Quo vadis, музею?

Взятися за перо спонукали мене публікації про проблеми Національного музею народної архітектури та побуту України на музейних сайтах у лютому нинішнього року, зокрема на сайті ВУАМ статті відомої дослідниці народної культури України, скансенознавця з понад 40-річним стажем роботи у зазначеному музеї, заслуженого працівника культури України Лідії Орел та відповідь директора музею Дмитра Заруби на цю статтю.

Із сайту «Музеї України», що відзначився подачею систематичних наклепницьких матеріалів щодо діяльності Національного музею народної архітектури та побуту України та його директора у 2009-2011 рр. Павла Федаки, нам передано (оскільки матеріали згаданого брудомету не читаю) подані Д. Зарубою «Звіт по діяльності музею за 2012 рік» (саме так — «Звіт по діяльності», а не «Звіт про діяльність»), у якому наведено вибіркові порівняльні показники діяльності музею у 2011 і 2012 р., та «яскравий монолог» (так його назвав В. Тригуб) Д. Заруби під назвою «Досягнення, проблеми та перспективи Нацмузею у Пирогові», що ліг в основу згаданої «Відповіді» Д. Заруби.

Якщо стаття Л. Орел базована на знаннях і досвіді авторитетного музейного фахівця, до того ж небайдужого до долі музею та культурної спадщини українського народу загалом, то «Звіт по діяльності», «яскравий монолог» і «Відповідь Д. Заруби на статтю Лідії Орел» (що є повторенням майже без будь-яких змін «яскравого монологу») вражають непрофесійністю, дріб’язковістю порушених питань, а місцями цинізмом і подачею неправдивих тверджень. У такий спосіб нівелюється специфіка музейної роботи, проблеми і перспективи розвитку музею, а вибіркова, часто другорядна, інформація, не відображає дійсного стану речей, зміщує акценти і пріоритети музейної діяльності.

З поданих матеріалів можна зробити висновок про те, що:

1. Вагомих досягнень у діяльності музею за останній рік фактично не відбулося.
2. Жодної із серйозних проблем музею за останні 13 місяців не вирішено і навіть про них не згадано.
3. Жодних реальних перспектив розвитку музею не запропоновано і не окреслено.

Міфи про досягнення або коли відсутність знань з цинізмом і неправдою переплелися

З різних видів і напрямів наукової роботи почнемо з науково-експозиційної, яка у будь-якому музеї належить до числа найважливіших. Саме експозиція музею визначає його наукове обличчя. Створення, добудова, перебудова, доповнення, зміни та ін. музейних експозицій — не механічний і короткочасний процес, а кропітка і тривала пошукова, науково-дослідна, пов’язана з вивченням джерел і літератури, науковою обробкою експонатів, їх консервацією і реставрацією, розробкою наукової концепції, тематичного чи тематико-експозиційного планів тощо, робота. У контексті сказаного, здійснена науковими працівниками музею за 40 років робота заслуговує високої оцінки і глибокої пошани. Із близько 300 перевезених з різних регіонів і встановлених в музеї пам’яток народної архітектури у більшості з них в різний час відтворені інтер’єри, зокрема звільнених у 2012 р. Зарубою високваліфікованих наукових працівників — живих носіїв народних традицій та етнографічних знань, багатющого музейного досвіду.

На необхідності пожвавлення та активізації наукової роботи, а саме на поповненні й удосконаленні експозицій, побудові і доповненні інтер’єрів та екстер’єрів, з першого ж дня своєї роботи в Київському скансені наголошував автор цих рядків, директор музею у 2009-2011рр., коли музей входив до сфери управління Національної академії наук України. У зв’язку з цим, було проведено докладне обстеження усіх встановлених і ще не встановлених в експозиції музею будівель із з’ясуванням їх технічного стану, проблем побудови, доробки, доповнення, облаштування інтер’єрів, екстер’єрів, малих архітектурних форм, ландшафтних особливостей, характеру рослинності тощо, внаслідок чого складено конкретний план науково-експозиційної, науково-пошукової і науково-реставраційної роботи, а також концептуально визначено шляхи розвитку експозицій музею, особливо в зонах незакінченого будівництва. Такий підхід був підтриманий науковим колективом музею. У 2009-2011 рр. створено, відновлено, доповнено, облаштовано тощо інтер’єри житлових і господарських будівель з сіл Шепіт, Стеблівка, Медведівці, Теребля, Коритне, Верховина (Карпати), Кадиївці, Луги, Пужайкове, Яришів, Крищенці (Поділля), Таборів, Старі Бабани, Рижавка, Неморож (Середня Наддіпрянщина), Бехи (Полісся). Лелюхівка, Кунцево (Полтавщина), Новоохтирка (Слобожанщина) та ін., церкви з села Канори, а в зоні «Українське село 60-70-х років ХХ ст.» створено експозицію «Шевченківська світлиця», ще близько на чотирьох десятках садиб і хат щорічно проводилися доповнення і зміни в екстер’єрах.

