Музеї і реформи

Пам’ятко-охоронну і музейну сферу, як напрямок своєї трудової діяльності я обрав свідомо, правда не відразу з отриманням вищої освіти, але практично одночасно з переїздом з, тоді ще, Ленінграда. Та і сам переїзд до Києва, більше 30-ти років тому, був таким обранням. Завжди порівнював ставлення до пам’яток і до музеїв в цих двох столицях і ці порівняння, нажаль, частіше були не на користь мого рідного Києва. Співпрацюючи з різними музеями, в тому числі провідними музеями світу, вивчаючи їхній досвід збереження об’єктів культурної спадщини, остаточно впевнився в причинах занепаду музейної справи у нас. Кардинально виправити ситуацію можуть лише кардинальні ж дії, тобто реформи. Зволікати з реформами в культурі, у музейній сфері далі просто згубно. Для їх проведення треба не багато — необхідно мати бажання і скористатись наявним світовим досвідом. Цього вимагає стан справ.

В музейній сфері у нас досі діяльність підмінює результат. Відсутність мети і результату діяльності нікого не засмучує, оскільки метою є сам процес. Не визначені і учасники процесу: хто є виробником культурного продукту, хто споживачем, хто посередником, хто забезпечує фінансування, в яких пропорціях тощо. У зв’язку з чим не визначені їхні права, а значить і обов’язки.

Які права відвідувачів? Наприклад, законодавство Російської Федерації передбачає, що і громадяни Федерації, і особи без громадянства мають право на отримання інформації щодо об’єктів культурної спадщини. А в нашому — таке поняття просто відсутнє. Та і доступ до об’єктів культурної спадщини мають у нас лише «...особи, уповноважені на це органами охорони культурної спадщини» (ст. 9 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). І екскурсійне відвідування пам’яток «забезпечують» органи охорони за власним погодженням у порядку встановленому лише ними, та ще і «по-можливості» (ст. 12). Тобто, ніяких прав відвідувачів, людей для яких існують музеї, не передбачено навіть декларативно.

Які права і обов’язки музеїв? Начебто і так зрозуміло: музеї повинні щодня відкривати свої двері. При цьому квитки мають бути доступними, а виставки суспільно-корисними. Музеї просто зобов’язані: обслужити пільговиків, знайти спонсорів, примножити колекції. Одночасно розширити експозиції і виїхати зі своїх приміщень, віддати сакральне і повернути втрачене, залучити молодь і скоротити власну чисельність, своєю роботою доводити розквіт галузі за останні роки, і роками же залишатись на залишковому принципі фінансування. Звичайно в музейному законодавстві є різні статті і розділи, «виписані» норми, які щось регламентують, але вони, по-перше, не встановлюють основного — правових відносин між усіма суб’єктами процесу. Іншими словами цих відносин просто немає, вони не існують в юридично-правовій площині. А по-друге, в культурній сфері сьогодні, керують не прямі закони «Про культуру...», «Про музеї...», «Про архітектуру...», «Про кіно...», «Про театри...», «Про охорону пам‘яток» , а стоси відомчих інструкцій численних контрольно-ревізійних органів і всі «благія наміри», що задекларовані в профільних законах, розбиваються вщент об скелі архіпелагу фінансово-контролюючих вимог. Закон «Про оподаткування прибутку підприємств» завжди «сильніший» будь-якого «культурного» закону. Керівним принципом лишається радянський — Покарання За Неправильні Дії, який призводить до одного — небажання діяти взагалі. Саме через це — жодного відповідального за стан справ у культурній сфері. Не будуть же фіскально-контролюючі органи брати на себе ще і таке.

Стверджую це не голослівно. З 2003-го по 2006 рік, три роки відстоював в судах гарантовані законом права і повноваження здійснювати діяльність Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника по обслуговуванню відвідувачів (сувеніри, музейна кав’ярня). Бо податкова міліція в акті перевірки звинуватила музейний заклад — неприбутковою установу — у несплаті податку з прибутку. В разі судового програшу до керівника такого музею застосовувалась би стаття, що передбачала позбавлення волі на строк від 5 до 8 років, з конфіскацією майна. Яка там презумпція невинуватості! Тому і немає у нас музейного сервісу, бо потрібно отримати безліч дозволів,свідоцтв, сертифікатів, патентів, ліцензій, кожному чинуші доводити необхідність, законність цього. І на цю карусель витрачати власний час (інколи роки!) і власні гроші, а коли вдасться щось зробити з’являться перевіряючі, на свій лад розтлумачать закон і все зроблене поставлять у провину. До речі, скільки б музей не заробив — витратити на музейні потреби не може і гривні. Та і бюджетне фінансування зменшують йому на суму зароблених коштів. Заробляють романтики і камікадзе, а «розумні» тягнуть із бюджету.

