Передача святинь викличе міжконфесійні війни

22.07.2010 г. в 14:51 Галина Каплюк, Альона Блохтур

Чутки навколо можливої передачі Софії Київської одній із конфесій в Україні поки що не справдились, але занепокоєння в суспільстві навколо того, що загальнонаціональна святиня може перейти до рук Московського патріархату набирає обертів. Твердження священників про те, що церква будувалась для богослужінь і має виконувати своє призначення, а не бути музеєм, чомусь не поширюється на сусідню Російську Федерацію. Там Усипальниця царів не є діючим храмом, а Петропавлівська церква на території Петропавліської фортеці є музеєм історії міста Санкт-Петербурга. Це святині російського народу. Чи має український народ право на свої святині? Чому різним конфесіям сьогодні передаються приміщення церков, звідти викидаються музеї просто в небуття? Куди подінуться сім музеїв, які сьогодні мають залишити територію Києво-Печерської лаври? Чи не закінчиться процес передачі «Богові Божого» тим, що українці будуть позбавлені своєї історичної спадщини?

На ці питання в прес-центрі «Главкому» відповідав голова Всеукраїнської асоціації музеїв, екс-генеральний директор Києво-Печерського історико-культурного заповідника Сергій Кролевець.

Сергій Кролевець: «Передача одній з конфесій Софії Київської може похитнути нестійкий міжконфесійний баланс в Україні»

Які храми на території України можна вважати загальнонаціональними святинями? Чи варто передавати їх одній із конфесій?

Сергій Кролевець: Це питання неодноразово було предметом обговорення для музейної громадськості України. Ми зверталися з відповідними заявами і резолюціями до органів виконавчої, законодавчої влади, Президента України з тим, що ці питання, в тому числі і передача об’єктів національного значення конфесіям, потребують всебічного вивчення та обговорення для прийняття якихось рішень. На цій позиції музейна громадськість залишається і досі. Справа в тому, що в Україні відсутній механізм контролю за об’єктами культурної спадщини, які знаходяться в користуванні релігійних організацій і церков. Законом «Про охорону культурної спадщини» контрольними начебто передбачені центральні органи виконавчої влади в цій сфері і місцеві органи. Але ми знаємо, як діє Державна служба з питань національної культурної спадщини, скільки в ній спеціалістів, і чи може 32 штатних працівників разом з прибиральницями контролювати ситуацію по всій Україні. Адже тільки об’єктів архітектури, передано за роки незалежної України всім конфесіям, близько п’яти тисяч. Це культові об’єкти церков, які на момент передачі були пам’ятками архітектури або історії. А чи є вони всі в наявності, в якому стані ці п’ять тисяч пам’яток архітектури, які на сьогодні передані всім чинним конфесіям в Україні? За час незалежності України, особливо на першому її етапі, музейних предметів було передано десятки, якщо не сотні тисяч. Хоча на першому етапі це мало якесь виправдання, оскільки православна церква не мала достатньої кількості церковно-вжиткового інвентарю для здійснення богослужінь. Чи знаємо ми, в якому стані вони зараз, чи є вони в наявності, чи належно вони зберігаються? Сьогодні немає механізму контролю, оскільки музей передає музейні предмети на постійне зберігання іншій юридичній особі шляхом зняття їх з обліку. Після цього втрачаеться механізм контролю за їх наявністю. Сьогодні до здійснення нових передач та вилучень з музеїв ми повинні провести інвентаризацію. Це позиція Всеукраїнської асоціації музеїв та всієї музейної спільноти України. В першу чергу, необхідно говорити про об’єкти, які знаходяться під охороною ЮНЕСКО, якими є Києво-Печерська лавра і Софія Київська.

''Можливо, Софію Київську передадуть одній із конфесій для проведення богослужінь. Чи є в церкви можливість доглядати за цією будівлею як пам’яткою архітектури? Хто буде контролювати виконання цих зобов’язань?''

Сергій Кролевець: Зараз не потрібно вчиняти таких дій, в церкви немає спеціалістів, які б могли зберегти об’єкти культурної спадщини. Крім того, передача одній з конфесій, зокрема, Софії Київської, може похитнути нестійкий міжконфесійний баланс, який склався в Україні. У нас православ’я розділено на три конфесії, які не дуже дружньо ставляться одна до одної – це Українська православна церква, Українська православна церква Київського патріархату, і Українська автокефальна православна церква. Разом вони становлять менше половини віруючих в Україні, сьогодні Україна перестає бути православною країною. Передача Софії Київської одній з конфесій може похитнути нестійкий баланс, який склався щодо церковного майна, яке сьогодні знаходиться в користуванні всіх православних конфесій. Я вважаю, що необхідно утриматися від таких передач.

