва в Україні з’явилися з початком розвитку друкарства і вивели українців в число визначних лідерів слов’янського світу. Проте несприятливий соціально-економічний та національний клімат диктував відповідну «погоду» у видавничій сфері.

І тільки з пожвавленням національно-культурного руху, зумовленого початком журнально-видавничої діяльності гуртка «Руської Трійці» в 30-40-х рр. ХІХ ст. та революцією «весни народів» 1848 року, почалось пробудження політичного та громадського життя цього краю, і звичайно, відновлення українських видавництв. Суттєвим фактором, також було і те, що в Галичину у 80-х роках ХІХ ст. перемістився центр українського національного, визвольного та культурно-освітнього руху. У 2-ій пол. ХІХ ст. після зловісних Валуївського та Емського указів, становище української книги у Наддніпрянській Україні стає особливо важким. Як писав М. Грушевський у статті «Український П’ємонт», «в останнім десятиліттю ХІХ ст. Галичина робиться центром українського руху і грає роль культурного арсеналу, де створилися й удосконалювалися засоби національного, культурного й політико-громадського відродження українського народу». Рушійною силою цього процесу стала жертовна праця українських діячів, яка сприяла народженню справді якісних і високохудожніх українських книжок. Досить згадати тільки Івана Франка, який разом з своїми однодумцями, використовуючи кращий європейський досвід, розгорнув потужну видавничу справу, що мала великий суспільний резонансу в усьому краї.

Історично склалося так, що в Галичині О. Кониський та В. Антонович висували науково-культурні цілі, М. Драгоманов – суспільно-політичні змагання. Така співпраця поруч з допомогою Є. Чикаленка, В. Симиренка та інших українських меценатів, сприяла створенню міцного фундаменту для вітчизняного книговидання.

Не варто забувати й про те, що ХІХ ст. стало особливим періодом для української видавничої справи завдяки технічному переозброєнню книгодруку, а відтак – збільшенню накладів та подешевленню книги, як ніколи до того, робиться масовою, доступною; вона є не лише основним засобом збереження та передавання різноманітної інформації, а й серйозним культурним і соціальним явищем.

Статистичний матеріал, розміщений в Енциклопедії українознавства, засвідчує, що в умовах різного роду цензурних утисків, починаючи з 1860-х років, центром книжкового видання залишалась Галичина. Так, уже у 1870 р. тут було випущено більше книг, ніж на підросійській Україні. У 1894 р. в Галичині – 177, з них у Львові – 136, тоді як на центральній і східній Україні – 30 . З огляду на загальну суспільно-політичну ситуацію ХІХ ст., звичайно, найцікавішим залишається питання про попит і пропозицію: що бажали читати галицькі українці і що, в свою чергу, могли запропонували їм місцеві видавництва.

Колекція Музею книги і друкарства дає можливість переконатись в тому, що львівські видання ХІХ – поч. ХХ ст. мали багату тематичну палітру. Поява великої кількості видань із різних галузей знань, було особливим досягненням Галичини 2-ї пол. ХІХ ст. Саме в цей час з’являється таке поняття, як «українська науково-популярна книга».

Намагання «просвітити» народ, показати йому його недоліки були у свідомо мислячих людей всієї Україні. І тому саме науково-популярні видання, чітко виконували свою просвітницьку місію. Розраховані на масового читача, популярні та навчальні видання, були відносно дешевими, і давали можливість залучати все більше населення до класичних надбань людства.

