Національний музей народної архітектури та побуту України стає розважальним закладом

Музей задумано як архітектурно-ландшафтний комплекс, тобто музей просто неба. Його природні умови (степ, ліс, пагорби, долини, ставки) характерні для Наддніпрянщини, але разом з тим він дає змогу створити наближене до природного середовище для пам’яток архітектури усіх історико-етнографічних регіонів України. Центром музейної композиції є пагорб з колекцією вітряків — символів хліборобської України. «Сиві від негоди, ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі, основою, хрестовиною тримаються чорної землі, а крилами жадають неба» — так поетично про вітряки сказав Михайло Стельмах. Біля пагорба розкинулись музейні мікросела: Середня Наддніпрянщина, Південь України, Полтавщина і Слобожанщина, Полісся, Поділля, оддалік на пагорбах — Карпати.

Відвідавши Музей, багато хто захоплено каже: «Так ми ж побачили всю Україну!»

Відповідно типології народної архітектури України за Генеральним планом на території Музею потрібно встановити біля 400 архітектурних пам’яток, які б дали повне уявлення про народне будівництво України. Ідея зародження музею просто неба в Україні — це прагнення донести до майбутніх поколінь образ українського села з його традиційною культурою.

Засновано Музей у 1969 році згідно Постанови Ради Міністрів України. Рішенням виконкому Київської міськради для Музею виділили близько 150 га землі Хотівського радгоспу. Починався і розбудовувався Музей під опікою і підпорядкуванням Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. Завдяки зусиллям академіка Петра Тронька — першого голови Товариства, громадськості, творчої інтелігенції, Музей народної архітектури та побуту України став реальністю.

Урочисті закладини першої пам’ятки відбулися у 1971 р. Це хата із села Красна Попівка з Луганщини. Першу чергу Музею (Наддніпрянщина, Полтавщина і Слобожанщина, Поділля та Полісся — всього 140 будівель-пам’яток) було відкрито для відвідувачів у липні 1976 року. Музей доводилось створювати в відомих ідеологічних умовах, тому не дивно, що за Постановою Ради Міністрів 1977 р. на 10 гектарах у 1979 р. було відкрито й експозицію «Соціалістичне село», у якій встановили копії кращих будинків кожної області з начинням місцевого виробництва.

У 1982 р. відкрили експозицію «Закарпаття».

На території Музею на сьогодні встановлено біля 300 пам’яток народної архітектури. У фондах зберігається понад 70 тисяч експонатів: народний одяг, тканина, меблі, знаряддя праці, вироби гончарів, бондарів, теслярів, столярів, ковалів, народний живопис, розпис, музичні інструменти, дитяча іграшка тощо.

Жодний навчальний заклад не готував у той час фахівців для створення такого музею, на жаль, не готує і сьогодні. За цю справу взялися справжні ентузіасти, які любили й цінували народну культуру: В. Баранько, С. Верговський, Л. Гура, Н. Зозуля, В. Красенко, І.Мусатова, Л. Орел, В. Романов, Р. Свирида, С. Смолінський, С. Щербань та інші. Пізніше до Музею прийшли також небайдужі до народної культури працівники: Р. Кобальчинська, В. Бойченко, П. Вовченко, Є.Гайова, О. Громова, О. Доля, Н. Зяблюк, Л. Назаренко, І.Несен, Л. Пономар, Л. Симоненко, Г. Шафранська, К. Шамека, А. Главацький, Т. Карандєєва, Л. Главацька та інші.

Створюючи Музей, необхідно було вивчати літературні джерела, архіви, музейні колекції; спілкуватись з краєзнавцями, проходити своєрідні «університети» під час експедицій. В 70-і роки ХХ ст. ще можна було перейняти від старших людей знання майже з усіх галузей традиційної культури. Паралельно із записами етнографічних відомостей виявляли й перевозили будівлі, різні речові пам’ятки. Щоб створити правдивий інтер’єр хати чи іншої будівлі якогось реґіону, потрібно мати наукове обґрунтування як самого інтер’єру, так і показу того чи іншого заняття, ремесла господаря (ткацтва, гончарства, обробки дерева, плетіння виробів з різних матеріалів, землеробських, пасічницьких та рибальських знарядь).