Тобто, було підтримано традиції експозиційної роботи минулих років і створено систему цієї роботи, яку й належало продовжити у 2012 та наступні роки, а не зводити «досягнення» до штучного підрахунку мізерної кількості (2) створених інтер’єрів.

Натомість розпочато процес звільнення з роботи найкваліфікованіших наукових працівників і одночасно активного нищення експозиції музею шляхом привнесення у неї чужих елементів у вигляді численних сучасних примітивних, безформних торгових точок. У 2012 р. виростали вони, як гриби після дощу, біля пам’яток народної архітектури України, спотворюючи неповторний образ старовинного українського села. Богом створене надзвичайної краси природне середовище музею засмічене торгівельними потворами — мафами..! Музей перестає бути музеєм.

«Шанхаїзація» експозиції музею, це дике вторгнення у світ наших предків і одне з «досягнень» нинішніх керманичів музею, повинна бути негайно припинена. Сподіваємось, що новий Міністр культури України вникне в цю проблему і допоможе її розв’язати.

Ще кілька штрихів до інших ділянок наукової роботи музею. До цього спонукає препарована, з пересмикуванням фактів, подача «досягнень» 2012 року: і наукову конференцію провели, і чимало статей надрукували, і число кандидатів наук збільшили, і у конференціях брали участь тощо. При такому підході, знову ж таки, важко зрозуміти справжні досягнення наукової діяльності та оцінити її результат. Для мене, наприклад, незрозуміла актуальність проведення у 2012 році — у час, коли в музеї накопичилося стільки серйозних проблем, — науково-практичної конференції на тему «Музей просто неба — сучасні інтерпретації традиційної культури та перспективи етнографічних досліджень». Шанхаїзація музею — це теж один з напрямів сучасної інтерпретації традиційної культури? Якщо колись будуть видані матеріали згаданої конференції, буде можливість оцінити її рівень і потрібність проведення...

Конференції. Разом з тим, не можу не згадати проведення музеєм на високому науковому та організаційному рівнях двох поважних міжнародних наукових конференцій:

1. «Народна культура України: Традиції і сучасність» (жовтень 2009р.), присвячену 40-річчю заснування Національного музею народної архітектури і побуту України. У ній взяли участь 108 доповідачів з різних регіонів України та 9 відомих скансенознавців із Чехії, Словаччини, Литви, Білорусії; матеріали конференції у 2010 р. побачили світ у вигляді солідного наукового збірника (60 обліково-видавничих аркушів!), виданого музеєм уперше за його історію самостійно; збірник, на думку фахівців, є вагомим внеском у дослідження народної культури України, проблем створення і діяльності музеїв просто неба України та інших європейських країн.
2. Проблеми дослідження, збереження, охорони і популяризації пам’яток народної культури України (жовтень 2011 р.), у якій взяли участь і виступили 78 етнографів і музеєзнавців з різних областей України та 11 відомих фахівців зі Словаччини, Чехії, Білорусії, Казахстану.

Напередодні конференції музеєм видано науковий збірник «Джерела до української етнології: Матеріали польових досліджень.» — Випуск І (25, 8 обліково-видавничих аркушів), цим вперше в історії музею започатковано видання польових етнографічних матеріалів співробітників музею з часу заснування музею у 1969 р., значення яких для дослідників традиційної культури та у плані збереження і передачі нащадкам вікових культурних надбань українців неоціненне.

