Слово на захист Києва

Емблема проекту Світова спадщина

Не об’єкти промислового виробництва, не фінансово-банківські схеми і не новітні технології визначають суть нації і держави. Будь-які технології і об’єкти промисловості та банки купуються і продаються. Об’єкти культурної спадщини це те основне, що продукувала нація протягом усього свого історичного буття, те — що відрізняє націю і що дає їй право збудувати та відстояти свою державу. При незбереженні об’єктів культури — держава і нація зникнуть за наявності найкращих технологій.

Неспростовним доказом корумпованості в пам’яткоохоронній сфері є те, як виглядає наше місто. Повертаєшся, навіть після не дуже тривалої відсутності, й моторошно дивитись на вакханалію забудов в історичному центрі 1529-літнього Києва… Це так, для пересічного киянина. Ну, а якщо хоча б трошки познайомитись з реальною «кухнею» видачі дозволів і тими хто їх роками і десятиліттями видавав? І з тим, як змінювалось (чи не для цього?) пам’яткоохоронне законодавство?

Хто видавав. В Києві існує дві інстанції, які визначені такими. Одна діє з 1992 року. Це міське пам’яткоохоронне управління, яке з дня створення, весь цей час, очолювалось однією людиною — паном Русланом Кухаренком — і всі його знали і звали як «Управління Кухаренка». Друге, загальнодержавного рівня, утворене в 2002-му році, з початку 2003-го отримало свого керівника Миколу Кучерука. Це тепер Державна служба з питань національної культурної спадщини. Держкультурспадщини. Ось ці двоє людей і видавали дозволи на всі забудови в Києві, один 18 років, другий — 8. Правда, 2010 року несподівано Кухаренко доправили до СІЗО, а Кучерук «перейшов» на роботу до своєї підлеглої установи.

А як має бути за законом? З прийняттям «нового», 2000-го року, закону центральним органом виконавчої влади в сфері охорони пам’яток стало Мінкультури, яке закріпило за собою цей статус ще і своїм положенням. До повноважень Мінкультури, тепер відійшло виключне, монопольне, право видачі всіх дозволів на всі види робіт на всіх видах пам’яток; видачі погоджень на забудову в охоронних зонах всіх видів пам’яток і історичних ареалів населених пунктів і історичних територій. Відтепер всі дії на всіх об’єктах культурної спадщини — через Мінкульт! Є в законі і інші цікаві повноваження, але і цих достатньо. Раніше існував розподіл: Держбуд (тепер Мінрегіонбуд) України опікувався пам’ятками архітектури, а Мінкультури відповідало за пам’ятки історії і культури. До цього «дуумвірату» час від часу підключався Інститут археології НАН України, обґрунтовано претендуючи на археологічні об’єкти культурної спадщини, але інститут при громадській організації великих шансів не мав. Всі 10 років дії нового закону Мінрегіонбуд прагнув повернення владних повноважень щодо пам’яток архітектури. Неспростовними аргументами на свою користь виставляв два основних — кращий стан софійського, свого, заповідника ніж лаврського, мінкультівського, і наявність кваліфікованих, вже готових, кадрів архітекторів-містобудівників по всій країні. Мінкультури у відповідь трималось за вертикаль, яка надійніша, як всім відомо, і апелювало до широкого міжнародного досвіду, де такий «анахронізм», як «Держбуд» взагалі не існує. Зрештою, ці аргументи Міністерства культури і туризму і, напевно ще якісь, наразі не відомі, виявлялись завжди більш переконливими: Держбуд свої позиції здавав на користь Мінкультури. А з цього, 2011 року, Мінрегіонбуд втратив і всі заповідники свого підпорядкування разом із виплеканою ним Софією Київською і їхнім бюджетним фінансуванням.