В цій ситуації щорічні покращання закону «Про музеї і музейну справу» виглядали просто безглуздо, однак, щорічно робились. Щорічно на це витрачався час і інтелект виконавців, бюджетні кошти, давались обіцянки, покладались сподівання, музеї «починали жити по-новому» і, зрештою, нічого не змінювалось. Музеї як були без технічних засобів, сучасного експозиційного обладнання, друкованих видань, музейного сервісу, власних, а не зданих в оренду, кав’ярень, сувенірних крамниць, і всього іншого, що мало б супроводжувати нормальну музейну роботу, так і лишаються без цього. Оскільки музеї як були так і є безправними в розпорядженні власними фінансовими, майновими, музейно-фондовими і іншими ресурсами — на все має бути дозвіл чиновника. Чим сьогоднішні наші суспільні відносини в музейній сфері відрізняються від тих, що склались в 60-х,70-х і інших роках «развитого» соціалізму?

Музей не управляє грошима від реалізації музейних послуг в тому числі і вхідних квитків. За Бюджетним кодексом ці гроші вважаються бюджетними, «спеціальним фондом бюджету». Навіть за компартійних часів надходження музею, що отримані ним від здійснення статутної діяльності, витрачалась музеєм самостійно. А зараз в ринкових умовах, музейна сфера чомусь живе за рабовласницькими законами: знаряддя праці державні, значить все зароблено з їхнім використанням належить державі. І більше ніхто ніяких прав ні на що не має. Наче не вчили, що рабська праця не ефективна. Саме через це — музеї не гнучкі, не привабливі і не цікаві. Наголошую на цьому, хоч колекції наших музеїв не бідні, є чим пишатись, не зважаючи на колосальні втрати 20-го сторіччя, і люди віддані музейній справі є в кожному колективі. Однак, вигляд експозицій наших музеїв, їхній технічний стан — сумний доказ цього висновку. Ми досі експлуатуємо ще дореволюційний музейний потенціал. За роки радянського періоду, та і за роки незалежності не збудовано жодного музею і музейного комплексу (крім музею Великої Вітчизняної Війни). В кращому випадку під музеї пристосовувались малопридатні будівлі і приміщення, а зараз і ті забирають. Спитайте в будь-якому музеї про їх нагальні проблеми і отримаєте реальну картину стану і експозиції, і фондосховищ і інших музейних закуліс. Відомо, що через брак приміщень музеї експонують менше 5 % колекцій.

Порівняйте наші музеї з європейськими, чи американськими, які переповнені відвідувачами, молоддю, які є окрасою кожного міста і невід‘ємною частиною навчального процесу. В кожній країні пишаються своїми музеями, їх люблять і знають. Музеям належать найкращі будівлі та палаци. Нащадки королівських родин, знатні і відомі особи, віддають музеям свої колекції і маєтки. Відкриття музейної виставки в музеї історії свого міста є подією в культурному житті будь-якої столиці. І така ситуація як з Музеєм Історії міста Києва, або з виселенням в нікуди музеїв з Лаври — неможлива ніде. Так ставитись до культури може лише той, кому вона не рідна, чужа і ворожа. Потрібно змінювати не Закон «Про музеї та музейну справу», а систему відносин, що склалась в управлінні музейною сферою. Ми живемо в суспільстві, яке лише задекларувало наміри перестати бути тоталітарним і недемократичним, а насправді лишається старим. Здається, загальна риса нашого пост-совецького періоду в тому, що більшість політичної еліти вірить в те, що існуюча суспільна система може бути покращена ринковими відносинами сама по собі, без змін в управлінський піраміді виконавчої влади, яка лишається старою, комуністичною. Це таж сама утопія побудови «соціалізма з человечеськім лицьом». До того ж, закони пишуть та й приймають економісти і юристи радянського вишколу, адже саме вони складають основу, рушійну силу і парламенту і всіх політичних партій, які формують також і культурну політику держави. Фіскально-економічний крен заквашений на діалектичному матеріалізмі «Краткого курсу» є основою «змін» нашого законодавства.

