Соціальна революція і пам’ятки Золотоверхого Києва

Соціальна революція в СРСР і пам’ятки Золотоверхого Києва

Перебіг подій ХХ ст. рознесено за відомствами. Дослідники української архітектури оминають масові репресії й голодомор, натомість історики України ХХ ст. не беруть до уваги динаміки руйнування православних храмів. Історію масового терору в СРСР і нищення рухомих і нерухомих пам’яток культури не можна розглядати відокремлено. Без врахування людського чинника з’ясувати жодну значну проблему соціальної історії чи історії культури неможливо.

У часи пізнього середньовіччя головними київськими сховищами, де зберігались пам’ятки культури, були церковні й монастирські ризниці (найбагатші з них – при Києво-Печерській лаврі та Софійському соборі). В тодішньому суспільстві вони займали приблизно те саме місце (тепер кажуть – нішу), яке згодом зайняли музеї.Напередодні Першої Світової війни пам”ятки історії та культури складали в Києві вже доволі розгалужену мережу. До відкритих, публічних сховищ, де зберігались рухомі пам’ятки, належали передусім музеї — міський (згодом Національний, пізніше Всеукраїнський історичний ім. Т.Шевченка), Церковно-археологічний при Київській духовній академії, університетські (красних мистецтв, старожитностей і нумізматичний кабінет), Педагогічний ім. цесаревича Алексея, Військово-історичний, а також товарознавства при Комерційному інституті. Серед сховищ вирізнялись також Арсенал, банки (київська контора Державного банку, київське відділення державного дворянського земельного банку, київське відділення Селянського поземельного банку, відділення Комерційного банку у Варшаві тощо), ломбарди (київський міський, київський приватний і київське відділення петроградського столичного), а також приватні збірки — Богдана і Варвари Ханенків, членів родини Терещенків, Т.Кибальчича, Оскара Ганзена та ін.

Історію грабування за большевиків і загибелі пам’яток, що зберігались у київських сховищах різних типів, ще належним чином не досліджено. Оприлюднено хіба що окремі етюди й окремі епізоди. Так, доктор В.Марк, що служив лікарем у червоній армії й виїхав за кордон наприкінці 1921 року, описав свою зустріч з адютантом М.Муравйова, якого він зустрів у ваґоні 1 класу на запасній колії Курського вокзалу у Москві: «Все пальцы адъютанта были унизаны драгоценными бриллиантовыми кольцами, из верхнего кармана тужурки свешивалась дорогая, тяжелая золотая цепочка и из кармана рейтуз выглядывало запиханное туда настоящее жемчужное ожерелье. Когда я заинтересовался этим и спросил «адъютанта», откуда у него все эти вещи, он совершенно серьезно объяснил, что все эти драгоценности привезены им из Киева, где «буржуазия и ее магазины были подробно осмотрены». «Что вы понимаете под словом «осмотр»? спросил я. «Разумеется, грабеж», - ответил он совершенно спокойно и при этом подвинул мне под нос шкатулку, наполненную золотыми вещицами и драгоценными камнями». Опубліковано зізнання антиквара С.Гольдфарба-Глеваського, який співробітничав з Ґосторґом, вилучаючи з музейних експозицій і фондів найкоштовніші речі для продажу за кордон.

Протягом міжвоєнних років влада застосувала масовий терор проти людності, а також підготувала й здійснила систематичний погром київських старожитностей, передусім церковних. Українські пам’яткоохоронці, вихованці університету Св.Володимира (Ф.Ернст), харківського університету С.Таранушенко), петербурзького археологічного інституту (М.Макаренко) та інших осередків традиційної вищої освіти стояли на сторожі культури. Вони виробили концепцію збереження київських святинь, причому встигли виступити з нею перші. Випередивши большевиків, вони врятували коштовні споруди, передусім Св. Софію, Андріївську церкву та Лавру. Оборонцям культурної спадщини сприяло в той момент те, що в перші роки владарювання комуністи ще не наважувались нищити пам’ятки нерухомі.

Протягом перших кількох — після червоного терору — років київська адміністрація лише пасивно протистояла, або в дечому навіть ішла на руку українцям. Щойно оголосивши перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва, влада побила цим як козирною картою плани традиціоналістів. Урядовий центр вирішено було будувати не на околиці, десь на вільному місці, а замість середньовічного центру. Це мав бути новий соціалістичний Київ (як звався рекламний журнал) замість Києва старого. Центру нового Києва, ясно, не побудували: не для цього все це робилося. Та й не до того було, — починався терор. Протягом десятиріч місця знищених храмів лишалися здебільшого не забудовані. У зв’язку з переїздом столиці з’явились хіба що численні будівлі утилітарного призначення — житлові будинки й школи специфічної чекістсько-конструктивістської архітектури.