Що ж до значення поняття «українська науково-популярна книга», то побачимо, що різноманіття її жанрів доволі сильно відрізняється від сучасних. Сьогодні під поняттям «науково-популярна книга» ми розглядаємо будь-яку наукову роботу, адаптовану на сприйняття широким загалом читачів. Варто зазначити, що в ХІХ столітті українською науково-популярною книжкою називали видання, які не мали на меті допомагати оволодіти спеціальністю або ж підвищити кваліфікацію, а тільки носили деякі ознаки наукових елементів. Адже українська книга чи не від початків свого існування була поліфункціональною, бо у різних її видах містилися тим чи іншим чином наукові знання. Видавці акуратно відбирали з науки, як правило те, що мало світоглядне, соціально-політичне або широке народногосподарське значення; те, що дозволяло формувати у читача здатність до творчих роздумів і пізнавальної діяльності. Але головне завдання книжки ХІХ століття, напевно, найкраще сформулював Михайло Павлик: „Перемінити порядки, що давлять русько-українських людей на всіх наших землях.”

У експозиції та фондах Музею книги і друкарства України зберігається понад 150 назв українських книжок, що з’явилися у друкарнях Львова в ХІХ – на поч. ХХ ст.

Особливою відмінністю науково-популярної книжки Галичини від книжки Наддніпрянської України була наявність такої мовної ситуації, коли українські вчені чи літератори користувалися польською, німецькою та іншими мовами, і коли одночасно функціонувало у суспільстві декілька варіантів української мови. Зокрема, москвофіли художні твори друкували галицьким діалектом, а редакційні матеріали – «язичієм». Відповідно до їх переконань, саме така штучно утворена на основі церковнослов’янської з домішками російської і української книжна мова допомагала єдності з Росією.

В конституційній Австро-Угорській імперії масово-політична науково-популярна книжка, тобто книжка політичного характеру, мала більше шансів з’явитися у світ. І як не дивно, але в музейній колекції серед даних видань найчисленнішими є львівські видання забороненого в Росії українського суспільно-політичного діяча і вченого – Михайла Драгоманова. Відомо, що саме М. Драгоманов намагався подолати «історичну прірву», що пролягла між Галичиною та Наддніпрянською Україною. Під впливом Драгоманова молоді українські діячі Галичини згуртувалися в так звану радикальну течію, а згодом у першу українську політичну партію – РУРП. У Львові Драгоманов мав багато однодумців, з якими ні на мить не припиняв листування. Саме він поставив видання політичних брошур на наукову основу, і домігся, щоб його праці були почутими в Галичині. Про велику пошану до Михайла Драгоманова з боку галицьких українців свідчить видання під назвою «Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895): его юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. С портретом небіжчика». Така велика книжка обсягом 342 сторінки була відгуком львів’ян на смерть М. Драгоманова. ЇЇ зладив і видав на кошти українців Михайло Павлик.

Більшість львівських видань М. Драгоманова вийшли в світ з друкарні Войциха Манєцького, яка була заснована на базі найстарішої польської друкарні Львова – «Друкарні Закладу Народового ім. Оссолінських». Польські джерела повідують, що історик літератури і письменник Йосиф Оссолінський мав велику колекцію рукописних зібрань і стародруків, яку в 1817 році перевіз на зберігання до Львова. Тоді ж заснував наукову фундацію ім. Оссолінських. Діяльність цієї фундації пізніше розвинулася у 2-ох напрямках – як бібліотека і видавництво.

Заснована на кошти Оссолінського друкарня незабаром через брак фінансування і кваліфікованих фахівців припинила свою діяльність. І тільки через багато років, 9 жовтня 1847 р. органи влади дали дозвіл на відновлення видавництва. Однак, бракувало грошей на закупівлю нових машин, шрифтів, інструментів та зарплату працівників. Великих коштів потрібно було для того, щоб відновити застарілі машини, які через простій вийшли з ладу, поіржавіли. Свобода друку, задекларована в березні 1848 року, застала друкарню в дуже поганому стані. «Зметено рештки іржі із ще не розкрадених літер друкарні Оссолінських і звільнено ще не з’їдений іржею прес із 14-літнього ув’язнення…», – писав тогочасний вісник. Спільними стараннями через 13 років перерви друкарня Оссолінських відновила свою діяльність. Поміщено її було в сухому і високому напівпідвалі, де вона перебувала до 1870-го року. В керівники друкарні було запропоновано досконалого фахівця з 20-літнім друкарським стажем В. Скерла. В друкарні Оссолінських влітку 1848 р. через велике збільшення кількості замовлень не вистачало складачів. Але після оновлення технічного оснащення, завдяки фахівцям, друкарня Оссолінських стала однією з найкраще облаштованих львівських і галицьких видавництв. У 1849 році в друкарні випущено 62 назви книжок, а в 1850-му – 45. Такої кількості не могли досягнути інші друкарні ні тоді, ні після 1860 року.