На жаль, з невідомих причин, музей досі не видав матеріалів міжнародної наукової конференції 2011р., хоча статті були зібрані до початку 2012р. і знаходилися у вченого секретаря Пономаренко С. Г., незабаром звільненої з роботи разом з іншими фаховими працівниками музею. Можливо, нинішній керівник музею, не чекаючи повернення в музей незаконно звільненого попередника, пояснить причину зволікання з випуском збірника, до якого крім українських етнографів і музеєзнавців, зокрема більшості наукових працівників музею, були подані і статті відомих народознавців та скансенознавців Словаччини, Чехії, Білорусії?

Для порівняння досягнень на інших ділянках наукової роботи змушені також вдатися до цифр. У 2009 році працівники музею взяли участь у 15 міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, у 2010р. — 11, у 2011 — 8 (разом за 3 роки у 34 конференціях). При цій нагоді згадаємо як знакову для музею подію — участь директора музею, автора цієї статті, у ювілейній, 25-ій, Міжнародній науковій конференції Асоціації європейських музеїв під відкритим небом, яка відбулася 20-25 серпня 2011 р. у Словаччині та Чехії за представництва провідних фахівців — скансенознавців з 22 країн Європи і накреслила шляхи подальшого розвитку музеїв скансенівського типу.

Публікації. Якщо у 2009 р. науковими працівниками музею опубліковано 48 наукових і науково популярних статей та 3 монографії (серед них капітальне видання про музей Лідії Орел «Скарбниця народної культури України»), у 2010 р. — 58 статей і 6 окремих видань, у 2011 р.- 56 статей і 5 монографій, то у 2012 р. — 34 статті. Різницю уловлюєте, пане Заруба? Крім того, у 2011р. було подано до друку ще 45 статей працівників музею, а також взято участь у 48 радіо і телепередачах, розроблено 33 наукові теми. Ось так, без коментарів.

Паспортизація. Величезна за обсягом наукова робота проведена працівниками музею у 2011 р. і згідно з розробкою документації на об’єкти народної архітектури музею для їх занесення до Державного реєстру пам’яток складено 191 науковий паспорт, 191 облікову картку, 191 акт технічного стану будівель. Про це нинішній керманич музею скромно замовчує.

Поповнення фондів. «Цікаво» подається інформація щодо поповнення фондових зібрань музею — не в порівняльному плані відповідно в 2011 і 2012 рр., а у подачі загального числа експонатів. Цей ребус нам все одно вдалося розшифрувати: якщо у 2011 р. придбано і здано у фонди близько 300 експонатів, то у 2012 р. — близько 140 (у 2009 р. — 693, у 2010 р. — 313). Якщо у 2011 р., незважаючи на фінансову скруту, науковими працівниками музею здійснено 15 експедицій і відряджень у різні регіони України, то за 2012 р. такі дані відсутні. Схоже на те, що пошуково-збиральницька робота у минулому році взагалі не проводилася, у той же час, вона є одним з важливих показників діяльності і розвитку будь-якого музею, особливо скансенівського типу (у 2009 р. здійснено 32 експедиції і відряджень, у 2010 — 29).

Науковці. За словами Д. Заруби, «науковий потенціал ми не ослабили», бо у 2011 р. було 3, а у 2012 р. — 5 кандидатів наук. Шановний «забув», що у 2011 р., крім 3 кандидатів наук працювали ще 2 доктори наук, один з них, директор музею, доктор історичних наук за спеціальністю «етнологія», скансенознавець з понад 40-річним стажем музейної роботи, знавець народної архітектури України. Це — по-перше. По-друге, кількість людей з науковим ступенем ще не свідчить про їх професійні знання, в конкретному випадку — народної культури України.