Ми знаємо, що сталося з Кирилівською церквою після того, як вона була передана Московському патріархату, і, наприклад, костелом св. Олександра, який раніше був планетарієм. Це різне ставлення різних конфесій, чи все ж таки ми як громадськість не знаємо всіх негативних моментів, які супроводжували передачу католикам цих храмів?

Сергій Кролевець: Так, Кирилівська церква передана Московському патріархату. Але питання не стільки в тому, що передали одній з конфесій, а в тому, що робити з музеєм і музейниками, які були у цьому храмі? Якщо б для музею було підготовлене гідне місце, то напевно і сьогоднішньої прес-конференції б не було. Справа в тому, що така передача відбувається з нехтуванням прав музеїв, музейних працівників і українців. Адже Конституція України та Закон «Про свободу совісті» гарантує дотримання прав громадян щодо свободи совісті і віросповідання, але разом з тим, у громадян України є права на отримання інформації. Вся історія передачі храмів конфесіям супроводжується закриттям музеїв, або обмеженням їх діяльності. Так нещодавно відбулося в Переяславі-Хмельницькому, коли Михайлівська церква була передана одній з конфесій і музеї були закриті. Якщо б не відбувалися закриття музеїв, то питання б так гостро не стояло. У мене в руках доручення міністра культури цього року про скорочення на 20% музейних працівників Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. При наявності 520 працівників більше ста має бути звільнено, в рік економічної кризи йде скорочення культурної галузі, люди будуть вигнані на вулиці, оскільки музейний працівник не зможе знайти роботу в іншому музеї. Така специфіка музейних науковців, бо науковець музею Рильського навряд чи знайде роботу в музеї Лесі Українки, науковець Музею історії Києва абсолютно нульовий в заповіднику «Софія Київська». Красиве гасло «повернути Богу Богове» супроводжується нищенням культури. В 30-х роках це була спільна трагедія, коли перед голодомором зачищали творчу інтелігенцію і нищили всіх музейників України. Це Біляшівський, Щербаківський, Федір Ернст, Шмідт, Курінний, яких репресували в тоталітарну добу. Спочатку це розвивалося, як трагедія, а сьогодні, повторюється як фарс. Передача культових споруд церквам і конфесіям супроводжується нищенням культури, відбувається "розкуркулювання" музеїв.

Ви сказали, коли музейні експонати знімаються з обліку, передаються церкві, то надалі за ними контролю немає. Чи можна таким чином ці реліквії вивезти за межі України руками тієї ж церкви?

Сергій Кролевець: Це запитання відкриває інший аспект - законодавчу базу в музейній сфері і державно-церковних відносин. На жаль, чинне законодавство не встановлює механізм державного контролю за музейними предметами і пам’ятками архітектури, які передані в користування конфесіям. Діють підзаконні акти, а саме - укази Президента від 1992 і 2002 років, які говорять про подолання негативних наслідків тоталітарної політики СРСР щодо релігії. За своїм змістом вони регламентують повернення вилученого у церков під час існування Союзу колишнім власникам. По-перше, пропонується спокута гріхів неіснуючої держави – Союзу РСР. Україна не є правонаступницею Союзу РСР, а тут раптом на рівні підзаконного акту береться правонаступництво в частині відповідальності за дії тоталітарної влади Союзу РСР. І ця «спокута гріхів» пропонується за рахунок майна, яке сьогодні є музейними предметами і пам’ятками архітектури.

В Рязані є заповідник, який вже розміщається тільки в двох кімнатах. На вашу думку, чи може така доля чекати Києво-Печерський заповідник?