Неабиякі труднощі становив добір експонатів, зокрема начиння, по можливості, того ж часу, що й сама будівля. У Музеї є хати ХVІ — початку ХХ ст. Часто відвідувачі запитують: «А як ви перевозили всі ці будівлі?» Будівлю детально фотографували, обміряли, маркували, робили архітектурні, реставраційні креслення і тільки після затвердження проектно-кошторисної документації перевозили до Музею. Максимально намагалися дотримуватись первісного стану будівлі, проте часом доводилося вдаватись і до наукової реконструкції.

Відтворюючи той чи інший образ селянської садиби, враховувався також майновий стан її власника. Наочним показником є сама хата та садиба селянина, кількість господарських будівель та знарядь праці. Виходячи з особливостей музейної експозиції, щоб уникнути зайвого перевантаження, свідомо не показуємо всю кількість предметів, якими наповнюються сільські будівлі, а лише найнеобхідніші типові предмети. Уже в перші роки, приймаючи відвідувачів, колектив Музею помітив, що для повного розуміння народної культури різних регіонів України потрібний показ народних свят та обрядів, показ виготовлення предметів побуту та творів народного мистецтва.

Інтенсивна розбудова Музею тривала до середини 80-х років ХХ ст. До цього часу в експозиції були встановлені майже всі наявні сьогодні архітектурні експонати. Час від часу відкривались нові інтер’єри. На жаль, так і не були приведені в дію виробничі будівлі та механізми. Пощастило церквам, чотири з них мають інтер’єри, а в поліській влаштована виставка церковного начиння.

Нам, науковцям, які розбудовували музей в роки панування компартійної ідеології важко усвідомити, що найбільш проблемним періодом для музею стане період останніх двох десятиліть. Через нестачу коштів значно зменшилась кількість польових експедицій, і майже всі вони проводились без транспорту, «своїм ходом». Після того, як Музей позбавили державної охорони, міліції та пожежників, на його території спалено вже 9 будівель. Кілька років тому музей вивели з підпорядкування Товариства охорони пам’яток, на цей час товариство вже очолював Петро Петрович Толочко, і передали до Академії наук України (куратор — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського). Але сподівання на відповідне і стабільне фінансування, та академічний науковий статус Музейної установи не виправдались. Такий стан Музею був на кінець 2011 р.

Не можна сказати, що перебування в системі НАН України було безхмарним. Час від часу виникали конфліктні ситуації, які не були відомі громадськості. Не варто їх перераховувати, однак, безсумнівно, вони мали об’єктивний характер змін суспільних відносин в нашій державі. Щодо музею, перехід до «ринкових» відносин в агресивній формі. Будь-які спроби керівництва музею відстояти музейні пріоритети розуміння в Академічних колах не знаходили — музейники безнадійно відстали від «нових поглядів» на реалії життя. Нажаль, час перебування в підпорядкуванні НАН України увійде до історії музею скороченням охоронних зон музею за підписом найвищого керівництва НАН України. Зрештою, Музей знову змінив підпорядкованість з Національної Академії наук на Міністерство культури України. Сталось це наприкінці 2011 року.

Вже понад два роки триває організована кампанія дискредитації колективу Національного музею народної архітектури та побуту України і його директора Павла Федаки. Для цього залучали депутатів, використовували ЗМІ. Міністерство, як новий орган управління Музею, не стало розбиратись в перипетіях музейних проблем (які нагромаджувались роками!) і, не довго думаючи, просто звільнило П. Федаку. Всі ж пам’ятають, як на початку 2012 р. у кількох музеях Києва незаконно поміняли директорів, зокрема, і в нашому. Загальне гасло — пошук нових молодих менеджерів.

З січня 2012 р. на місце звільненого директора Музею Міністерство культури призначило Дмитра Зарубу (за освітою політолог, Президент «Асоціації малих готелів та апартаментів України», прийшов до музею з посади заступника глави Державної служби туризму і курортів України), на підмогу йому — чотирьох заступників. За «новою концепцією» в Музеї змінено штатний розклад. Створено нові відділи: юридичний, маркетингу, розвитку, зв’язків з громадськістю (всього 19 осіб). Для цього проведено скорочення, адже загальна чисельність в новому штатному розкладі не змінилась. На прохання новопризначеного директора науковці Музею надали свої пропозиції щодо розвитку, збереження та пропагування Музею (зокрема, і автор цієї статті).