Необхідно встановити інші, юридично-правові, відносини між виробником культурного продукту і культурних послуг і їхспоживачем: покупцем, замовником, посередником, звичайно, за умовою і гарантією того, що колекції музеїв і їхні приміщення та будівлі не приватизуються, залишаються у власності держави. Для цього необхідно визначити, який культурний продукт виробник цього продукту пропонує його споживачу, або замовнику чи посереднику. Слід визначити, що саме є культурним продуктом: наукова виставка, музейна експозиція, екскурсія, лекція, видання, сценарій, проведення свят і фестивалів тощо і захистити права інтелектуальної власності музейних колективів на свої розробки. Відразу ж стане ясно, хто є ким і яке місце в цьому ланцюжку має зайняти Міністерство культури і туризму. Потрібно і фінансування запровадити по музейній програмі на кілька років, а не по фінплану на рік. Через цю вимогу Бюджетного кодексу музеї давно перестали планувати свою роботу довше ніж на рік, це стало неможливим.

Такий документ — Програма діяльності музею на кілька років, — має стати основою всього, а Фінплан на рік — лише його частиною, тобто, гарантією уряду по забезпеченню грошима прийнятої Програми розвитку закладу. І роль Мінкультури отримає зрозумілі абриси в формуванні культурної політики держави державним же замовленням і фінансуванням, а не примхами «культурного» чиновництва. І не профінансована державою її дольова участь — є її боргом, якій вона повинна віддати, а музей в такому разі вправі взяти банківський кредит, щоб не зірвати Програму. От це і було б гарантією і відповідальністю.Сьогодні виконання Фінплану це — суть музейної роботи. І не освоєння музеєм державних коштів є тяжким фінансовим порушенням його керівника —«нецільовим використанням бюджетних коштів», навіть якщо гроші надійшли в грудні на витрати що, заплановано в січні. Адже так є що перевіряти! Чому, наприклад, музеї Нідерландів не перевіряє ніхто крім недержавного аудита, а в наші музеї державні перевірки сунуть одна за одною. Є зайві гроші? До речі, попри розповсюджену думку, що демократичні країни живуть в капіталізмі сотні років, а ми лише кілька, і через те нам пробачається і можна не поспішати, наголошую, що реформи в музейній сфері країни Європи, та і Азії, проводили не так давно, принаймні після війни, а більшість країн починали в 70-х роках і поштовхом змін стали кризові події 1968 року. Економія бюджетних коштів і пошук принципово нових фінансових джерел — мета всіх музейних реформ Європи, а філософія їх реформ — передача чим більших прав музеям, оскільки державна бюрократія самий неефективний і бізнесмен, і менеджер, і музейник. Гаслом наших реформ повинно стати визнання того, що людина, яка прийшла до музею має право на отримання інформації і музей зобов’язаний її надати, а все що перешкоджає цьому — поза законом. Людина має бути в центрі уваги. Все повинно робиться для людини, для забезпечення її конституційних прав в тому числі на відвідання музеїв. Музейна робота це забезпечення руху інформації, яка міститься в музейних предметах і яка в такий спосіб стає знанням. Музеї продукують знання. А природнє право кожної людини це право на інформацію, на правдиві знання.

Заклади культури повинні самостійно використовувати свій бюджет на цілі, що визначені Програмою і зупинення фінансування може бути тільки внаслідок недосягнення запланованого результату, а не внаслідок відомчої перевірки КРУ, Казначейства, Податкової інспекції, Рахункової палати і інших численних перевіряючих. Тобто, критерії оцінки діяльності закладу культури з площини контролю за дотриманням формальних вимог щодо процесу, та ще і з точки зору фіскально-контролюючих органів, слід перенести в площину оцінки результату. Результат — це культурний продукт, що має вартість. У зв’язку з чим завданням є встановлення інших, нових критеріїв оцінки результатів діяльності закладу культури — по Програмі на 4 роки, замість старих, неринкових — Фінплан на рік. Цикл в кілька років має відповідати циклу виборів органів влади.