Сергій Кролевець: Може. Сьогодні задекларована передача частини корпусів заповідника, які знаходяться в користуванні різних закладів культури, в тому числі і самого заповідника, Українській православній церкві. В інтерв’ю керівництво заповідника заявило про майбутню передачу і виїзд з території заповідника Музею книги і друкарства України, та офіційно оголошено про те, що Музей українського декоративного мистецтва, який отримав статус національного, має перспективи переїхати в Мистецький арсенал. Притому, сьогоднішнє керівництво Мистецького арсеналу про це не говорить, заявляючи про інший аспект його майбутньої концепції, де немає місця чинним музеям. У нас на очах вже шість років віртуально існує Музей історії Києва. Шість років тому, коли його відселяли в Український дім, говорили, що кращого місця немає, але забули додати, що це краще місце не для музею. Це одна з найкращих будівель в Києві, але для інших цілей. Музей розташований на четвертому та п’ятому поверхах, музейні працівники там деградують, не здійснюються важливі аспекти музейної роботи – фондооблікова, екскурсійна, тобто те, без чого ми не уявляємо музей. Боюся, ця доля чекає і сім музеїв, які діють на території Києво-Печерського заповідника. З трьох тисяч музейних працівників України приблизно 1000 працює на його території, з 12 мільйонів музейних предметів, які поки що є на обліку державі і входять до Музейного фонду України, приблизно мільйон знаходиться на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Це сім музеїв, доля яких невідома. Немає програми, яка б всім розповіла, чи буде у Києво-Печерської лаври музейна функція, якщо так, то в якому форматі. Ця ситуація спровокована не церквою і не музейниками, адже не музейники в 30-х роках вилучали музейні предмети і церковне начиння. Музейники рятували від пограбування різних церков в 30-х роках шляхом взяття цих предметів на музейний облік, часто ціною власного життя. Як це сталося із Черногубовим, який був розстріляний за це. Відповіді немає. Немає єдиного документа, де б ми знали, що є така історія, ці корпуси будуть звільнені, а розташований на території Лаври учбовий заклад за три чи п’ять років буде переведений в нові приміщення, нормальні танц-класи, і дівчата не будуть під жваву музику танцювати на першому поверсі під час хресної ходи, тим самим провокуючи конфлікт. Цю напругу треба зняти. Це не музейно-церковна ворожнеча, а нерозв’язання чиновниками тих проблем, які вони були зобов’язані розв’язати, рік тому, п’ять, двадцять п’ять… Сьогодні ми пожинаємо плоди тої атеїстичної та антикультурної політики, яка здійснювалась більшовицькою владою в Україні.

Як скоро можна очікувати передачі приміщень Лаври УПЦ і що може цьому завадити?

Сергій Кролевець: Це питання не до мене. Оскільки є відповідне доручення уряду, то на нього мали б дати відповідь працівники Міністерства культури як центрального органу виконавчої влади у музейній сфері. Є доручення Кабінету Міністрів розробити програму і дати її на затвердження, здається, до 16 липня, щодо відселення з територій тих закладів, які вважаються сторонніми. В свій час була розроблена концепція розвитку Національного Києво-Печерського культурно-історичного заповідника і його співіснування з Українською православною церквою. Цей документ отримав перші візи вісім років тому, але чиновники поклади його під сукно, оскільки він виводить ситуацію з каламутної води. Сьогодні все відбувається в режимі ручного управління, непрозоро, келейно, і це не на користь справи та УПЦ.

15,5 мільйонів гривень виділив Кабмін для Лаври, проте ніде немає інформації, хто є розпорядником цих коштів – заповідник чи церква? Чи знаєте ви про це? Як процес виділення коштів відбувався під час вашого керівництва заповідником?

Сергій Кролевець: Не знаю, як зараз. На жаль, у попередні роки держава виділяла фінансування і передавала повноваження на здійснення державних програм по реставрації церкві. Тільки з Мінрегіонбуду за попередні три роки було виділено близько 50 мільйонів гривень на здійснення програм по укріпленню, реставрації, і розпорядником цих коштів була Українська православна церква. Я думаю, що це яскраве свідчення того, що чиновники спрямовують свідомо ці гроші в непрозоре русло, де дуже важко перевірити та знайти кінці. Церква повинна тут сказати своє слово.

Чи взагалі можуть мирно співіснувати музейники та релігійна громада? Наприклад, щодо Кирилівської церкви: релігійна громада говорить, що ця споруда не була побудована як музей, там проводяться служби, паляться свічки і вона є релігійною спорудою. Музейники кажуть, що шкодяться унікальні фрески. Чи можете ви назвати позитивний приклад такого співіснування?