До речі, інспектори ЮНЕСКО і Комітету всесвітньої спадщини (КВС) помітили відмінність і не тільки в тому як виглядає ззовні Софія і Лавра, а і у ставленні до памяток і, звичайно, цікавились чом це так і чи не було б «краще» обом заповідникам в Мінрегіонбуді. Логіка експертів зрозуміла — розвести прийняття рішень і контроль: не повинна одна і таж структура і приймати рішення, і виконувати їх, і контролювати їхнє виконання. Адже «конфлікт інтересів» це добре для пам’яток (нам хоча б в пам’ятко-охоронній сфері домогтись розподілу владних повноважень на «законодавчі», «виконавчі» і «судові»!). Це було подано як «вимогу» ЮНЕСКО об‘єднати (за одним же номером..!) обидва заповідника під Мінкультом. Все зроблено з точністю до навпаки! Конфлікт інтересів це погано для вертикалі…

Держкультурспадщини мала б бути частиною Мінкультури, однак, її зареєстрували, як самостійну юридичну особу, зі своєю печаткою і, зрозуміло, правом підпису і стала вона, урядовим органом не передбаченим законом, створеним Міністерством культури і адміністративно лише йому підлеглою структурою (вертикаль). Зручно, особливо для Міністерства: впливає на все, але не відповідає ні за що!

Законом передбачені також і місцеві органи охорони. Однак, їм дано право опікуватись лише місцевими об’єктами культурної спадщини, та і є вони лише в семи регіонах України з двадцяти семи. Там де були до 2000-го року — в Києві, Львові, Одесі, Криму; і ще нові в Луганській і Дніпропетровській областях та в Черкасах. От і все. Наче хтось невідомий дуже опирається їхньому створенню.

Є ще Заповідники. Їх в Україні понад 6 десятків, однак, з ними простіше: за новим, 2000-го року, Законом України «Про охорону культурної спадщини» вони втратили повноваження органів охорони пам‘яток на своїх територіях і в своїх охоронних зонах, та так і не набули їх при численних покращеннях цього закону. Заповідники перестали відповідати за заповідники, тобто за свої пам’ятки і свої території. В нашому пам‘яткоохоронному законодавстві заповідники згадуються лише в одній статті, 33-й, де зазначено, що вони оголошуються Кабміном. І все! Ні обов’язків ні прав.За законом заповідники тепер не суб’єкти правовідносин, а об’єкти. А 2009-го року при впровадженні чергового «покращення» Закону України «Про музеї та музейну справу» згадування про заповідники тихо зникло і там. От так, за законом: одних позбавили, інших наділили. Ще раніше, в 90-х роках, подільський Заповідник «Стародавній Київ» підпорядкували пану Руслану і його зусиллями той взагалі втратив права юридичної особи, і всі пам’ятки з балансу Заповідника були передані на баланс до… Київського науково-методичного центру, який підпорядковано Управлінню Кухаренка (якій же баланс за відсутністю печатки). А було там на балансі 68 пам’яток! Ласий шмат. Цікаво, що залишилось? Не виключається, що саме ця бурхлива і ”плідна” діяльність міського управління декому не давала спокою. Адже існували пам’яткоохоронні відділи і в Мінкультури, і в Держбуді України (звідки, до речі, й Кучерук). Та й при ГоловАПУ, міському архітектурному управлінні, також був пам’яткоохоронний відділ, де був і архів, і амбітні пам‘яткоохоронці.

А які в Києві найбільш привабливі місця? Зрозуміло — історичний центр! Це Печерськ те, що навколо Лаври; це Верхнє місто — те, що навколо Софії; це Нижнє місто — Поділ. Це і схили Дніпра — від Лаври до Подолу і Софії на Горі. Зрозуміло, що ці місця мають бути найбільш збережені, найбільш захищені, найбільш заповідані. Там і були утворені три київських заповідника, які собою «накрили» практично весь історичний центр:

«Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник» з музеями колишнього Музейного Містечка, з пів-міліонними колекціями, що стали музейними ще з дореволюційних часів;

«Національний заповідник «Софія Київська» з філіями — Кирилівською і Андріївською церквами, Золотими Воротами і охоронними зонами більшими за місто Ярослава — cправжній київський Акрополь;

«Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» — майже весь давній Поділ, обскубаний, але збережений радянським безгрошів‘ям.