Зрозуміло, що і старі «оцінювачі» мають зійти зі сцени. Право формувати суспільне замовлення на культурний продукт від органів виконавчої влади має перейти до суспільства через громадські організації — громадську форму прийняття рішень. Повинні бути різні види об’єднань громадян, що діють при музеях в інтересах громадян: клуби друзів музеїв, фонди і фундації підтримки, розвитку, захисту, товариства вивчення, сприяння тощо. Вони мають об’єднувати представників різних верств суспільства, різні соціальні групи людей (різних за віком і фахом) по їхнім інтересам навколо музеїв. І сама наявність, не віртуальна, а реальна, таких об‘єднань і є підтримкою музею, і позитивним «тиском», в тому числі, і на музеї, і їхніх директорів. Такі об’єднання громадян не тільки формують інтереси громадян. Погодьтесь, важко вести музейний корабель їхнім керівникам, не маючи ніяких форм прояву таких інтересів з боку суспільства. Звичайно ці організації можуть помилитись, зрештою, як і будь-які інші структури, але держава не буде відповідати за ці помилки як за свої.Першим кроком реформ в музейній сфері має стати утворення незалежних від чиновників музейно-громадських рад з передачею їм права формувати музейний бюджет, схвалювати Програму і обирати директора. Схема коли Музейна рада обирає директора і пропонує його до призначення, майже формальної процедури — а орган центральної виконавчої влади (Мінкультури) просто укладає контракт, надаючи права, встановлюючи обов’язки і обопільну відповідальність, тобто формалізуючи відносини між державою і обраним керівником, виконуючи волю ради, успішно діє в багатьох країнах світу. Звичайно, виконавчий апарат не хоче втрачати свої безмежні права, чиновникам здається, що віддавши частину тотальних повноважень вони втратять все. Однак, в інтересах суспільства якраз протилежне — передача функцій прийняття рішень не чиновникам. Простий інстинкт самозбереження мав би підказати, як діяти, тим більше, що інакше живе цілий світ, крім тих, хто завзято будує минуле. Має бути розподіл повноважень. Виконавча влада не повинна приймати рішення, що і як робити (і не відповідати за це), вона має забезпечувати виконання рішень, прийнятих іншими і першу чергу суб’єктами творення культурного продукту — музеями з їхніми дорадчими органами.

Музейні ради або Наглядові ради, що існують в національних закладах — музеях і заповідниках України, в переважній більшості випадків, на жаль, є удавано незалежними. Формально їхнє існування передбачено Указом Президента України «Про Національний заклад (установу) України» ще від 1995-го року (зі змінами і доповненнями) та Законом України «Про музеї та музейну справу» також 1995-го і також змінений і доповнений. Створюють їх шляхом затвердження Персонального складу наглядової ради національного закладу (Кабінет Міністрів). Однак, на відміну від світової демократичної практики, у нас директори музеїв не є членами своїх Наглядових рад... І наші Ради більш ніж на половину складаються із чиновників: міністра та його заступників, заступників мера, і інших держслужбовців, що для будь-якої демократії є корупцією чистої води. Не можу передати здивування експерта ЮНЕСКО, який довідався, що діючий на той час міністр одночасно очолював конкурсну комісію по Музейно-мистецькому арсеналу. Такі ради, що створені і заповнені самою владою є звичайними тоталітарними метастазами. «Розбавляють» такі ради некритичною кількістю лояльних до влади «громадських» діячів, прізвища яких кочують зі списку до списку. Ці ради ніяких проблемних питань не розв’язують, та і не можуть. Вони самі є проблемою, оскільки, вводять в оману і суспільство, і світову спільноту — існуванням форми при відсутності змісту.

Слід зазначити, що в музеях, як і в інших наукових закладах України, є потенційні форми демократичного самоуправління, що передбачені не тільки традиціями ще «дорадянських» часів, а і чинним законодавством України, зокрема, ст. 27 Закону «Про музеї та музейну справу». Наведу її повністю: «Музеї мають право створювати органи самоврядування: вчені, наглядові, методичні, музейно-педагогічні, художні, реставраційні та інші ради, залучати до їх діяльності фахівців різного профілю».

В цій маленькій і малопомітній статті, здається, закладено потенціал, бажаних змін. Просто потрібно його реалізувати.

Сергій Кролевець, Заслужений працівник культури України, голова Всеукраїнської асоціації музеїв і заповідників.