Сергій Кролевець: Звичайно, не тільки можуть, а повинні співіснувати і це практика цивілізованого людства. На жаль, інколи через ЗМІ у нас подається інформація про неподоланність таких конфліктів, і нам пропонують вибирати – або церковне, або музейне. Напрошується таке запитання у відповідь: що, інтереси православ’я входять в суперечку з інтересами людей? Церква як дім Божий,і як зібрання людей має свої інтереси, які не збігаються з інтересами громадян України? Значить, можуть бути речі, які в інтересах церкви, але не в інтересах законодавства, Конституції і не в інтересах людства? Я думаю, що це конфлікти штучні. Їх придумало корумповане чиновництво і збудувало таку віртуальну барикаду, з одного боку якої ченці, а з іншого – музейники. Все,інших причетних немає! Згадайте тільки заголовки преси річної, дворічної давнини на кшталт «Конфлікт в Лаврі між монахами та музейниками». Ніколи не було такого конфлікту. А саме виникнення заповідника і є прикладом тої співпраці, про яку ви говорили. Ще в 19 сторіччі законодавство Російської імперії збагатилось відповідним розділом «Правоохорона об’єктів культурної спадщини» внаслідок конфлікту, який виник в 1842 році. Реставрація старого живопису монастирем тоді збурила громадськість Києва, що дійшло до імператора. Той приїхав в Київ та на власні очі пересвідчився, що старий живопис 17 сторіччя замальовується богомазами неправильно. Так з’явилася вимога обов’язкового погодження всіх переробок у храмах через органи, відокремлені від церкви. Тоді виникли археологічні та археографічні товариства, в тому числі таке було зареєстроване в Києві в 1873 році. При ньому виник одразу церковно-археологічний музей, який змінював назви та статут. До революції він дійшов як найбільш відомий музей, колекцію якого порівнювали з колекцією музею Ватикана. Загальна кількість предметів на збереженні сягала 40 тисяч. Цей музей, який розміщувався в старому корпусі Києво-Могилянської академії на Подолі, після революції під час УНР було перевезено на територію Києво-Печерської лаври. За радянських часів він називався Музей культів та побуту. Він і є передісторією заповідника, який є правонаступником цього церковно-археологічного музею. Києво-Печерський заповідник – це не пограбовані речі музейниками в 1926 році, як сьогодні часто читаємо в ЗМІ, а це заклад, який виник у 1873 році, має унікальну колекцію і музейні предмети сакрального походження, які стали музейними ще до революції. Той же Києво-Печерський заповідник щорічно проводить науково-практичну конференцію спільно з Українською православною церквою. Так звані «Могилянські читання», яка вже є міжнародною, куди приїздять представники з Російської Федерації, Білорусі, Угорщини, Німеччини, Румунії, Болгарії.

Я так розумію, що ви проти передачі храмів до конфесій, тому що заперечуються права музейників. Але щодо католицьких храмів у центрі Києва. Всі знають про скандал навколо Миколаївського собору, так само Костелу Св. Олександра, де щоб повісити розпорядок дня на дверях, потрібно пройти кількамісячну бюрократичну процедуру ухвалення. Яким чином оптимально можна вирішити ці конфлікти?

Сергій Кролевець: Потрібно все робити прозоро та за участі громадськості, музейників, віруючих, щоб знайти розв’язання цієї проблеми. Не може бути цих конфліктів, вони не є генетичними в основі нашого законодавства. Це накинуті конфлікти, які сьогодні комусь потрібні.

Кому має належати цей храм?

Сергій Кролевець: В першу чергу, він є власністю народу України і, здається, київської громади. Кияни через Київраду здійснюють права щодо власності цього об’єкта. З одного боку, йдеться про задоволення потреб віруючих, забезпечення їхніх конституційних прав на відправлення богослужінь, а іншого – є інтереси тих, хто керує Будинком органної музики в костелі Св. Миколая. Необхідно зняти цю напругу, якби було кудись перенесено цей орган і знайдено гідне приміщення, не гірше, а краще. Це і декларує законодавство, зокрема, указ Президента про національний заклад забороняє вилучати у нього майно, яке передане в користування без надання відповідного взамін. Було б красиво: ось костел, а напроти – Будинок органної музики, для якого можна було ще два роки тому відвести земельну ділянку через дорогу, там де побудовані відомо чиї хмарочоси.