Архимандрит і намісник Києво-Печерської Лаври о.Климентій (Жеретієнко) у лютому 1918 року, себто відразу після муравйовщини, ініціював створення спеціального церковного Лаврського музею. Українські пам’яткоохоронці вирішили обороняти Києво-Печерську Лавру своїми специфічними — легальними — засобами.Ще 1921 року було прийнято рішення про переміщення Київського Церковно-археологічного музею з Подолу на Печерськ в Лавру, де він отримав нову назву — Музею культів і побуту. Потім почали конструювати структури спеціального заповідника - Всеукраїнського Музейного містечка. У протоколі засідання Комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини від 24 лютого 1923 року (були присутні акад. Ол.Новицький, Ф.Шміт, М.Біляшівський, Д.Щербаківський, Ф.Ернст, В.Козловська та інші) зазначено: слухали — «О передаче стари[нных] постр[оек] Лавры под Музейный Городок». Ухвалили: «Ввиду уже возбужденного перед центром ходатайства поручить т.Эрнсту составить точный список всех зданий и построек, подлежащих передаче Губполитпросвету». Влада опиралася цій справі скільки сила – понад три роки. Лише 29 вересня 1926 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів УСРР оголосили Києво-Печерську Лавру Історично-культурним державним заповідником, перетворивши музеї в Лаврі на «Всеукраїнський музейний городок» (така дещо недоладна, суржикова була його офіційна — у постанові — назва). Письменніші сучасники вживали органічнішу форму — Музейне містечко.

Воно, отже, справляло враження перспективного науково-освітнього закладу. Очолив його на перших порах археолог, музейник і педагог Петро Курінний. Ці три напрямки він виявив, ще перебуваючи в Умані. У Києві його діяльність розгорнулась особливо широко. У збірнику «Український музей», що вийшов за його редакцією наприкінці 1927 року, зроблено докладний огляд музейних структур України, зокрема Всеукраїнського музейного містечка:

Музеї

Лаврський музей культів та побуту із сімома відділами:

• Шиття й тканини. Керували Марія Новицька та Михайло Рудинський.
• Металу й каменя,
• Письма та друку. Був розташований у двох залах Флавіанівської бібліотеки. Відав ним Павло Попов .
• Станкового малярства. Був розташований у Михайлівській церкві. Завідувач Кость Мощенко, співробітниця Любина Терещенко.
• Історії Лаври. Керівник Григорій Денісов.
• Порівняльної історії релігій та
• Нумізматичний. Завідував ним Василь Ляскоронський (1860-1928), потім Валентин Шугаєвський.

Музей староукраїнської будівельної техніки. Містився за трапезною в будинку Малярської школи. Завідував ним Іполит Моргилевський.

Музей Української старовини (збірка П.Потоцького).

Український театральний музей УАН. Завідувач Петро Рулін.

Архіви

• Архівні фонди Старої Лаври.
• Архівні фонди Центрального архівного управління й архіви культові й військові.
• Архівні фонди Округового архівного управління.

Бібліотеки

• Старо-Лаврська бібліотека ХVII-ХІХ ст.
• Бібліотека митрополита Флавіана .

Допоміжні заклади

• Реставраційна майстерня. Заснована 1 травня 1924 року. Керівник Микола Касперович.
• Картотека та фототека музею.
• Друкарня УАН-ДВУ.
• Низка майстерень.
• Будинок екскурсанта та екскурсбаза Київської Окрполітосвіти.

Всеукраїнське музейне містечко утворилося внаслідок реорганізацій одержавлених українських сховищ. Утворилося задовго до переїзду столиці , що супроводжувався масовим нищенням святинь Золотоверхого Києва. Відтак музейники мали досить багато часу для порятунку національних культурних цінностей на Київщині й у самому місті.

Серед паперів Музею України зберігся цікавий акт від 12 лютого 1929 року, згідно якого лаборант Музейного містечка Василь Іщенко здав П.Потоцькому «из музейных фондов в корпусе II-м те экспонаты, которые имеют отношение к Музею Украины».