Охоронні зони. Навколо саме цих трьох історичних центрів Києва Їх і було встановлено відомим 920-м рішенням виконкому Київради ще в 1979 році. Встановлено з метою захисту об’єктів. А потім, з метою «покращення» захисту, ці зони уточнювались, наносились на нову підоснову, розширювались, знову затверджувались. Розроблялись їхні «режими» охорони і використання. Складались «реєстри» і визначались «категорії». На це виділялись бюджетні кошти. І не малі, але до заповідників (як об’єктів) ці гроші вже не потрапляли. Видавались укази Президента, постанови Кабміну, розпорядження КМДА і накази профільних міністерств. Вносились зміни до законів. Верховна Рада проводила громадські слухання… В п’ять разів виросло число членів українського ІКОМОСУ. Тільки в Києво-Печерському заповіднику змінилось 7 (сім !) складів наглядових рад, правда, жодного разу не зібравшись. Тобто, проводилась «бурхлива діяльність» по збереженню культурної спадщини усіма суб’єктами процесу охорони, які визначені законодавством. І одночасно давались погодження. Життя ж не спинити. І в результаті ми отримали найбільш уражену саме історичну частину Києва, найбільш цінну і, здавалось би, найбільш захищену.

Особливості національного законодавства, які слід знати. Нашим законом заборонено лише одне — будувати без дозволу. За законом 2000-го року, якщо на будь-яке будівництво, будь-де є дозвіл, то таке будівництво жодним судом не може бути визнане, як незаконне. Дозвіл є — будівництво законне! А дозволи надає виключно орган охорони. І контролює його лише… орган охорони! От таке ось, Ноу-хау. Ніякого контролю ні з боку Товариства охорони пам‘яток (навіть за компартійних часів було), ні з боку іншої громадськості. Безконтрольна і безконфліктна «лафа». Ну, майже безконфліктна. В самій вертикалі конфліктів справді ніколи не було. Завжди було розуміння і підтримка і по вертикалі Міністр — Кучерук, і по вертикалі Місто — Кухаренко, та і між собою Кухаренко — Кучерук вертикальний зв’язок знайшли. Зверху — підтримка, знизу — розуміння. Зрештою, сьогодні вже всім відомо, що таке дозвільна діяльність: без «кришування» не існує. А по горизонтальних зв’язках базу конфліктів усунуто: заповідники всіх повноважень в цій сфері, що називалось зайвим дублюванням, позбавлені. Єдине, що за ними залишилось (і не в Законі, а в їхніх статутах) це повна відповідальність за стан збереження «своїх» пам’яток. Поняття балансу ніхто ж не відміняв. Ну все просто, як в «наперстку»: погоджують одні, відповідають інші, а «розводять» третіх.

Тих, Кого «розводять» більше, ніж здається. Почали з … забудовників, бо саме для них, вірніше, в розрахунок на їхні гроші все і затівалось. Суворі вимоги законів, грубезні фоліанти документації (і при цьому у Кухаренка, як замовника, вся документація на «відтворення» Успенського собору зникла; чомусь «не збереглась» вона, також, у проектантів і підрядників), «пташина» мова безхребетних «історико-містобудівних висновків», складні етапи пустопорожніх погоджень (а у Кучерука, навіть, ніколи і не було журналу реєстрації цих погоджень..!) і різні інші «брязкальця» і «приспіви» з метою відволікти увагу від маніпуляцій вмілих рук. Напевно, більшість лишалась задоволеними, бо ніхто ж не скаржився… І робилось все це не з метою захисту об’єктів культурної спадщини, а з метою пошуку «інвесторів» на підконтрольні ділянки, на які крім них, нових «Спеціально Уповноважених Органів Охорони Пам’яток», ніхто завести не може. Проста монополія. Хто заперечить цьому? Хто скаже, що це не так? Чом миряться з цим забудовники? Їх влаштовує гра по непрозорих правилах? Адже більшість з них — за бортом процесу. Однак, гра триває, значить «правила» прийнято. Насправді чиновники разом з «обраними» інвесторами і підрядниками «розводять» нас з вами, простих киян, яким жити в цьому місті.

Яка ж ціна питання? Навіть зараз, за «кризовими» цінами, вартість 1-го метра житла в центрі Києва (Грушевського,9 чи Івана Мазепи,3) становить 10 тисяч у.о. Кожен квадратний метр землі під такою будовою в 25 поверхів давить на чиновника силою в чверть міліона доларів. Ну хто витримає такий «тиск» в наших, непрозорих умовах?