Вам відомо, які музеї зараз на межі закриття?

Сергій Кролевець: Назвіть мені музей, у якого є сьогодні радужні перспективи, програма на п’ять років? Сьогодні необхідно подавати сигнал SOS всій культурі. Свого часу було проголошено, що Україна перебуває в зоні культурного лиха, так воно лишається і досі. На жаль, культура залишається на залишковому принципі фінансування, а музейна сфера – в цій залишковій культурі серед залишкових. У нас ще естрада, розвальні напрямки в культурі підтримуються, а музеї, архіви, бібліотеки та заповідники є чужими в розважальній аурі, яка притаманна Міністерству культури. Кіно, театри – це сфера розваг.Зайдіть на будь-якій сайт в розділ "культура". Чого там тільки немає… Культури.

Фактично в кінці місяця розпочнеться конференція ЮНЕСКО, де постане питання з тим, вносити чи ні Лавру та Софію в чорний список. Можливо, це питання взагалі не буде підніматися. Чи є сформованою делегація від України, яка поїде на цей захід? Можливо, Україна вирішила взагалі не їхати?

Сергій Кролевець: Я не маю такої інформації. Та навіть коли я був директором, формування делегації проводилось потаємно, і їздили туди дивні люди, які ніякого відношення до сфери охорони пам’яток не мали або були заангажовані, так само, як керівництво сьогоднішнього ІКОМОСа (Міжнародна рада з охорони пам’яток та історичних місць – Ред.).

Але ж ви теж є членом цієї організації…

Сергій Кролевець: Я призупинив своє членство в українському ІКОМОСі.

Як вплине на Лавру та Софію нинішній приїзд патріарха Кирила, адже з ним заплановано зустріч прем’єр-міністра, та й відома прихильність нинішньої української влади до Московського патріархату?

Сергій Кролевець: Якщо цей приїзд вплине на розвиток державно-музейних відносин, це буде дуже прикрим фактом для мене і підтвердженням того, що цей візит є політичним, а не пасторським. Я не думаю, що в цьому візиті має бути політичний аспект. Зараз Міністерство культури одноосібно вирішує, кому із конфесій віддавати який храм в довгострокове та безоплатне користування, не запитуючи думки українців.

Хто має представляти думку громади в цьому питанні, адже йдеться про національну спадщину?

Сергій Кролевець: Це питання має більш широкий аспект. Київрада проголосувала про передачу цілісного майнового комплексу Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника до державної власності, відмовившись від прав власності на цей об’єкт. Згідно чинного законодавства, тепер державна влада в особі виконавчого органу, яким є Міністерство культури, буде приймати рішення. Такий устрій нашої країни. У нас, на жаль, все переплутано, немає розмежування між владами на законодавчу, виконавчу та судову, бізнес не відокремлений від влади, і все відбувається корумповано.

В цілому рішення щодо цих об’єктів не повинно приймати Міністерство культури, бо воно є виконавчим органом. Не повинен Мінкульт ділити бюджетні гроші та призначати директорів, якщо забрати ці дві функції у нього, то можна говорити, що реформа в Міністерстві культури відбулася. В такому випадку воно перетвориться на те, чим є в Голландії, в Польщі, в будь-якій демократичній не корумпованій країні. Міністерство культури як орган виконавчої влади повинен виконувати рішення органів законодавчої влади. Є у нас парламент, він і повинен вирішувати, в тому числі і щодо фінансування та контролю за цими коштами, а Міністерство – виконувати ці рішення. Подібні рішення має приймати і громадськість – музейна, громада Києва, яка проживає на цій території, хоча б у вигляді тієї ж Київради. Міністерство культури не має це робити, але воно буде приймати ці рішення щодо оренди, на жаль.

Київський та Московський патріархат борються за те, щоб проводити богослужіння в Софії. Хто має вирішувати це?