Іщенко Василь Григорович (1883 с.Кобринове Звенигородського пов. Київської губ. ? - 1942) – пам’яткоохоронець, митець. Родом із селян. 15-ти років пішки прийшов до Києва, вступив до Лаврської іконописної майстерні, потім навчався в якогось італійця у Катеринодарі, а у 1901-05 – у Київському художньому училищі, яке закінчив. Сидів у Лук’янівській тюрмі, емігрував до Франції, закінчив Паризьку академію мистецтв. Мав успіх як митець. 1908 повернувся. У 1917-18 працював в Історичному музеї як експерт з обстеження історико-мистецьких пам’яток. У 1920-22 вчителював у с. Гусакове на Звенигородщині. 1922 прийняв сан священика УАПЦ на батьківщині Шевченка в с. Кирилівці, де прослужив три роки. 1926 зрікся від сану, став інспектором мистецько-історичних пам’яток Лаврського заповідника. Мешкав у сьомому корпусі Лаври, кімната 20. 22 апреля 1929 ув’язнений. Проходив у справі Комітету визволення України (репетиція СВУ – Спілки Визволення України). На засіданні Колегії ОГПУ (судовому) від 8 липня 1929 він одержав 5 років. Мав недокрів’я, бронхіт і невроз серця, але йому визначили Соловки (Дмитлаг?). 1942 знову арештований і розстріляний. Див.: Сахно Анатолій. Щоденник «контрреволюціонера». К., 1999. С. 8-17.

Наприкінці двадцятих років Іщенко розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на порятунок мистецьких і загальнокультурних скарбів. Як писав Сергій Ґіляров, саме Іщенко, «уповноважений у справах вилучення художніх цінностей по церквах», у червні 1927 року під сходами на дзвіницю Троїцької церкви (Велика Васильківська вулиця) виявив знамениту картину «Адам і Єва» Кранаха , яку большевики продали потім за кордон. На допиті 15 березня 1930 року С.Гольдфарб-Глеваський сказав, що цей твір було вилучено з Музею мистецтв ВУАН і оцінено у 30 000 карб.

У численних актах задокументовано, що Василь Іщенко, з одного боку, приймав від заповідника на зберігання речі з тих храмів, які большевики закривали. Наприклад, 6-7 липня 1928 року — від представників релігійної синодальної громади архімандрита о.Михайла Чалого, ризничого ігумена Сергія Зубрицького та С.Боброва — з Успенського собору Києво-Печерської Лаври . З другого боку 1929 року В.Іщенко передавав речі до музеїв заповідника:

7 лютого — до відділу культів (О.Якубському).

7 лютого — до відділу станкового малярства (К.Мощенкові).

12 лютого — до Музею України (П.Потоцькому).

26 лютого — до Музею архітектури (І.Моргілевському).

Як бачимо, українські музейники — співробітники Всеукраїнського музейного містечка - виробили чітку й дійову схему рятування коштовностей. Природно, за якийсь час Іщенка було заарештовано. 8 липня 1929 року на засіданні колегії ОГПУ він одержав 5 років концтабору. У зв'язку зі справою М.Скрипника 1933 року був заарештований Петро Курінний, щоправда, його невдовзі звільнили. За німців він виїхав на еміґрацію. 1920-го року й 22 листопада 1933 арештовувано Мощенка. Він перебував у Казахстані, теж еміґрував і теж помер у Німеччині. Михайла Рудинського арештовували у 1921 й 1934 роках. Заарештували Петра Руліна. 24 липня 1938 року схопили Потоцького. Він помер від побоїв у Лук’янівській тюрмі. Миколу Касперовича розстріляли 7 травня 1938 року. Федора Шміта розстріляли 10 листопада 1942 року в Ташкенті. Ґілярова узяли після війни, — помер у Лук’янівській в’язниці 8 лютого 1946 року.

Іполит Владиславович Моргілевський не сидів. Він помер за окупації 7 грудня 1942 року. Храми Верхнього міста мав захистити інший заповідник. Як писав полтавський історик Олексій Нестуля, «серед пам’яткоохоронних проектів кінця 20-х — початку 30-х років чи не найбільш грандіозним був план утворення заповідника «Київський Акрополь», який мав організаційно об’єднати охорону визначних пам’яток культової архітектури найстарішої частини міста». 1926 року було засновано Київську крайову інспектуру охорони пам’яток культури й природи . Невдовзі, навесні 1929-го під час обговорення звіту Софійської комісії при ВУАН інспектор охорони пам’яток культури Федір Ернст проголосив заповідником садибу Софійського собору, себто територію кол. Софійського монастиря, — вона мала увійти до складу комплексу «Київський Акрополь» . Експозицію музею «Київський Акрополь» передбачалось розташувати у Десятинній церкві.