Пізніше друкарню Оссолінських очолив Войцих Манецький, а в 1867 році він заснував на її основі власну друкарню «Народову». В 1923 році сім’я Манецьких втратила право управляти друкарнею. Весь інвентар закупив в 1920 році львів’янин Й.Г. Петровський, засновник друкарні «Новочасної». На окрему увагу заслуговує наукова література. Майже кожна львівська друкарня мала за честь видати що-небудь з наукових праць. Переважно це були історичні розвідки.

Серед експонатів – декілька наукових праць, присвячених історії створення однієї і тієї ж установи – Народного Дому у Львові: «Русько-народна инстітуція «Народний дом во Львове»» (1885), «Причинки до історії «Народного дому» у Львові» (1906), «Історичний огляд засновин Народного Дому у Львові» (1908). Написані вони різними авторами, надруковані в різних друкарнях і видані в різний час. Але немає сумнівів в тому, що діяльність однієї з найстаріших культурно-освітніх установ Галичини довгий час не переставала хвилювати дослідників.

У другій половині ХІХ ст. зусиллям прихильників видавничої роботи у Львові був реалізований найуспішніший проект друкарської справи – заснування пайових друкарень. В музейному зібранні є багато видань, що вийшли у світ з-під верстатів таких товариських друкарень – «Першої зв’язкової друкарні» і «друкарні Уділової». Відкриття власної справи в об’єднаній друкарській спілці сприяло накопиченню позитивного досвіду колективної роботи. Особливістю львівських друкарських спілок була тісна співпраця польських і українських фахівців.

Вплив Східної України на Західну Україну завжди був досить значним. Культурно-політичні діячі з Наддніпрянщини друкувалися у галицьких часописах, надавали галичанам фінансову допомогу і привчили їх почувати себе частиною великого українського народу. За словами І. Франка, цей рух в Галичині був «породжений вищим словом Шевченка». Про велику потребу у слові Т. Шевченка свідчать не тільки видання його творів, але й написання літературознавчих праць про нього. В колекції МКДУ ми маємо 4 книжки, присвячені дослідженню творчості Т.Г. Шевченка. Зокрема, відомий український священик, письменник-публіцист Гавріїл Костельник 1910 року в друкарні Ставропігійського Інституту видав свою аналітичну працю «Шевченко з релігійно-етичного становища: критична аналіза» (1910). Наступного року з друкарні І. Айхельбергера вийшла книжка Михайла Павлика «Тарас Шевченко й Галицька Україна. 25-ті роковини його смерти» (1911). Також у Львові аж два рази підряд видавалася праця «Тарас Шевченко, його життя і значення». ЇЇ автором був репресований радянською владою український публіцист, правник, співредактор газети «Діло» – Михайло Лозинський. Але не тільки радянська влада переслідувала Лозинського, виявляється, що і в рідному Львові 1901 року перший наклад його книжки«Тарас Шевченко, його життя і значення» був конфіскований. І тільки невелика, надрукована дрібним шрифтом вставка на титулі другого видання допомогла з’ясувати, що львівська прокуратура, побачивши у праці Лозинського занадто радикальні гасла, перешкодила їй дійти до читача. Але впертий і наполегливий Михайло Лозинський наступного року видав свою книжку повторно. Музейний примірник даного видання (1902 р.) на верхній частині титульного аркуша має дарчий напис: «п. професору М. Кореєву приятелю молодіжи – Автор». Зараз це ім’я мало кому відоме, хоча в свій час професор Кореєв Микола Іванович був один з найавторитетніших фахівців з історії Франції, працював в Харківському, а згодом в Санкт-Петербургському університетах.