І ще одна особливість. Спочатку в 1996 році при управлінні Кухаренка було утворено нову структуру «Науково-методичний центр», який очолила пані Олена Сердюк, а потім і при Держкультурспадщини Кучерука було «реорганізовано» в подібну структуру «Інститут пам‘яткоохоронних досліджень», куди відразу перейшла керівником пані Сердюк, відома нам по ліквідації «Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ» як юридичної особи. Те, що при цьому за методою, яку застосували під час ліквідації Заповідника «Стародавній Київ», «обмарали» та вигнали з роботи директора і ініціатора створення цього інституту Валерія Дудкіна, відомого археолога і дослідника, — мало хто помітив, на дворі був 2003 рік. Швидко від інституту лишилась лише назва. І так само тихо ліквідували згодом «Науково-дослідний інститут теорії архітектури та містобудування» Держбуду України. Цей інститут, хоч і не мав аналогів на постсовєтському просторі, всім заважав самим своїм існуванням. Тут інтереси міністерств співпали: одне спокусилось майном в центрі Києва, а інше прибрало фахового конкурента, та ще і чужими руками.

Завдання цих двох нових структур при органах охорони — сприяти їм, органам охорони, у каруселі погоджень замість впертих і ду-уже великих заповідників. Порядок видачі «архітектурно-планувального завдання» (АПЗ), «містобудівних вимог», «умов і обмежень», «історико-містобудівного обгрунтування» і інших документів на проектування в історичному центрі Києва змінювався в деталях, але незмінною залишав монополію, що склалась. Потрібно дозвіл від Кучерука — звертайся до «НДІ пам’яткоохоронних досліджень», потрібно від Кухаренка — до «Науково-методичного центру». Тільки там дають наукоподібні документи, без яких дозволів на проектування, а відтак і на будівництва ні від Кухаренка, ні від Кучерука не буде. Ще можна замовити історичну довідку, паспорт, будь-який проектний матеріал, який «допоможе» в отриманні дозволу. Всі дозволи, на всі скандальні забудови в Києві за останні роки видано виключно через цих людей і ці структури. Звичайно, послуги платні. Ну що там може коштувати пошиття одягу для голих королів? Та ще при таких цінах. Дозвіл вартий меси.

Заповідники. Приклади Лаврського і Софійського заповідників живий цьому доказ. Забудова в охоронних зонах за дозволами і погодженнями пана Кучерука і пана Кухаренко (а цей ще примудрився і функції «замовника» повиконувати і свої «авторські» проекти увіткнути), роками була причиною конфліктів керівництва цих Заповідників з керівниками Органів Охорони Пам’яток. Адже ж разом з колективами Заповідників було усунуто від пам’яткоохоронної роботи сотні спеціалістів з охорони пам’яток. Як і по всій Україні ці Заповідники формувались створювались, набували досвіду, в тому числі унікального, наукового, досвіду з охорони своїх пам’яток, і краще них ці пам’ятки ніхто не може знати. Ростили нові генерації науковців, накопичували цей досвід кілька поколінь і раптом опинились за бортом процесу одним махом і одним визначенням — вони перестали бути органами охорони, перестали бути причетними до тих етапів цієї роботи, яку не можна так розривати: вивчають одні, а рішення приймають інші. При застосуванні цього принципу неминуче мало статись те, що сталось. Науковців, музейних пам’яткоохоронців просто омертвили, відірвавши від предмету своїх досліджень, від результатів своєї діяльності. Їх також «розвели»! Для музейників труд став рабським за визначенням: все, що б ви не створили, вам не належить. А потерпати стали пам‘ятки позбавлені справжньої опіки. На перший погляд, нічого особливого не сталось: замість одних – музейних працівників опікуватись (і приймати рішення!) будуть інші — спеціально уповноважені органи охорони пам’яток, які для цього і створювались. Однак, для пам’яток ця заміна виявилась дорогою замощеною «благими намірами». Заміна одних на інших, насправді, виявилась підміною мотивації в ставленні до пам’яток, до результатів свого труда, в наслідок чого ця дорога призвела до неминучих конфліктів по інших, вже горизонтальних, зв’язках: Кучерук — директор. Директори майже всіх українських заповідників конфліктували з Кучеруком, а для таких директорів, як Г.Крапивка, К.Сушко, М.Сікорський, В.Ткаченко, І.Лиховий, М.Піняк, С. Кролевець конфлікти закінчувались просто — звільненням. І за кожним звільненням — ганебна історія брудних інтриг, намовлянь, пліток, залякувань, переслідувань, підробки документів, як з М.Сікорським, адже потрібно було звільняти підписом міністра. Завжди вигравав Чиновник, а програвали Пам’ятки.

