Кому повинна належати Києво-Печерська лавра

Церква, що не мала довгий час підтримки в держави, в останні роки стала її отримувати. І отримувати з лишком. Ця ситуація боляче вдарила по державних музеях, які мало не насильно виселяються з колишніх культових споруд і монастирських корпусів у багатьох містах. У цьому легко пересвідчитися, простеживши за розвитком конфлікту між Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником і церковною громадою «Свято-Успенська Києво-Печерська лавра».

Українська Православна Церква (Московського патріархату) хоче якнайшвидше отримати в своє розпорядження всю Лавру. Але виникає безліч питань. І головні з них — а чи є гостра потреба в передачі всієї Києво-Печерської Лаври церковній громаді? Чи вигідно це буде суспільству? Чи не завдасть це шкоди музейній справі? Чому на території Лаври мають перебувати Духовна академія і семінарія, яких раніше ніколи тут не було?

У слов’янському світі Лавра широко відома як один із найдревніших православних монастирів. Вона розкинулася на площі в 23 гектари і має 144 об’єкти, з яких 120 є пам’ятками архітектури та історії. Всього лише 17% усіх приміщень перебуває в користуванні Заповідника, 41% у церковних організацій і 42% займають інші орендарі. Останні в своїй більшості належать до відомств Міністерства культури та туризму України.

КОРІННЯ КОНФЛІКТУ

У зв’язку з 1000-літнім ювілеєм прийняття християнства на Русі постановами Ради Міністрів України в 1988—1990 роках Українській православній церкві (екзархат Російської православної церкви) було передано в безоплатне користування (і лише в користування. — Авт. ) земельні ділянки зі спорудами на них на Далеких і Ближніх печерах. При цьому церква погодилася закінчити за рахунок власних коштів реставраційно- відновні роботи, які провадяться державними організаціями і утримувати надалі в нормальному стані пам’ятки архітектури і стародавні печери. Українська православна церква організувала на отриманій території нову церковну громаду «Києво- Печерська Свято-Успенська лавра», яка зараз вважає себе правонаступницею старої лаврської громади, хоча жодних підстав на це вона не має. Право на Лавру заявила і Українська Православна церква Київського Патріархату. Між різними конфесіями існує конфлікт за володіння древньою святинею, в який виявився втягнутим і Національний історико- культурний заповідник.

Заручившись підтримкою окремих державних урядовців, лаврські ченці в останні роки здійснили ряд незаконних захоплень музейних корпусів. Відбувалося все це вночі, за чітко спланованим сценарієм і з благословення настоятеля монастиря. Забарикадувавшись зсередини, церковні «рейдери» в ці будівлі нікого вже не впускали. Викликана музейними працівниками міліція відновити законність навіть і не намагалася.

У переддень президентських виборів 2004 року в Україні значно посилилася боротьба між кандидатами за голоси виборців. Ось тут згадали знову про церкву, про її вплив на електорат. На обіцянки не скупилися. Один «православний кандидат» пообіцяв передати всю територію Лаври Українській Православній церкві (МП), ну а другий — ймовірно культові споруди Національного заповідника «Софія Київська» Українській Православній церкві (КП). Музейні комплекси, власне, стали заручниками політичної боротьби між претендентами на посаду Президента України. Все це сприяло поділові українського народу не лише за регіональною і мовною ознакою, але ще й за релігійною. Лаврі було приготовано і дорогий подарунок — величезний дзвін, який привезений і кинутий на музейній території, біля Великої лаврської дзвіниці. Для музейних працівників це стало несподіванкою. Ймовірно, він повинен був подати свій голос у день інавгурації нового Президента. Хто дав дозвіл на його ввезення, а тим більше хто дасть добро на його встановлення, до цих часів є загадкою. Так і стоїть він самотньо на землі вже два роки. Чекає, мабуть, на царя-гармату. Сподіватимемося, що проблем із нею не виникне, адже кепку вже подаровано.