Книжки, які мали на меті «дати народові в популярній формі відомості з тієї чи іншої парості знання», належать до групи виробничої тематики. Послідовно, аргументовано, спираючись на малюнки і схеми, пояснюють, як правильно вирощувати кормові буряки упорядники брошури «Пашні бураки». Інше видання – «Народний календар на 1872 р.», надруковане коштом «Просвіти», детально розписує всі свята та вихідні дні в році, а також в доступній формі подає корисні поради для сільського і домашнього господарства. Неймовірно захоплююча за змістом книжка Ничай Аполлона «Наука о товарах Колониальных и других», в якій автор зібрав інформацію про всі продуктові товари, починаючи від кавових зерен і закінчуючи картоплею, що в різні часи були завезені у наші краї. Такі та інші праці виробничої тематики зберігаються в музейній колекції, але нажаль серед їх реєстру майже немає природничої та технічної літератури, яка в Галичині видавалися переважно німецькою або польською мовами.

Іншу, невибагливо оформлену книжечку «Зоря: читаночка для сільських людей» (1870) відносимо до категорії навчальної літератури, тобто підручників, які давали учням конкретні знання. Але, мабуть цей список буде не повним, якщо до нього не долучити книжки, що служили доповненням до основного шкільного матеріалу. Захоплююча науково-пізнавальна розповідь «Дещо про звірята, рослини, каміння і скали» (1903) не могла не зацікавити навіть несумлінного школяра.

Багато навчальних та інших книжок побачили світ у найстарішій українській друкарні Ставропігійського інституту. Саме вона в 1837 році, перша серед інших друкарень західної України використала для своїх видань гражданський шрифт.

Історія друкарні почалася ще в 1584 році, коли її заснувало львівське Ставропігійське Братство при церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Братство постійно клопотало про права і привілеї для друкарні перед польськими королями, а також перед єпископами католицькими і православними. В 1788 році Ставропігійська друкарня була перейменована в Інститут. Братство виконувало навіть іноземні замовлення, зокрема для Молдавії, прилаштовуючи кириличні букви для румунської мови. На початку ХІХ ст. Ставропігійська друкарня була єдиною українською друкарнею на території Австро-Угорщини і друкувала книжки для Галичини, Буковини і Закарпатської Русі. Однак в ті часи вона була настільки слабкою, що українці часто друкували свої книжки в Будапешті. В 1816–1820 рр. Ставропігійська друкарня запаслася новими буквами і розширила коло своїх видань. В 30-х роках вона друкувала польською, німецькою, латиною, а з 1850-х, після того, як австрійський уряд передав усю владу в Галичині полякам, друкарня перейшла на «язичіє». Це трапилось тому, що частина української інтелігенції схилялася до думки, що лише підтримка Росії допоможе визволитися з-під гніту польського ярма, і об’єднались у так звану москвофільську чи русофільську течію. Ставропігійський інститут також перейшов на позиції москвофілів. Друкарня Ставропігійського Інституту виконувала майже всі численні замовлення таких москвофільських осередків, як «Галицько-Руська Матиця», чи «Товариство імені М. Качковського». Серед них зустрічаються романи Л. Толстого, історичні науково-популярні праці, присвяченні героїчному минулому України, а також казки та оповідання. З другої половині ХІХ ст. діяльність Ставропігійської друкарні значно зросла. У цей час вже збільшилася кількість світських книжок українською літературною мовою. Ставропігійський інститут, що належав до русофільського табору і не мав аналогів у народовському таборі, об’єднував навколо себе як відомих русофільських діячів, так і деяких представників народовського руху. У ставропігійській друкарні, яка мала право друку шкільних підручників, виходили у світ педагогічні книги народовців, а також популярні брошури товариства «Просвіта». Народовські видання продавались у книгарні Інституту, були включені в її книготорговельні каталоги. Про популярність львівської Ставропігії свідчать доволі численні пожертвування галичан на її адресу. В ХХ ст. майже всі українські львівські видання виходили із Ставропігії.