До речі, а чи знає Президент Віктор Ющенко, що гордість України — славетний музейник Михайло Сікорський звільнений наказом його друга, одно-партійця і за сумісництвом Міністра культури Василя Вовкуна по сфальшованим документам? І ці документи готували Микола Кучерук і його вірна заступниця по Держкультурспадщині Марина Громова.

Для чого нам заповідники. Слід зазначити, що заповідники створювались там, де найбільш цінні пам’ятки і де пам’яток зосереджено найбільше. Проста і зрозуміла логіка закладена в те, що ми називаємо Заповідником: найбільш важливі об’єкти, території, комплекси зберегти, заповідати, як цінність, яку ми вже побачили і усвідомили. Зберегти для себе, для людства, для нащадків. А для того, щоб це здійснити на визначеній, оголошеній «заповідником» території зупиняється будь-яка інша діяльність, яка може нанести шкоду основній меті — збереженню. Інша діяльність можлива, навіть бажана, але вона підпорядковується основній, домінуючій. Обмежується те, що може зашкодити оголошеній цінності об’єктів культурної спадщини. От і все. І для того, щоб так було – створюється дирекція закладу, де працюють науковці, реставратори, фахівці що потрібні заповіднику за його специфікою, в тому числі, спеціалісти з охорони пам’яток. І у кожного Заповідника свої відмінності, особливості, свої знання. І дирекція відповідає за все на своїй території, в межах вимог законів і власного статуту. Ну а, якщо відповідає, то і приймає рішення. Так має бути.

У нас же в київському кабінеті сидить «унікум», який дає погодження нічого не знаючи. Це дуже зручно для тих, хто отримує погодження мати справу з одним, ручним, а не з сотнями спеціалістів. Де вони, всі ті спеціалісти зараз? Ці люди, поки що, є але перебувають у «внутрішній еміграції»: їхній потенціал знань не працює на справу, їхній досвід не затребуваний, їх усунуто від процесу. Їхній інтелект не потрібний, та і вони самі не потрібні. Їх скорочують, як в Києво-Печерському заповіднику. І хто? Той самий Микола Кучерук і його заступниця по Держкультурспадщини Марина Громова, які дуже швидко перевелись на роботу до Заповідника, тільки зробили рокіровку і став Кучерук заступником у … своєї ж заступниці, а за місяць перед тим видав наказ на скорочення в підлеглій установі, до якої згодом перейшов. Все за законом і по вертикалі: зверху, від Кучерука і Громової, як керівників, надійшов наказ на скорочення і знизу Громова і Кучерук, вже як підлеглі, виконують свій же наказ. Ну хто скаже, що в цій схемі щось не так? Тепер цей «тандем» так само вправно як вчора давав погодження на забудову, сьогодні освоює бюджетні кошти на реставрацію пам‘яток, які раптом золотим дощем злились на музей. Кошторис Заповіднику (Громовій і Кучеруку) затверджено за поданням тих самих Кучерука і Громової формата Держкультурспадщини. Фінансування також іде по вертикалі. Філософія ж скорочень проста: сотня науковців — це дві сотні зайвих очей і вух, не потрібних при таких обсягах фінансування. Гроші люблять тишу.