Федір Ернст і його щирий приятель, секретар інспектури Василь Базилевич намагалися всіляко піднести загальнокультурне значення Верхнього, Ярославового міста: «Це був справжній акрополь, - писали вони у ювілейному провіднику «Київ» 1930 року видання Всеукраїнської Академії наук, - звідки владущі верстви тодішньої держави наглядали як за Подолом (де скупчена була торговельна, реміснича та трудова людність), так і за всією державою» . У паперах бригади ЦК КП(б)У та київського МПК з обстеження київських музеїв 29 лютого 1932 року (Кушнірчук, Христовий, Камінський і Кравченко) після критики стану антирелігійної роботи в Музейному містечку зазначалося: «Для забезпечення охорони і переведення наукової і політосвітньої роботи над пам’ятками «Софія», «Андрій», «Десятинні вали» тощо організувати в Києві державний культурно-історичний заповідник «Київський Акрополь» .

Федір Ернст намагався популяризувати ідею Акрополя щонайширше, вживаючи цей термін навіть у побуті. 15 травня 1933 року він записав у щоденнику: «Екскурсія по Акрополю з гідами «Інтуриста» » .

Ініціативу київських вчених навесні 1929 року не міг не схвалити один з керівників Наркомосу часів Олександра Шумського й Миколи Скрипника Юрій Озерський , який погодився оголосити заповідним у першу чергу Софійський собор. Наркомос виділив на заповідник певні кошти.

Озерський Юрій Іванович (1896, с.Свячино Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ. – 3 листопада 1937) – сов. чиновник. Боротьбист, член КП(б)У (1920-33). Член Колегії Наркомосу, завідувач Упрнауки (з грудня 1928). Автор праць з проблем педагогіки. Голова ДВОУ. Ув’язнений 23 листопада 1933. Перебував на Соловках. Рішенням судової трійки при колегії ҐПУ від 26 лютого 1934 одержав 10 років ИТЛ за статтею 54/11 КК УСРР. 9 жовтня 1937 було вирішено його розстріляти. Див.: Архів СБУ. № 36546 ФП. Том 11. Арк. 196-200; Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 23 липня. № 29 (4490). С. 8; Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії. Том 1. К.: Сфера, 1997. С. 42, 185; Том 2. К., 1998. С. 180; Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 531.

Але добитись на урядовому рівні створення в Києві другого заповідника у масштабі Музейного містечка було вже неможливо. Попри систематичні розшуки архівної справи про заснування Софійського заповідника досі не знайдено. Такої справи немає: такий заповідник організовувати і не збирались. А це тому, що Софійський собор мало бути знесено, як зруйнували численні церкви центральної частини міста.

Київський Акрополь ніколи не було конституйовано як заповідник, тож на плані урядового центру, що його вибрала урядова комісія, ми не бачим не тільки Михайлівського Золотоверхого, а й Софії, не бачимо пам’ятника Богданові Хмельницькому й навіть Присутствених місць. На території Акрополя, як він уявлявся українському патріотові Федорові Ернсту і його соратникам, загинули Михайлівський Золотоверхий собор (1108-13), Трьохсвятительська (1183), Георгіївська (1744-52) , Десятинна (1828-42) та Стрітенська (1850-ті) церкви. Крім загальних богоборчих, атеїстичних мотивів, в антиправославній, антиукраїнській діяльності влади простежується ще один мотив. Стрітенська (Скорбященська) і Георгіївська церкви викликали у неї особливу зненависть іще й тому, що у липні (за А.Макаровим, у серпні) 1923 року, завдавши їй багато спеціальних клопотів, саме ці церкви оновилися .

Святу Софію врятував український большевицький уряд. Здійснивши голодомор, маріонеткові функціонери Косіор, Постишев, Панас Любченко , Шелехес, Затонський, Хвиля та інші відвідали історичну святиню України, яку вони ледве не зруйнували. І.Преловська опублікувала «зворушливу» розповідь першого директора Софійського заповідника Івана Скуленка, який був при тому: «Вони пересвідчилися, що рятувати Софію треба негайно. Тут же Голова Раднаркому Любченко П.П. дав розпорядження Шелехесу (своєму заступнику) виділити з резервного фонду Раднаркому 250 тисяч крб. (цифра точна) і забезпечити Софію матеріалами в потрібній кількості. Затонський В.П. наказав своєму заступнику – Хвилі А.А. взяти шефство над Софією і забезпечити відповідними кадрами і всім, що буде потрібно. І робота закипіла».