Зважаючи на те, що потребують розбудови експозиції «Південь України», представлений лише двома садибами, «Слобожанщина», «Полтавщина», «Наддніпрянщина», «Полісся», «Поділля», «Карпати», «Волинь», не знайдені всі типи архітектурних пам’яток, потребують реставрації та систематичного поточного ремонту встановлені будівлі, у штат Музею необхідно ввести додатково досвідчених архітекторів та реставраторів з деревини. Давно назріла потреба організувати при Музеї спеціальні курси майстрів по зведенню і ремонту дерев’яних будівель та різних технік і технологій покриття дахів. Для благоустрою території Музею необхідно мати відповідну кількість робітників, а не лише агрономів.

Після проведення комунікацій та виконання ремонтних робіт в експозиції «Нове Село» (60-70-х років ХХ ст.), тут можна розташувати торгові кіоски, кафе, обладнати дитячі майданчики, окремі садиби підготувати під пансіонати для творчих людей.

Ознайомившись з роботою скансенів Грузії, Прибалтики, Німеччини, Угорщини, Канади, ми довідались, що свій штатний розклад вони упорядковують згідно сезону (наприклад, взимку, коли менше відвідувачів, вони залишають незначну кількість доглядачів, а влітку наймають більше робітників з благоустрою території). У Ризі народні майстри із ткацтва, гончарства, ковальства, плетіння різних виробів з природних матеріалів тощо працюють на території скансена протягом року і їх продукцію реалізує музей, від чого має прибуток.

На жаль, жодної з поданих пропозицій дирекція Музею не взяла до уваги, а тим паче, до виконання.

Зрозуміло, що Музей повинен і сам заробляти значну частину коштів, які можна було б мати за рахунок проведення різних заходів протягом року (згідно затвердженого плану), поліпшення сфери обслуговування відвідувачів. Для цього потрібно, щоб Музей, в першу чергу, правильно реалізував право торгівлі сувенірами, продуктами харчування, книгами та періодичними виданнями. І робив це сам, згідно законів, а не здавав в оренду, віддаючи свої права на заробіток комусь! Значну частину коштів наш Музей міг би одержувати завдяки своїм виданням (буклети, календарі, проспекти, путівники, листівки, каталоги, альбоми, монографії тощо), які б сам і реалізував би на своїй території. Незалежно від пори року можна поповнювати фінанси за рахунок організації свят, фестивалів, конкурсів, ярмарок.

І ось результати «реформи», реорганізації роботи Музею за останній час.

Cвято Масляна. Колодій. 2012. Перше свято нової дирекції — «Розливайки»

Через півроку новоприбулий директор Дмитро Заруба вдався до реорганізації штатного розкладу згідно пропозицій «міжнародних експертів» щодо діяльності нашого музею. Керувався він настановами міністра культури Михайла Кулиняка, який неодноразово наголошував, що «музеї самі повинні заробляти гроші» і «науковці у них не потрібні».

Новому директору запропоновано перейняти досвід інших музеїв реформованих за міністерськими рекомендаціями. А реальна Програма подальшого розвитку Музею, що давно розроблена і затверджена як на відомчому, так і на державному рівнях, замовчується й ігнорується. Нині вводиться «нова концепція» розвитку Музею, наприклад, на основі досвіду музеїв-скансенів індіанців Північної Америки, які переважно ведуть обслуговування корпоративів, не переймаючись науковими проблемами досліджень і реставрації пам’яток, не займаються проблемами культурної спадщини, а розраховані на екзотичні туристичні вподобання. А ми поки що, хвалити Бога, не в резервації, а Україна — не Америка.

Фото з сайту ОБОЗРЕВАТЕЛЬ

У Музеї значно скорочено кількість науковців, насамперед тих, які створили Музей. Схоже, нас намагаються перетворити на резервацію, і до цього докладають організованих зусиль.

Звичайно, менеджмент потрібен музеям, але не за рахунок пам’яткоохоронних засад духовної скарбниці народу, суспільно вартісніших за фінансові прибутки будь-якої групи паразитуючих на музеї бізнес-осіб.