Традиційно, монополістом серед світських видань була художня література (оригі-нальна і перекладна). Крім творів місцевих письменників: І. Франка, Ю. Федьковича, Б. Лепкого, А. Крушельницького, у Львові з’являлися книжки П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, П. Грабовського та інших наддніпрянських авторів. Важливою подією в житті Галичини став вихід в світ першого тому «Повістей Нечуя-Левицького» (1872 р.). В передмові зазначалося: «З того часу, як зроблено в Галичині особне видання Квітчиної повісті «Маруся», жоден з українських повістярів не видавав у нас особною книжкою свої праці» . Нечуй-Левицький мав намір видавати і наступні томи своїх повістей, але напевно не судилося, хоча саме львівське видання його творів викликає найбільший інтерес, адже тільки воно не зазнало цензурних втручань. Тільки тут у згаданому 1-му томі зберігся вислів автора про те вигадане Запоріжжя, «яким його намалював нетямущий Гоголь на втіху ще менш нетямущій Московщині». Цей терпкий докір до Гоголя буде вилучено з наступних петербурзьких і київських видань Нечуя-Левицького.

Природно, що львівські видавці намагаючись ознайомити читачів з надбаннями світової літератури перекладали українською мовою найкращі російські і європейські книжки. Відтак, найпомітнішою є «на галицко-рускій язык переведена П.Д.Ф. Г-им.», повість М. Гоголя «Тарас Бульба» (1850 р.). Як з’ясувалося, автором перекладу був брат Якова Головацького – Петро Головацький. Згодом, передова інтелігенція західної України, критикувала даний переклад, як не досконалий, але визнавала його важливе значення, як першого прижиттєвого видання творів М. Гоголя в Галичині. Шанували галичани й нобелівського лауреата, відомого німецького драматурга, Гергарда Гауптмена. Його драма «Візник Гендель» (1899), була перекладена А. Крушельницьким на українську мову відразу тільки-но вона з’явилася на батьківщині письменника.

Не можна не згадати і про переклад французької драми М. Метерлінка «Синьобородий і Арияна». Книжка належала до серії «Жіноча бібліотека», яку видавала і редагувала українська письменниця Наталя Кобринська. «Жіноча бібліотека» виходила окремими книжками, кожна з яких мала свою ціль. Але єдиною важливою метою всієї серії було намагання презентувати жінку з домінуючою силою духу.

Маленька, колоритно оформлена книжечка під назвою «З чужої левади» ніяк не може загубитися серед музейних експонатів. Твори античних авторів Каттула, Горація і Марціаля зазвучали українською після того, як переклав їх з латини син Івана Франка- Тарас. У передмові до книжки автор перекладу зазначає, що ніхто з українських перекладачів ще не звертав увагу на давньоримську літературу. До того ж, Тарас Франко розкриває деякі таємниці перекладацької справи, зазначивши, що «переклад – як жінка: коли вірний, то, звичайно не гарний, а коли гарний, то не вірний». Як перекладач, Тарас Іванович вибрав другий варіант, і зробив спробу, за його висловом, «зацікавити плодами класичної Музи не самих тільки учеників, але й ширший загал». Збірка веселих віршів Тараса Франка, а також серія «Жіноча бібліотека» Наталі Кобринської побачили світ у одній з найбільших українських друкарень «Діло». Названа друкарня переросла у доволі потужній видавничий центр тільки в 1912 році. Саме тоді, видавнича спілка «Діло» вирішила об’єднатися із власником єврейської друкарні Іваном Айхельбергером, яка знаходилась на площі Ринок. З приходом нових власників з українського середовища і вкладанням відповідних капіталів, друкарню було значно розширено і закуплено велику ротаційну машину для друку. В друкарні працювало понад 50 працівників. Виконувалися тут переважно українські друки. Айхельбергер залишався незмінним директором друкарні аж до своєї смерті, тобто до 1924 року. Під час Першої світової війни, коли російські війська захопили Львів, російська влада закрила друкарню. Після довгих старань її було відкрито, але тільки для того, щоб друкувати тут щоденний орган російського Генерального штабу південно-західного фронту «Львовськоє воєнноє слово», а пізніше – орган генерал-губернатора «Львівський вестник».