Аналізуючи цю розповідь, можна сказати, що серед перелічених осіб за виконавчою вертикаллю старший був Панас Любченко. Новий нарком освіти Затонський заступив на цю посаду після самогубства Скрипника. Хвиля був його перший заступник, отже, хто кому наказував – все правильно: Любченко – Шелехесу, а Затонський - Хвилі. Цікаво, що і Любченко, і Хвиля були колишні боротьбисти, і національні інтереси їх зближували. Вони й справді були близькі між собою. Під час VІІІ надзвичайного з'їзду Рад СРСР (листопад 1936) Єжов і Каганович допитали Хвилю. Його врятувало втручання голови Раднаркому України П.Любченка, який спеціально їздив до Сталіна і його відстояв. Як казав Косіор, «Любченко тоді врятував Хвилю своїм заступництвом і самого себе підставив».

Хвиля [Олінтер] Андрій Ананійович (19 серпня 1898, с.Рингач, тепер Чернівецької обл. – 8 лютого 1938) – партійний і державний діяч. Член юнацької спілки, УПСР, боротьбист, з червня 1919 - член КП(б)У. «Хитаючись разом з лінією партії», робив добру кар’єру. Типовий представник homo sovieticus, він перший озвучив тезу «братерського зближення української та російської мов». Вважається, що саме Хвиля доніс Кагановичу про плани кадрових змін, які виношував Ол.Шумський . У ті часи це вважалось не тільки нормальним, але й заохочувалось. Отож він стрімко зростав: заступник завідуючого агітпропвідділом (1925-26), зав. відділом преси (1926-28), зав. культпропвідділом та агітпроппресвідділом (1928-33) ЦК КП(б)У. З 1927 член ЦК і Оргбюро ЦК КП(б)У. Член ВУЦВК. У 1933-36 перший заступник наркома освіти Затонського, який невдовзі після самогубства Скрипника, на ХІІІ з’їзді КП(б)У видав йому добру атестацію: «У всякому разі зі Скрипником Хвиля ніколи не був, завжди вони ворогували». У 1936-37 начальник управління у справах мистецтва при Раднаркомі УСРР. Займаючи офіційну позицію большевицького бонзи, Хвиля дозволяв собі доволі цинічні заяви. Як підкреслив його біограф Ол.Юренко, у 1934 р., коли народ України ще не встиг ожити від страшного голодомору 1932-33 рр., він висловлюється про одного з його головних винуватців: «І ось зараз під зміцненим керівництвом ЦК КП(б)У після приїзду Павла Петровича Постишева – Радянська Україна досягла нечуваних успіхів на фронтах соціалістичного будівництва» . Виглядає, що він робив це демонстративно, незрозуміло тільки, з якою метою. Послідовно виступав проти антисемітизму. Разом з тим, за умов нищення української культури, де якоїсь іншої лінії він провадити не міг, Хвиля формально ніби боровся проти українського націоналізму, брав участь у кампанії проти шумськізму й хвильовізму. Він критикував тих, кого партійна верхівка засуджувала, але, здається, попереду чекістів не ходив. У роки випробувань, коли це від нього залежало і він ризикував не тільки своєю кар'єрою, а й самим життям, Хвиля виявив своє українство - систематично опікувався бойчукістами, народними митцями й майстринями, ініціював видання народних пісень в оздобленні Василя Кричевського, запроваджував гобелени, ескізи яких творили найкращі тодішні митці. Це давало людям і заробіток, і навіть певний імідж виконавців державних замовлень. Був розстріляний.

Внаслідок апаратних ігор Федора Людвіговича Ернста було усунуто з інспекторства. 23 жовтня 1933 року його було заарештовано. Розстріляли його 28 жовтня 1942 року в Уфі. Василя Митрофановича Базилевича розстріляло ґестапо в грудні 1942 року в Таґанрозі. Створенням Всеукраїнського музейного містечка пам’яткоохоронці добились великої перемоги. Вони реально врятували цим багато архітектурних споруд (храмів) і пам”яток (церковного начиння). Рівновеликого заповідника в центрі столиці утворено не було. Це була фатальна поразка українських пам”яткоохоронців. Після перемоги з Всеукраїнським музейним містечком і поразки з Акрополем прокотились арешти й розстріли.