Наприклад, звільнені у 2012 р. з роботи наукові працівники музею Лідія Орел, Надія Зяблюк, Сергій Верговський, Раїса Свирида та ін. були етнографами від Бога, знали народну культуру не з книжок, а з власних багаторічних польових досліджень в багатьох українських селах та «ціложиттєвої» плідної роботи в музеї. Вони (плюс Світлана Щербань, яка покинула музей дещо раніше через стан здоров’я і ще працююча Романа Кобальчинська) належали і належать до числа найкращих етнографів України останнього 40-річчя. Я це неодноразово підкреслював на різних зібраннях колективу музею та закликав молодих працівників скористатися моментом і перебирати від ветеранів їхні знання і досвід. А як поставилися (і далі ставитеся) до цих людей ви, пане Заруба? Для вас вони — суцільний негатив («наукова еліта», «корифеї музею», «отакі їхні моральні якості» тощо — саме в лапках). Після цього дозвольте запитати вас: а які ваші моральні якості? Цинізм і безкультур’я в середовищі українського народу підтримки ніколи не знаходили.

«Кадри». До особливих «досягнень» слід віднести і «реформування» у 2012 році «новою командою» штатного розпису музею. Подібного «реформування» за свої понад 40 років роботи в різних музеях України я не зустрічав. Бо й насправді, коли у штат науково-дослідного і культурно-освітнього закладу зі статусом національного щедро вводяться адміністративні, допоміжні та інші служби і посади, кількість яких доведено до понад 20 осіб, в основному за рахунок скорочення наукових відділів та наукових працівників, до того ж найкваліфікованіших, коли чисельність працівників бухгалтерії збільшено майже вдвічі, коли введено невідомо для чого посаду четвертого (першого) заступника директора без найменування його функцій (нами планувалося скоротити кількість заступників директора з трьох до двох одиниць), коли науково-дослідні відділи, які були структуризовані відповідно до шести історико-етнографічних регіонів України, що виділені в експозиції музею в окремі зони, штучно об’єднано без врахування специфіки цих регіонів і багаторічних напрацювань у цьому плані співробітників музею — чи не спрямована вся ця «реформаторська» діяльність на поступове зруйнування музею як наукової і пам‘яткоохоронної установи і перетворення її, як це вже відзначали фахівці, у розважальний заклад?

Ремонт і реставрація. Одним з найважливіших напрямків діяльності музею є проведення ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятках народної архітектури. Цьому видові робіт у 2009-2011 рр. приділялася особлива увага. Якщо у 2011 р. проведено реставраційні роботи на 22 об’єктах народної архітектури музею (17 власними силами і 5 із залученням підрядників) виключно за рахунок самостійно зароблених музеєм коштів (з 2009 р. державне фінансування ремонтно-реставраційних робіт в музеї повністю припинено), а ще на 30 об’єктах, в основному господарських будівлях і спорудах малих архітектурних форм, здійснено також окремі ремонтні та відновлювальні роботи, то у згаданому «звіті» за 2012 рік така інформація про цю ділянку роботи музею взагалі відсутня. Не виключено, що навмисно. Щоправда, Д. Заруба у своїй «Відповіді» та «яскравому монолозі» відзначив, що у 2012 р. за сприяння обласних державних адміністрацій відремонтовано 4 хати в експозиції «Українське село 60-х — 70-х років ХХ ст.». Але хіба ремонт збудованих у кінці 70-х років ХХ ст. копій хат слід вважати пріоритетом у цій роботі, коли невідкладної допомоги потребують численні пам’ятки народної архітектури XVI-XIX століть? Про проблеми реставрації та «своєрідність» їх розуміння Д. Зарубою говоритимемо далі — у пов’язі з іншими проблемами музею.

Фінанси. Цікава інформація для роздумів подана у порівнянні фінансової діяльності музею у 2011 і 2012 роках. Зокрема, надходження до загального фонду (бюджетне асигнування) становили: у 2011р. — 6124103 грн., у 2012 р. — 8822000 грн., тобто міністерство культури виділило з бюджету на 2 млн. 700 тис. грн.., більше, ніж це було виділено музею у 2011 р. НАН України. У той же час на заробітну плату з названих сум у 2011 р. витрачено 5963430 грн., а у 2012 р. — 8305678 грн., тобто на 2 млн. 343 тис. грн., більше. Оце і є складова розрекламованої нової концепції щодо заробляння і витрачання грошей — за рахунок платників податків? Де тут заслуги і досягнення? Чи не за рахунок цих коштів здійснюється щедре преміювання і, таким чином, забезпечується підтримка «нового менеджера» і його курсу?