В часи польсько-української війни друкарню кілька разів закривали. Через певний час в ув’язненні за злочинну державну зраду спричинену виданням книг тримали І. Айхельбергера. В період так званий «саботажний» 1923 року, коли в Східній Галичині горіли двори, невідомі злочинці намагалися вибуховими матеріалами знищити друкарню «Діла». Однак не орієнтуючись в розташуванні друкарні, було знищено тільки веранду і декілька стін. Після того, як ситуація стабілізувалася, друкарня пішла далі своїм ходом.

Тільки у другій половині ХІХ століття з художньої літератури виокремлюється дитяча. У списку видань дитячих книжок домінують казки, які з однаковим захопленням друкують, як москвофільські так і українські товариства. Послуги видавцям надавали майже всі місцеві друкарні, які мали українські шрифти. Зокрема, часто галицьких письменників можна було зустріти на вулиці Коперніка, де знаходилась друкарня поляка Владислава Шийковського. Названу друкарню у травні 1868 року заснував львівський адвокат д-р Генрік Ясемський під назвою «Друкарня Вісника Львівського». Не пройшло багато часу, як адвокат продав свою друкарню Каролю Громану, по смерті якого його вдова в 1886 році здала її в оренду Владиславові Шийковському. Через два роки Шийковський викупив друкарню, а через двадцять років плідної роботи друкарню успадкував його син Мечислав.

Нечисленними, але дуже важливим було видання книжкових каталогів. Вже у XVIII столітті видавці, щоб ефективніше презентувати і розповсюджувати свої книжки роблять спроби укладати перші книжкові каталоги.

Щедре XVIII століття збагатило видавничу справу таким новим жанром, як науковий журнал. Якщо спочатку наукові повідомлення мали традиційно-умовну форму листів одного вченого іншому, то згодом виник новий вид наукової публікації – журнальна стаття. У ХІХ столітті наукові періодичні видання та збірники стають суттєвим фактором суспільного життя Галичини. Наслідуючи кращі ілюстровані, європейські журнали, львів’яни створили свій один з найкращих на українських теренах мистецько-літературний журнал «Ілюстрована Україна». На його сторінках можна було знайти репродукції картин європейських художників, а також матеріали з історії української архітектури, мистецтва, та художньої літератури.

В музейній колекції періодичні видання найкраще представленні примірниками, виданими москвофільським товариством «Галицько-Руська Матиця». Журнал «Науковий Сборник», змінюючи свої назви, видавався з 1865 до 1908 року.