Переривається зв‘язок поколінь. Ситуація ускладнюється тим, що заповідники Мінкультури підпорядковані Держкультурспадщини адміністративно. Замість колективів діє один чиновник, від підпису якого залежить все. Пройде час і держава буде шукати чужого досвіду, буде задурно витрачати бюджетні кошти, якщо залишиться що охороняти. Так вже було. В голодоморні роки було винищено всю нашу генерацію пам’яткоохоронців, музейників і реставраторів. Винищили всіх до ноги, та так, що і пам’яті не залишилось: сучасні реставратори про це, навіть, і не згадують, забули, і свою хронологію ведуть від 50-х років післявоєнної відбудови Києва. Сьогодні майже ніхто не скаже хто такі Микола Касперович, Федір Шміт, Микола Біляшівський, Данило Щербаківський, Федір Ернст, Петро Курінний, Павло Потоцький, Микола Макаренко… Всі вони заважали будувати новий, соціалістичний, Київ, всіх їх, музейників і пам’яткоохоронців, репресували за політичними мотивами. Як наслідок, в 30-ті роки Київ втратив пам’яток більше ніж залишилось. І в наш час відбувається щось моторошно подібне до не дуже далекого минулого. Вище вже наводились прізвища сучасних музейників, репресованих звільненнями зараз, в наш час, і до них, напевно, можна додати імена ще кількох директорів заповідників, які сьогодні з останніх зусиль захищають свої музеї, свої колективи, захищають, як і колись, від влади, якій підпорядковані. Знаходяться під тиском погроз звільнення, перевірок «з пристрастієм», переслідуються своїм же керівництвом! Кому вони заважають зараз, який Київ вони не дають будувати тепер? Основні проблеми, що можуть спричинити звільнення, директора «Софії Київської» Нелі Куковальської, як і вже звільненого директора Лаврського заповідника, це незаконна забудова в охоронних зонах (а в Лаврі ще і на території). Така ж ситуація і у Леоніда Марченка — директора Херсонеського заповідника в Севастополі. Причому, ці проблеми не лише у директорів заповідників України. Щось подібне виникає і в музеях і лише на перший погляд ці проблеми похідні від заповідників, як, наприклад, в Лаврських музеях, або, як в Криму. Вони виникають скрізь, де музеї мають значні земельні ділянки та, розміщені в привабливих комплексах і будівлях. Де б це не відбувалось, сама наявність цих конфліктів, лише підтверджує не музейну, а штучно привнесену, замовну, земельно-майнову природу їхнього виникнення. І ніде ні Міністерство культури і туризму, ні Держкультурспадщини не постали на захист пам’яток, заповідників, їхніх колективів і директорів. Парадокс? Така от вертикаль. Ну хто мене переконає в тому що в музейній і пам’яткоохоронній справі щось змінилось з 30-х років? Хіба що раніше за протести проти руйнування пам’яток засилали, бо було куди, і вже потім розстрілювали, як Миколу Макаренка захисника Св. Софії і Михайлівського монастиря, а зараз звільняють. І не просто звільняють, а роблять з цього скандал на всю країну! Тільки для чого ж скандал? Перш за все для виправдання своїх безчесних і протиправних дій, які націлені не на захист пам’яток, а захист себе у корита інвестора-забудовника.

Тут хочу звернутись до доктора історичних наук Сергія Білоконя, відомого дослідника історії культури, лауреата Шевченківської премії. Якій, у своїй вступній статті до репринтного перевидання збірника «Український музей», 1927-го року, описуючи стан музейної і пам’яткоохоронної справи тих часів, зазначив: «Археолог та історик археологічної науки Михайло Міллер зробив важливе узагальнення: «Під час згаданих вище реорганізацій археологічних установ та музеїв було репресовано також всіх без винятку інспекторів охорони пам’яток історії, культури та мистецтва.[…] Більшовики всіма засобами нищили всі пам’ятки давньої архітектури та культури, бо ці пам’ятки демонстрували молодим поколінням стару високу українську культуру.[…] Отже, ті національні пам’ятки ніби провадили мовчазну пропаганду проти совєтської культури. Треба було зробити так, щоб молоді покоління тих пам’яток вже не бачили і не знали; тому їх нищили. Інспектори ж всіма силами обороняли пам’ятки і тим гальмували соцбудівництво і йшли проти інтересів партії». Потім прийшла черга самих вчених. Тоді прогуркотіла війна. Після неї, умовно кажучи, соціальну нішу, де діяли й боролись репресовані у 1920 – 1930-ті рр. діячі української культури, зайняли інші люди. Ментально інші». У журналі «Комуніст України» один з них писав про Михайла Грушевського і його учнів і послідовників, що, «як відомо, хоч і заявляли не раз публічно про свою лояльність до Радянської влади, але разом з тим прямо або приховано пропагували й поширювали буржуазно-націоналістичні концепції, антирадянська суть яких була викрита в ході широких наукових дискусій, що відбулись на Україні в кінці 20-х – на початку 30-х років.[…] Факти красномовно свідчать про те, що українська історична наука завдяки піклуванню Комуністичної партії зробила значний крок вперед». Автор і більшість читачів ніби не знали, що це був крок у могилу».