БУТИ ЧИ НЕ БУТИ МУЗЕЄВІ?

З програшем одним «православним кандидатом» президентських виборів тактика лаврських ченців змінилася. Вона стала вичікувальною. З обранням же Віктора Януковича на пост прем’єр-міністра України ситуація між Національним заповідником і церковною громадою стала різко змінюватися в гірший бік. 9 серпня 2006 року Митрополит Київський Володимир підписав і надіслав на ім’я Прем’єр-міністра пропозиції намісника Лаври архієпископа Павла щодо вирішення проблем функціонування Національного заповідника і Києво-Печерської лаври. Всі ці пропозиції зводилися до одного — ліквідації державних музеїв і передачі майже всієї території Верхньої Лаври, разом із музейними колекціями заповідника, в розпорядження монастиря. У відповідь пішли боязкі протести ряду громадських організацій, окремих народних депутатів і музейних працівників. Однак це був усього лише голос волаючого в пустелі. Державний апарат, отримавши згори потрібну вказівку, працюватиме, хоч як це сумно, в інтересах церкви, а не музейних організацій.

Подальші події лише підтвердили припущення. 28 вересня відбулося засідання Київради, на якому було розглянуто і прийнято несподівану ухвалу про передачу трьох корпусів, що перебувають в оперативному управлінні Національного заповідника, в управління діючій церковній громаді. До 1917 року в них розташовувалися готелі для богомольців, а не келії, як було оголошено на засіданні. Сталося це в переддень 80-річного ювілею Заповідника (29 вересня) і нібито на його прохання. Такий собі подарунок київської влади державному музеєві. Згоди останнього з питання передачі не було, як і його представників на засіданні. Але питання все ж проголосовано, хоча юридично Київрада не мала права це робити. На вулиці можуть опинитися 154 працівники і наукова книгозбірня заповідника. Цьому засіданню передували атаки в пресі на музей, діяльність якого було подано в негативному вигляді.

А в листопаді працівники Національного заповідника дізналися про нові пропозиції намісника Лаври архієпископа Павла, направлені також на ім’я прем’єр-міністра В. Януковича. У них діяльність музейної організації названо «паразитичною». І це притому, що лише завдяки величезним зусиллям музейних і наукових працівників міста Києво-Печерську лавру було врятовано від руйнування. Намісникові Лаври це добре відомо, але погодитися з цим він не хоче.

Масована атака монастиря на музеї на цьому не закінчилася. Почалися виступи на радіо й телебаченні, звернення до Президента України Віктора Ющенка і Московського патріарха Алексія. Показовими стали так звані «Дні Києво-Печерської лаври в Парижі» та відвідування офісу ЮНЕСКО митрополитом Володимиром. Ясна річ, без допомоги державних органів ці заходи не обійшлися. Таку б підтримку та музеям! Ось це було б здорово! А з іншого боку, можна лише вітати проведення таких днів православною церквою в католицькій країні, яка зустріла делегацію дуже доброзичливо, зовсім не так, як «Свято-Успенська Києво-Печерська лавра» зустріла Папу Римського в Києві. Є надія, що настане час і християнство знову стане єдиним. А починати в цій справі потрібно з себе, з об’єднання українських церков у одну-єдину, інакше ми незабаром будемо мати декілька однойменних культових споруд на одній вулиці, священики і парафіяни яких ворогуватимуть між собою. Церковні діячі повинні, зрештою, усвідомити, що саме церква розірвала 1596 року Україну на частини і продовжує її розривати нині, на радість недоброзичливцям.