У Музеї на сьогодні майже не залишилось досвідчених етнографів, які створювали Музей, залишився лише один архітектор, немає фахівців для проведення екскурсій іноземними мовами, ліквідовано посаду вченого секретаря, без якого науковий заклад не може нормально функціонувати, позбавлено наукового статусу відділ реставрації, недоцільно проведено злиття наукових відділів окремих регіонів, «перетасовано» наукові кадри, що спеціалізувалися на дослідженнях конкретних регіонів. Непотрібними для «нового курсу» стали досвідчені музейні науковці: Лідія Орел (стаж роботи в Музеї 41 рік), Сергій Верговський, (архітектор, музейний стаж 42 роки), Надія Зяблюк (музейний стаж 36 років), Раїса Свирида (музейний стаж 41 рік), завідувач відділу ландшафту Ірина Денисюк (музейний стаж 24 роки), вчений секретар Світлана Пономаренко (музейний стаж 18 років), Василенко Тамара Миколаївна (працювала на посадах заступника директора з наукової роботи, в. о. директора музею, музейний стаж понад 30 років). Вони не підтримали і критикували впровадження суто бізнесового курсу в музейну діяльність, відстоювали пріоритетні засади Національного музею як скарбниці пам’яток народної культури з науково-дослідними і пам’яткоохоронними функціями. Їх позбавили права на подальшу наукову діяльність і підвели до скорочення, запропонувавши принизливі посади, що не потребують вищої освіти — зберігачів та доглядачів. При цьому кількість працівників Музею в штатному розкладі залишилася незмінною. Грубо порушено трудове законодавство, вільні посади науковців не були запропоновані «опозиціонерам», натомість було терміново прийнято родичів та знайомих, тих, що донедавна називали Музей купою дров. Протягом 2012 року Музей вимушено залишили понад двадцять працівників, із них лише сім пенсіонного віку.

Були роки, коли до фондів Музею надходило 2-3 тисячі експонатів на рік, а з початку 2012 р. польові експедиції та надходження експонатів майже припинено, хоча села всіх регіонів України все ще потребують дослідження. Колись в бюджеті України відводилось 2% для культури. В останні роки культура фінансується за залишковим принципом. Міністр культури неодноразово заявляв у ЗМІ, що культура на себе повинна заробляти сама і для порятунку Музеїв потрібні «нові менеджери». Це виявилось облудним гаслом для зачистки кваліфікованих музейних кадрів і працевлаштування на вільні місця «своїх».

Унаслідок цих реформ Музей перетворився на майданчик для кількох десятків «розливаєк», прибуток від яких осідає у кишені «невідомого» власника.

Протягом 40 років Музей не мав належної уваги і підтримки з боку державних органів, покликаних керувати культурою. Не має її і сьогодні. Ось який стан деяких споруд музею.

Музей потребує особливого збереження та догляду, бо ж дерево — матеріал дуже чутливий до впливу явищ природи і до «діяльності» людей. Достатньо кілька років не фінансувати Музей, щоб він просто перестав існувати.

Може, це і є мета тих, кому спокою не дають музейні землі?

Лідія Орел

Руйнування споруд на території музею. Січень 2013 року

Від редактора

Підготовка цієї статті про проблеми Музею народної архітектури і побуту обговорювалась давно, майже з початку 2012 року. Перший порив науковців, які віддали музею все життя і практично створили цей музей, — відстоювати себе в судах слідом за звільненим директором Павлом Федакою, змінився розчаруванням і зневірою: музейники ніде не знаходили підтримки.

У музеях, в яких останнім часом, Міністерство заходилось наводити «нові» порядки, склалась катастрофічна ситуація, яку вже бачать не тільки музейні спеціалісти. І найбільші проблеми саме в тих музеях, в яких Міністерство почало раптом одарювати щедрим фінансуванням, що прийшло в пакеті з «новими менеджерами». І в цих музеях тепер однакова проблема — управлінська криза, знищення кваліфікованих музейних кадрів. Новопризначені до провідних музеїв України «менеджери» (молоді і не дуже), зі своїм зухвалим невіглаством, нерозумінням елементарних музейних норм, але з нічим не обґрунтованою самовпевненістю — це, наче, мавпи з гранатою у святого алтаря. Цього безладу не було б, якби рішення по управлінню музеями приймались не одноосібно міністром (незалежно від його політичного кольору).