Нічого не нагадує? Зараз знову реорганізації, і політичні ярлики нелояльності; знову заважають пам’ятки, а ті хто їх охороняє — гальмують кап. будівництво. Різниця лише в тому, що тоді пам’ятки нищили усвідомлюючи їхню важливість, а тепер усвідомлюючи їхню не важливість і непотрібність. Пам’ятки заважають. Ну, а ті хто проти такого, ніщивного, порядку погодження будівництва і проектування, звичайно, — політичні вороги.

Громадські організації і громадськість. Останнім часом ми спостерігаємо виступи громадськості на захист пам’яток і проти забудовників в центрі Києва. Виступають мешканці сусідніх будинків, блогери, новоутворені і, здається, юридично не оформлені об’єднання громадськості. Мовчить лише Український національний комітет ІКОМОС‘у (International Council on Monuments and Sites). Тобто, та громадська організація, яка має пряме і безпосереднє відношення до захисту від руйнації історичного центру забудовами в охоронних зонах Софії і Лаври — об’єктів під охороною ЮНЕСКО. Організація, яка і створювалась з метою збереження історико-культурної спадщини, та ще і як філія міжнародної.

Жодного виступу, жодного протесту, жодної прес-конференції, жодного звернення на захист пам’яток і проти руйнацій. Ну просто нічого. Навіть на внутрішніх засіданнях бюро жодного разу, ну принаймні за останні 5 років, ці питання і не розглядались. Розгадка проста український ІКОМОС останні п’ять років якраз і очолювався державним чиновником — заступником Міністра культури і туризму Миколою Яковиною. Якщо громадські організації очолюють чиновники і це у нас вважається нормальним явищем, то що тоді в нашому розумінні корупція? Підкреслюю «у нас», оскільки, напевно, всі пам’ятають нещодавній футбольний скандал з втручанням наших чиновників у внутрішні справи Федерації Футболу України і заяву Мішеля Платіні з цього приводу? Невже збереження Києва і його святинь, що перебувають в списках ЮНЕСКО, для України менш важливе ніж проведення Євро 2012?

Не об’єкти промислового виробництва, не фінансово-банківські схеми і не новітні технології визначають суть нації і держави. Будь-які технології і об’єкти промисловості та банки купуються і продаються. Об’єкти культурної спадщини це те основне, що продукувала нація протягом усього свого історичного буття, те — що відрізняє націю і що дає їй право збудувати та відстояти свою державу. При незбереженні об’єктів культури — держава і нація зникнуть за наявності найкращих технологій.

Кияни, історичне обличчя Києва понівечено. Моє Місто так спотворено, що відновити втрати вже неможливо! Як же це сталось? І хто це зупинить? Наше ставлення до національних пам’яток більше схоже на «класовий підхід до буржуазної культури». Державного ставлення, державного бачення проблеми збереження об‘єктів культурної спадщини як не було, так і немає. І не буде з тими людьми, які ці пам’ятки нищили і з тими старими «підходами» до їхнього збереження, які ці люди роками продукують. Вони «зросли» на цьому, дехто досяг пенсійного віку, але міцно, як воші за кожух, тримаються за виплекану «схему», яку ретельно від всіх ховають. Адже стільки часу і зусиль пішло на її побудову, стільки вкладено і ще стільки можна отримати. І всім учасникам процесу це вигідно, крім тих, звичайно, хто учасником не є, тобто нас з вами, простих Киян, яких «розвели», за яких приймають рішення і з думкою яких не рахуються: якщо почнуть рахуватись з нами — втратять все.

Потрібно реформувати сферу охорони пам‘яток. І ці реформи виконавчої влади достатньо прості — позбавити її, виконавчу владу, не властивих їй, але «солодких» для неї, функцій прийняття рішень. І чим більше до цього буде долучатись громадськість — тим краще. І для пам’яток, і для влади. Зробити це, правда, складно. А доручати реформи самій виконавчій владі взагалі — утопія. Потрібна політична воля і усвідомлення того, що не проведення реформ зверху може спричинити «проведення» їх знизу. Чи дочекаються наші пам’ятки? Філософія ж будь-яких реформ однакова: чиновник, за визначенням, має схильність до корумпованих дій і тому його, потенційного корупціонера, треба контролювати і контролювати, і краще за громадськість з незалежною пресою це ніхто зробити не зможе. Тільки громадськість не повинна бути байдужою, а преса — мовчати. От і все.

Сергій Кролевець, Заслужений працівник культури України, голова Всеукраїнської асоціації музеїв і заповідників.