Одночасно в Галичині зосереджувалася періодична преса. Значною мірою, саме завдяки їй закладалася самоосвіта народу, велася широка релігійна і культурно-просвітницька робота, шліфувалися засади парла¬ментської боротьби. Серед великої кількості преси через свою послідовну самостійницьку позицію особливо привертала увагу газета «Діло». Видавали її народовці з метою послаблення впливу на москвофілів. Часопис видавався з 1880 року і був провідним органом української національно-патріотичної журналістики аж до 1939 року. Львівське «Діло» емоційно пробуджувало в земляках почуття власної національної гідності. Воно мало й чітко поставлене завдання – видання суспільно-політичних брошур, розповсюдження їх серед широкого читацького загалу, підготовка надійного ґрунту для консолідації нації. Газета спочатку виходила два рази на тиждень, потім (1883-1887) через день, далі до 1939 року щодня. У вище названій друкарні газети «Діло» народжувалось багато інших українських видань: суспільно-політичних, науково-популярних, художніх. Треба відзначити, що власне багато книжок і журналів, що виходили у світ з львівських друкарень, можна вважати зразком фаховості та професійної майстерності. Зокрема, в колекції музею зберігається сатиричний часопис «Страхопуд» (з перервами виходив у Львові впродовж 27 років), просвітницько-господарський журнал «Свобода», «письмо народне для науки і забави, господарства і промислу» – «Неділя». Всі вони народилися в друкарні Ставропігійського Інституту і могли служити їй візитною карткою та рекламою. Привертає увагу нетипове оформлення цих видань. Титульні сторінки даних часописів виконані високим літографським способом друку. Темні літери журналів гармонійно поєднуються у контрасті зі світлим малюнком облямівки. Рамочні віньєтки скомпоновано з простих лінійок різної ширини, які підкреслюють прямокутність сторінки; стримані шрифти виглядають просто і вишукано водночас. Але незважаючи на суттєві досягнення в поліграфічному мистецтві, переважна більшість українських видань мали традиційне оформлення: мінімальний набір шрифтів, м’яка палітурка зеленуватого або сірого кольору і єдина прикраса – проста (зроблена товстою лінією чи геометричним орнаментом) рамка. Та всупереч такому мінімалізму в оформленні, книжка була естетично привабливою і мала велику перевагу – доступну ціну. Власне все ХІХ століття із притаманним йому бурхливим розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі створило умови для видання української книги взагалі і науково-популярної зокрема. Саме в цей час найбільше зростає потреба оперативної інформації, обміну думками і досвідом працівників різних галузей.

Як бачимо, становлення української книжки Львова, незважаючи на всі труднощі та перешкоди, відбулося наприкінці 40-х та початку 50-х років ХІХ ст. Із 60-х років ХІХ ст. в історії розвитку української львівської книжки почався новий більш активний та змістовний період – період її тематичної диференціації та чіткішої політичної кристалізації.

Друкарні постійно репрезентували видання суспільно-політичного характеру та органи українських політичних партій, а також літературні, наукові, правничі, педагогічні, мистецькі, господарсько-кооперативні, релігійно-церковні, лікарсько-санітарні, жіночі, молодіжні, дитячі та сатиристично-гумористичні книжки, газети і журнали, читацьке призначення яких впливало на формування національної самосвідомості відповідної категорії читачів. Дослідження діяльності львівських друкарень на матеріалах музейної колекції засвідчують наявність потужного друкарського центру у місті Львові. Тут працювало найбільша кількість друкарень, що видавали українську книжку. Також діяли найстаріші заклади, такі як друкарня «Оссолінських», друкарня Ставропігійського інституту. Всі великі українські часописи, наприклад, «Діло», «Свобода», мали свої власні друкарні. Ставропігійський Інститут, не зважаючи на своє русофільство, вкладав багато старань і ресурсів для виходу в світ саме української книжки. Власниками друкарень і видавцями книжок були переважно приватні особи та спілки. Суспільно-культурологічні видання виходили завдяки меценатській підтримці. З технічного боку видавнича справа удосконалювалася, покращувались умови виробничої та друкарської справи.

Але всі ці позитивні зрушення у видавничій сфері мали складний шлях, через залежність видавничої діяльності від державної політики у соціальній та культурній галузях, у мовній сфері, а також її тісного зв’язку з усіма суспільно-політичними процесами, що відбулися на етнічних землях України.