Пропозиції щодо створення справжньої, а не удаваної, маріонеткової, Музейної Ради проігноровані і міністром Вовкуном, і міністром Кулиняком... Чом в цілому нормальні люди, сідаючі в міністерські крісла, відразу перестають бачити проблеми, які слід вирішувати, а відчувають в своїх натруджених долонях лише нові важелі по розподілу коштів і перепризначеннь директорів? Скільки треба ще руїни, щоб зрештою зрозуміти, що іншого шляху порятунку не існує, ніж той яким вже пройшли країни Світу — і Заходу, і Сходу, де діє проста формула: Чиновник — це потенційний корупціонер і контролювати його повинна лише громадськість і ніхто інший з цим завданням справитись не зможе.

За цей час в «Музеї просто неба» звільнили ще кількох науковців. Потім Павло Федака виграв районний суд по своєму поновленні на роботі, потім виграв вже і Апеляційний. Знову прийшла зима і проявила старі проблеми. Вирішили до статті додати фото теперішнього стану музею. Ці фото символічні.

Разом з фото Лідія Григорівна Орел надіслала листа. Наводжу його повністю.

Шановний Сергію Павловичу! Надсилаю знімки частини зруйнованих цієї зими будівель в експозиціях «Середня Наддніпрянщина» та «Слобожанщина». Із двохсот працівників Музею четверта частина — молоді чоловіки, які б могли самі очистити дахи від великої маси снігу. Та, хіба ж це робитимуть юристи, менеджери, чотири заступники директора? Не судилося нашому Музею мати ні М. Сікорського, ні І.Гончара, ні Б. Возницького, які любили пам’ятки історії та культури і не цуралися фізичної роботи для їх збереження. А якби ви подивилися, що робиться всередині деяких будівель, де лежать розвалені печі, зруйновані стелі. На мою думку, краще було б не перевозити старожитностей до столиці, нехай би вони помирали своєю природною смертю на місцях. За рік роботи нового директора Заруби В. В. не було жодних зборів колективу чи виробничих нарад, з яких можна довідатись про фінансові надходження Музею, витрати коштів, звіт про роботу новоприбулих керівників підрозділів, що нудяться у своїх кріслах. В культурі, зокрема, і в нашому Музеї не стільки криза фінансова, як криза совісті, сумління, гонитва за легким заробітком. З повагою, Л. Орел

Що можна додати до цього листа? Це говорить людина, яка все життя присвятила музею! Саме зневіра, розчарування, позбавлення мотивації працювати в музейній сфері, вчитись, удосконалюватись, збагачувати і суспільство, і науку новими знаннями — це найзгубніший результат злочинної кадрової каруселі, яка закрутилась в музейному просторі за останні кілька років. Такою політикою просто вбита ціла музейна генерація. І не тільки ті, які звільнені, скорочені, витиснуті, хоч їм рахунок вже на сотні! А ще й ті, які просто не прийшли до музеїв, дивлячись на вакханалію з прокаєвими, лісничими і іншими «девочками» — цей яскравий і наочний приклад — як зараз, насправді, слід «робити кар’єру». І питання не тільки в останньому міністрі. Згадаймо хоча б звільнення Героя України славетного Михайла Сикорського другом президента В. Ющенка міністром від культури В. Вовкуном! Це назавжди лишиться чорною плямою на совісті як одного, так і другого.

Що ж робити? Насамперед, необхідно проаналізувати ситуацію, що склалась в Музеї. І, в першу чергу, з його кадрами. Унікальних, єдиних на всю Україну спеціалістів потрібно повернути до музею. Розробити і затвердити Програму розвитку Музею, перед тим публічно її обговоривши. В цій програмі всі напрямки розвитку (і реставрація, і етнографія, і комерція) повинні служити єдиній меті збереження національного культурного надбання.

Бажано, що б така програма стала б ще і надійним «Захистом від дурня».

Сергій Кролевець

Інформація по темі:

• http://obozrevatel.com/crime/30851-pirogovo-menyaet-oblik.htm
• http://tvi.ua/new/2012/07/12/pyrohovo_peretvoryuyut_na_istorychno_torhovyy_centr