На жаль, у церкві відбуваються ті ж процеси, що й у суспільстві. Можна й далі не помічати церковного бізнесу, але він існує реально та посилено розвивається. Окремо від держави. У цьому ймовірно й приховано головну проблему гострої боротьби за приміщення в Лаврі. У цьому переконуєшся, прочитавши уважно пропозиції намісника Свято-Успенської Києво-Печерської лаври. У них добре прораховано, як багато можна отримати доларів за здачу в оренду лаврських корпусів на верхній території. І це ставиться в докір Національному заповідникові. Але державні організації, які орендують приміщення в Лаврі, можуть заплатити рівно стільки, скільки їм виділять грошей на це з державного бюджету країни. Пропонуючи виселити музеї з Лаври, а це практично рівнозначно знищенню музеїв, архієпископ Павло не проти того, щоб залишити в ній технічний персонал Національного заповідника і Державну службу охорони національної культурної спадщини. Як говорять, одним пострілом убити відразу всіх зайців. Тобто, поклавши весь тягар збереження пам’яток архітектури і комунікацій на державу, отримувати максимум прибутків від експлуатації всієї Лаври.

Постійні заяви представників монастиря про те, що вони можуть краще зберігати архітектурні пам’ятки, ніж заповідник, позбавлені підстав. Господарська діяльність ченців на Нижній території це підтверджує. Доведення стародавніх печер до провалів, незаконне будівництво в заповідній частині, знищення малярства в Аннозачатьєвській церкві й багато які інші негативні явища мали б стати предметом серйозного обговорення органами охорони пам’яток. Проте… все відбувається навпаки. Держава прямо стала фінансувати ремонтні роботи в монастирі, хоча це й заборонено законом. Релігійна організація, згідно з типовим договором, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 р. № 1699, зобов’язана забезпечити збереження культових споруд і їх поточний ремонт. У разі утримання пам’яток у неналежному стані договір може бути розірвано державною організацією в односторонньому порядку. Однак такі заходи застосувати на практиці дуже складно, хоча, в деяких випадках, і потрібно.

Дії влади, які не захищають інтереси музеїв, деморалізують їхніх працівників. Вони втрачають упевненість у своїй необхідності і в завтрашньому дні. Так, можливо не все ними зроблено для збереження культурної спадщини, як хотілося б, але на це є й об’єктивні причини. Сказати, що проблем у заповіднику немає — було б неправдою. Ним практично загублено функцію охорони пам’яток і заповідної території, переданої церковній громаді, адже законодавчо не вирішені до кінця багато які питання спільного співіснування на єдиній території музею та церкви. Так вийшло, що керівництво Національного заповідника не має можливості в повній мірі виконувати свої статутні положення. Це провина не лише дирекції заповідника, але й Міністерства культури та туризму, яке мало звертає уваги на діяльність даного музейного закладу. Указом Президента України від 13 березня 1996 року про надання Києво-Печерському заповідникові статусу Національного (п.2) було передбачене затвердження Кабінетом Міністрів персонального складу наглядової ради. Однак, така рада, яка зобов’язана була контролювати дії генерального директора і допомагати йому в справі збереження унікального архітектурного ансамблю і правильного його використання, не діє й зараз.

Останні дні хтось наполегливо розпускає чутки про підготовку постанови Кабінету Міністрів про закриття Національного заповідника й усіх музеїв на території Києво-Печерської Лаври і передачі її повністю церковній громаді.

Хочеться сподіватися, що здоровий глузд все ж таки переможе, адже мета у нас всіх повинна бути одна — зберегти для майбутніх поколінь унікальний ансамбль Києво-Печерської лаври. І це — можливо! А для цього необхідна реорганізація заповідника, відселення більшої частини орендарів, реставрація пам’яток і підземних комунікацій, затвердження концепції подальшого розвитку музейного комплексу на єдиній території з чинною церковною громадою, розгортання нової мережі власних виставок і музеїв.

Національний заповідник має бути збережено! Це в інтересах усього українського суспільства. Саме воно може і зобов’язане забезпечити збереження усього архітектурного комплексу стародавньої Києво-Печерської лаври, включеної до списків світової культурної спадщини ЮНЕСКО, при повній підтримці держави й церкви.

Григорій ПОЛЮШКО, головний охоронець фондів Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.