Сергій Кролевець: Мені невідомо про таку боротьбу за право на богослужіння. Це все на рівні чуток. Але право на проведення богослужінь повинне надаватися відповідно до закону «Про свободу совісті в Україні». Там чітко сказано, що об’єкти можуть бути передані, а можуть і не передаватися. В кожній країні існують культові споруди, найбільш цінні, знакові для країни, які ні за яких умов не передаються для проведення богослужінь. В тій самій Російській Федерації є Усипальниця царів, побудована коштом династії Романових від Петра І до Миколи ІІ, не є діючим храмом. Зауважте, що й Петропавлівська церква на території Петропавліської фортеці є музеєм історії міста Санкт-Петербурга. І навіть реєстрації двох релігійних громад, які були зроблені десь в 1992 році, були скасовані Патріархом Алексієм. Цей музей та Усипальниця царів – святині російського народу. Вони не втратили права святості, статусу святині. Нащадки царів приїздять туди, вони належать до різних віросповідань, в тому числі і не православних, беруть із собою батюшку, який відправляє відповідну літургію на надгробках, та полишають цю територію. Це не є приходська церква. Це не є культова споруда, передана в користування релігійним громадам. Я можу продовжити по тому ж Санкт-Петербургу цей перелік Ісакіївським кафедральним собором Російської імперії, який не переданий в користування церкви. Там інколи відбуваються богослужіння, але без права передачі. На 300-ліття Санкт-Петербурга правилося, зараз він відкритий для відвідувачів як музей живопису, зразок архітектури, шедевр, який є власністю мешканців міста. Також Усипальниця Суворова, Музей Арктики і Антарктики, які також розміщені в церковних пам’ятках, і питання про передачу не стоїть. До речі, в Україні один приход приблизно на 1700 прихожан, а в Російській Федерації - на 7000. У них немає напруги, а у нас чомусь є. Наша напруга штучно спровокована чиновниками, яким це вигідно.

Наскільки мені відомо, приватні екскурсійні бюро водять екскурсії в Андріївській церкві, що заборонено робити в Софії Київській...

Сергій Кролевець: Це практика, як здійснює право користування та або інша церковна конфесія. А хто заборонить проводити екскурсії, якщо об’єкт буде передано в користування релігійній громаді як об’єднанню громадян? Буде якась приватна фірма водити, тут немає конфлікту із законодавством. Такими будуть реалії. Ще раз повертаюся до початку – немає механізму контролю. Заповідники для того і оголошувалися, щоб зібрати в одному місці спеціалістів, які б відповідали за територію, яка отримала статус заповідника. В 1926 році музей, який існував з 1921 року, після переведення з Подолу на територію Лаври отримав статус заповідника. Це не була новоутворена установа шляхом закриття монастиря чи пограбування. Просто надали охоронний режим цій території, в межах верхній і нижній лаврських мурів була визначена територія з режимом заповідника з назвою Всеукраїнське музейне містечко, яка була в 1924-1925 роках. Якщо віддадуть, це їх право.

Які храми є національного значення?

Сергій Кролевець: Хоча б Софія Київська або Успенський собор Києво-Печерської ларви разом з пантеоном поховань, які нікому не відомі. Вся наша тисячолітня історія може бути прочитана по надгробних плитах, які ще недавно були навколо Успенського собору, від перших княжих династій ХІ століття до останніх поховань. Сьогодні на поверхні виявлені тільки поодинокі поховання, а інших ми не знаємо. Якби вони там були, люди б приходили і читали історію по надгробних плитах митрополитів, гетьманів, представників козацької старшини, і вся наша історія була б в камені, і була б правдивою. Такі святині повинні бути. В Успенському соборі може бути і богослужіння, оскільки Успенський собор є новобудовою.

А Спас на Берестові?

Сергій Кролевець: Спас на Берестові ніколи не був монастирським об’єктом, це заміська церковка на території резиденції княжої династії Мономаховичів. Це була родинна усипальниця, приблизно як Петропавловська церква в Санкт-Петербурзі, де також пантеон поховань. Спас на Берестові ніколи не був ні приходською церквою, ні монастирською, і передача його монастирю у мене в голові не вкладається. Необхідно розрізняти приходські храми і храми, які мають певне призначення. Монастир – це замкнена усамітнена територія. До речі, в монастирях ніколи не вінчали. Обвінчатися в монастирі - це обвінчатися на монашество. А сьогодні склалася традиція, коли всі скоробагатьки хочуть обвінчатися в Лаврі. Завжди вінчалися у приходських церквах, як це зробила Леся Українка у відомій церкві на Деміївці. А сьогодні, причому оцерковлені люди, пишуть «прихожани Києво-Печерської лаври». Вибачте, Лавра не є приходською церквою, там можуть бути паломники, які йдуть з місією помолитися.