Вхідна плата. Щодо надходжень від власної діяльності. Тут показник 2012 р. справді більший (2011 р. — 4 млн. грн., 2012 р. — 5,2 млн. грн.). Але відбулося це, вважаємо, в основному не за рахунок реформування, введення нових форм роботи тощо, а за рахунок підвищення вхідної плати в музей з 20 до 30 грн., тобто на третину. Прості підрахунки показують, що й надходження у зв’язку з цим теж повинні були зрости на третину, тобто до 5,3-5,4 млн. грн., а коли врахувати, що у 2012 р. збільшилася кількість відвідувачів, цей показник мав бути ще вищим. Де ж гроші?

Відвідувач. Щодо наведеного у «Звіті» показника відвідування у 2012 р. музею як одного з критеріїв нібито успішної його роботи (226154 осіб), то за перший рік перебування автора цієї статті на посаді директора (2009) цей показник був значно вищим (254200 осіб), тобто перевищував число відвідувачів минулого року майже на 30 тис. осіб, хоча свят у музеї у названий і наступні роки проводилося удвічі менше.

Викликає здивування твердження керівника музею про впровадження в музеї у 2012 р. нібито нових форм роботи з відвідувачами та значні досягнення щодо залучення відвідувачів і проведення масових заходів.

Та ж проведення в музеї майстер-класів почалося не в 2012 році, а 8-10 років тому, а інші названі форми є епізодичними, несистемними і про їх ефективність говорити поки що не доводиться.

Стосовно масових заходів, свят і обрядів, то вони повинні базуватися на народних традиціях, бути пов’язаними із звичаєво-побутовою культурою українців, органічно вплітатися в експозиції музею, доповнювати і оживлювати їх. Можна вигадувати безліч штучних заходів і свят, супроводжувати їх щедрим частуванням-розливанням (звісно, за плату), користі від них музею не буде. Якщо музей до 2012 р. сповідував під час проведення свят принципи збереження і відродження народних традицій та включення їх у сучасний культурний контекст (з елементами сценічного показу як в експозиційних комплексах, так і на Співочому полі музею), то зараз, схоже, переходить на шоу-бізнес.

Я був, у буквальному розумінні слова, шокований фразою, з гордістю кинутою Д. Зарубою: «Майже увесь рік у музеї вирували свята». Чи не в цих словах закладено справжній зміст розпочатих у 2012 р. «реформування» і «реформ», спрямованих, як видно, на перетворення музею у дешевий розважальний заклад? Сотні Масниць на сучасний лад, коли після них музей виглядає, як після ординської навали, пане Заруба, не компенсують заподіяної експозиціям та іміджу музею шкоди, а зароблені шляхом щедрих «розливайок» гроші, порівняно з втратою музеєм хоча б однієї з пам’яток народної архітектури, нічого не варті.

Перевірки. З пересмикуванням фактів подано твердження Д. Заруби щодо співпраці і відносин музею у 2009-2011 рр. з благодійним фондом ім. Ріната Ахметова «Розвиток України», про що буде сказано далі, та інформацію щодо перевірки музею ГоловКРУ. По-перше, перевірка відбулася у 4-му кварталі 2010р. за період січня 2007 — вересня 2010 рр., коли музей знаходився у підпорядкуванні Національної академії наук України. По-друге, більшість виявлених порушень стосувалося періоду 2007-2008 рр., коли П. Федака директором музею не був. По-третє, більшість порушень за вимогами КРУ було усунуто вже у квітні 2011 р., а решта — до кінця 2011 р. — музей перейшов у відання Міністерства культури України (29 грудня 2011 р.), тобто підстав для звільнення директора музею не було, вони були надуманими, підписаний екс-міністром культури Кулиняком 27 січня 2012 р. наказ про моє звільнення є незаконним, що й підтвердили своїми рішеннями суди першої та апеляційної інстанцій, скасувавши згаданий наказ та відновивши Федаку П. М. на посаді директора Національного музею народної архітектури та побуту України.

Для чого, з якою метою, подається недостовірна інформація і вводиться в оману громадськість? Це ж безперспективне тупцювання на місці.

Повинна відбутись розмова — про завдання, проблеми і перспективи музею, про те, в якому напрямку і як має розвиватись музей.